Ophélie

Я давно думав написати вірш про Офелію. Звичайно важко щось сказати після геніального Артюра Рембо. Але я хотів спробувати висловити свої почуття до Офелії по-новому. Сподіваюся що в мене вийшло.  

Мій вірш французькою мовою  

«Офеліє»  

О, Офеліє, вмираюча, яка ж ти прекрасна.  

Твоя згасаюча краса зачаровує.  

Вся природа оплакує твою смерть:  

Золоте латаття ніжно огортає твоє струнке, бліде тіло,  

Теплі сонячні промені пестять твої опалові щоки,  

Легкій вітерець грає з рудими пасмами твого волосся,  

Над тобою шелестить і плаче очерет,  

І зелені плакучі верби низько схилилися над річкою в смутку і жалобі за тобою.  

Скажи мені...  

Скажи мені, прекрасна Офеліє, чому ти покохала стражденного Гамлета?  

Нерозділене кохання до нього розбило твоє серце і отруїло скорботою твою душу,  

Твоє життя обірвалося так передчасно,  

І тепер ти лежиш мертва в річці, дивлячись застиглим поглядом у вічність.  

Ніколи... Я не забуду тебе ніколи...  

Бідолашна дівчина – ти так і не стала нічиєю дружиною,  

Ніколи не пізнала радості материнства.  

Я знаю, що  

на небі, де зірка народжується,  

Ісус чекає на тебе, осяяний світлом.  

Більше ніякого смутку, ніяких темних тягарів,  

Твоя душа відлітає, нарешті вільна і легка.  

Настала ніч.  

Небо над тобою бордового кольору...  

Спочивай з миром, мила Офеліє,  

Під сяйвом літніх зірок.  

Річка, навіки твоя союзниця,  

Співає тобі гімн вічності.  

Так закінчується ця мелодійна пісня,  

де плаче любов і молиться природа.  

Спи, прекрасна дитино, в Царстві Небесному,  

Твоє розбите серце більше не кровоточить, Офеліє.  

J'ai longtemps pensé à écrire un vers sur Ophélie. Bien sûr, il est difficile de dire quoi que ce soit après le génie d'Arthur Rimbaud. Mais je voulais essayer d'exprimer mes sentiments pour Ophélie d'une nouvelle manière. J'espère y être parvenu.  

Mon vers en français  

« Ophélie »  

Oh, Ophélie, mourante, comme tu es belle.  

Ton beauté déclinante est ensorcelle.  

Toute la nature pleure ta mort:  

Les nénuphars d'ors enveloppent doucement ton corps mince et pâle,  

Les chauds rayons du soleil caressent de tes joues l'opale,  

Le vent légère joue avec les mèches rouges de tes cheveux,  

Au-dessus de toi doucenent bruissent et pleurent les roseaux,  

Et les saules pleureurs verts se penchent faible sur la rivière dans la tristesse et le deuil pour toi.  

Dis-moi...  

Dis-moi, la belle Ophélie, pourquoi es-tu tombée amoureuse d'Hamlet souffreteux?  

L'amour non partagé pour lui a brisé ton cœur et empoisonné ton âme par le chagrin,  

Ta vie s'est arrêtée si prématurément fin,  

Et maintenant tu es allongé morte dans la rivière, le regard fixe et figé dans l'éternité.  

Jamais... Je ne t'oublierai jamais...  

Pauvre fille – tu n'es jamais devenue la femme de quelqu'un,  

N'a pas connu la joie de la maternité.  

J'ai connaissance que  

au ciel, là où l'étoile prend naissance,  

Jésus t'attend, rayonnant de lumière.  

Plus de tristesse, plus de sombres fardeaux,  

Ton âme s'envole, enfin libre et légère.  

La nuit est arrivée.  

Le ciel au-dessus de toi est couleur bordeaux...  

Repose en paix, ô douce Ophélie,  

Sous les reflets des étoiles d’été.  

La rivière, à jamais ton alliée,  

Chante pour toi l’hymne à l’éternité.  

Ainsi s’achève ce chant mélodieux,  

Où l’amour pleure et la nature prie.  

Dors, belle enfant, au royaume des cieux,  

Ton cœur brisé ne saigne plus, Ophélie.