Григорій Борзенко ЯК МЕЛЬНИК З КОВАЛЕМ ОБ ЗАКЛАД ПОБИЛИСЯ

ЯК МЕЛЬНИК З КОВАЛЕМ ОБ ЗАКЛАД ПОБИЛИСЯ  

Жив у одному селі мельник. Здавалося б: мельник як мельник, мав млин, зиск з нього не такий вже й маленький – живи, працюй та й радуйся собі, що не бідуєш. Ан ні. Мав мельник одну звичку, яка і прославила його серед односельців. Дуже ж бо любив він розігрувати сільчан. Спочатку було це такою собі безвинною забавою: ну розіграв когось там, поглузував з простачка, що на гачок хитруна втрапив, та й справі кінець. Але незабаром відчув той, що можна з усього цього мати неабияку користь для себе. Став не тільки розігрувати легковірів, а й битися з тими об заклад. І що головне, це те, що сам, бісова душа, щось підстроїть, введе в оману люд, а потім на це ж і б’ється з ними об заклад. Один раз камінь, що лежав при дорозі перед в’їздом в село, нишком, щоб ніхто не бачив, скотив у яр і землею, травою та хмизом прикидав. Б’ється об заклад, що ніякого каменя при в’їзді в село немає, а бідолага, якого той зачепив, в азарті суперечки ставить під заставу в цьому парі весь свій майбутній врожай, бо ж такого не може бути: щойно він їхав волами повз каменя – лежить той, від часу та дощів мохом вкритий. Поїхали, глянули – дійсно: нема каменя. Довелося бідолазі віддавати врожай. Цілий рік пішов прахом: не буде з чого зимою дітям навіть млинця спекти.  

Іншим разом ще щось негідник придумає, тишком-нишком зробить, і знову хтось спіймається на його розиграш. Знаючи цю його звичку, односельці не хотіли більше битися з мельником об заклад, але той не вгамовувався. Розумів, де можуть проявлятися слабинки в людському характерові, тому і поспішав інколи до сільського шинку. Знав, що чоловіки влаштовані так, що хильнувши чарку-другу, втрачали пильність, ладні були розпалюватися із-за будь-якої дрібниці і бити себе в груди, доказуючи свою правоту. Ось такі одинаки і ставали його жертвами, а також подорожні люди, які не були знайомі з мельником та його причудами. А подорожнього люду було в шинку чимало, адже стояв він при дорозі.  

Колись був попався на мельникову вудку і місцевий коваль. Хвала Богові, що бився він тоді об заклад не на кузню, власником якої був, а на якусь дрібницю. Звісна річ, програв суперечку, з мельником з того часу більше не зв’язувався, але намір поквитатися з кривдником мав до цього часу.  

І ось одного дня, попрацювавши добряче в кузні, вирішив під вечір піти до шинку, перехилити чарку-другу, побазікати з козаками про життя-буття, одним словом, відпочити. Викупався в річці, що була поруч, виправ там пропотілу сорочку, одягнувся в свіже, та й попрямував до шинку. А дорога туди пролягала чагарниками, які далебі ріділи. Ще крок, кущі та дерева закінчаться, а там відкритим шляхом якихось десять кроків до шинку. Але коваль лише ступив крок вперед і тут же знову подався назад, сховавшись за дерево, бо побачив таке...  

А дійство біля шинку відбувалося доволі цікаве. Поруч з шинком, трохи осторонь, стояли два воза, добряче нагружені мішками, а воли тут же травку щипали. Видко, чумаки з сіллю з Сивашу поверталися. Але самих їх не було видно, мабуть, в шинку в цей час вгамовували спрагу та голод. Зате завзято біля одного з возів порався... Хто б ви думали? Мельник! Коваль з засідки спостерігав, як хватав злодій один за одним мішки з воза і носив їх за шинок. Тяжко було мельнику – пузце чималеньке заважало, кряхтів, але роботу цю виконував справно. Аби віз стояв перед шинком, то у вікно чумаки, мабуть, побачили б все це, але збоку вікон у шинку не було, та і кущі рясні допомагали злодюзі. А що саме задумав мельник, коваль відразу зрозумів.  

Скоро віз зопустів. Мельник обтрусив себе, оглянув, поправив пасок, що пузце підтримував, і попрямував до шинку. Коли двері за ним зачинилися, коваль мерщій кинувся за шинок. Зразу нічого не побачив, але, придивившись, вгледів, що мішки були не тільки добре сховані серед кущів, а ще й хмизом прикриті так, що їх майже не було видно. «Ах ти ж бісова душа! » – промовив про себе коваль, відкинув в сторону хмиз та й почав хутко мішки знову до воза носити і назад складати.  

До тяжкої роботи коваль був звичний, то ж і закінчив усе доволі скоро, також привів себе і одяг до ладу, та й ступив до шинку.  

Мельника помітив зразу ж. Той сидів поруч з чумаками за сусіднім столом і тихесенько, ні з ким не ведучі розмови, посьорбував помаленьку винце з кухля. До дверей сидів спиною, що було на руку ковалю. Він хутчіше попрямував у самий дальній вугол шинку, сів собі тихенько, та і вина у шинкаря замовив.  

Чумаки тим часом голосно перемовлялися, щось сперечалися поміж собою, сміялися, уплітали страви за обидві щоки та й про винце не забували. Тут і мельник голос подав:  

– Що, хлопці, з сіллю на Сиваші нині туговато?  

Ті глянули на нього здивовано:  

– З чого ти взяв, чоловіче? Все гаразд.  

– А чого ж ви тоді напівпорожніми додому повертаєтесь? Чому один віз з мішками, а інший геть порожній?  

Ті переглянулись поміж собою.  

– То ти, чоловіче, мабуть, з вином чогось не того... Мабуть, досить тобі пити.  

Очі в мельника заблищали: клює рибка! Зараз спіймається на гачок!  

– А я кажу вам, що коли заходив до шинку, то бачив, що один віз порожній!  

Тут коваль зрозумів, що настав його час і голосно обізвався з кутку. Але повів розмову так, що, здавалось, язик у нього заплітається, що свідчило, що сидить він тут вже давненько і вина випив чималенько:  

– Та ні! Такого не може бути! Чумаки народ серйозний! Вони знають, що роблять! Порожнього воза додому не погонять.  

– А я кажу, що порожній! – розпалювався мельник, намагаючись розпалити цим і азарт співрозмовника.  

– Може й порожній, – продовжував свою гру коваль, – але я сумніваюсь. Ні! Не може бути! Чумаки – люди серйоз...  

– Та я готовий побитися об заклад!  

– Я також!  

– Що ставиш?  

– Кузню! А ти?  

– Свої нові черевики, люльку та пачку тютюну!  

– Та йди ти до біса! В тебе ж млин є! Ні, спорю тільки на млин! Кузня на млин! Годиться?  

– Згоден!  

– Усі чули? Ану, перейміть нам руки!  

Усі, хто був у шинку, пройнялись азартом суперечки та кинулись з шинку слідом за мельником та ковалем, щоб побачити, хто виграв суперечку. Як глянув мельник на вози, зойкнув так, що все село мабуть чуло, кинувся до возів, почав хапатися руками за мішки, немов хотів пересвідчитись, що вони намальовані, а не справдешні.  

Усі кинулися поздоровляти коваля, а коли ще той і розповів, як усе трапилося, то реготу і кепкуванню над колишнім тепер вже мельником не було меж. А коли в розпал веселощів хтось з натовпу висловив думку, що не завадило б новому власникові млина його б того... прилити, то усі підтримали цю думку і знову попрямували до шинку, щоб сказане зробити на ділі.  

А колишній мельник з того часу, кажуть люди, більше нікого не розігрував і не з ким об заклад не бився.