Григорій Борзенко Як Іван серце царівни підкорив З циклу “Українські казки”

Григорій Борзенко  

Як Іван серце царівни підкорив  

З циклу “Казки українською”  

Давним-давно, в одному царстві, жив цар. Здавалося б, чого ще цареві потрібно? Держава міцна, квітуча – живи та радуйся! І скарбниця наповнена. Та ось сум: як не вмовляє батько свою єдину дочку вийти заміж, вона й слухати не хоче.  

– Ще рано, – каже. – Вік дівочий і без того короткий, навіщо ж його ще вкорочувати?  

Але цар розумів, що старий він уже, не так багато залишилося йому жити на цьому світі. От і поспішав усе облаштувати зараз, доки має він і силу, і владу. Адже, не дай Господи, помре, що тоді буде? Дурні та заздрісні бояри по чубаряться між собою через корону, в державі почнеться смута. Ні, яким би не був майбутній зять, наречений доньки, все ж таки це буде своя людина! Цар передасть йому свій досвід, допоможе підтримувати порядок у державі. Тоді й померти не страшно, знаючи, що корона і влада у надійних руках.  

І тут цар виявив свою волю та твердість! Вирішив організувати конкурс. Хто його виграє, той і стане чоловіком царівни, успадкує царську корону!  

Того ж дня помчали гінці у різні кінці держави повідомляти важливу звістку. Народ, багатий і бідний, на ринках і площах жваво обговорював почуте. Хто вів мову про незліченні багатства царської скарбниці, хто – про чудову красу молодої царівни.  

Івана царська звістка застала в місті, куди він приїхав продавати глиняні горщики та інший товар, завдяки якому вони з матір'ю жили, зводячі кінці з кінцями. Іван чув, як гонець оголошував царську звістку, тому й повернувся додому задумливим та засмученим.  

– Все це – царські забаганки. – Закряхтіла стара матінка, вислухавши синівську розповідь. 0 А тобі до них яка справа?  

На ранок, побачивши, що син сідлає єдину худу конячку, мати занепокоїлася:  

– Господи, та що ж ти, Іванко, задумав?!  

Хлопець задумливо похитав головою.  

– Аж надто, кажуть, гарна царівна! Хоча б краєм ока подивитися на неї. Ви вже не гніваєтеся, матінко...  

– На кого ж ти залишаєш мене! – Почала голосити стара. Але син був невблаганний:  

– Нічого зі мною не станеться. Незабаром повернуся. Втрачати я все одно нічого не втрачаю...  

Прихопивши в дорогу край хліба, смужку сала, цибулину, подався Іван у стольне місто. Під'їжджаючи до царського палацу, він уже здалеку побачив безліч вершників, що зібралися перед різьбленим ганком. Кого тут тільки не було! І поміщики на вороних конях, і графи на гнідих рисаках, і навіть заморські лорди та герцоги на граціозних іноходьцях – їм теж царської корони захотілося! Може хтось, як і наш Іван, думав не про багатство, а про серце царівни – невідомо. Але неважко було здогадатися, що більшість предстани знатних вельмож на думці вже приміряла царську корону, та перераховувала монети в скарбниці.  

Приїжджі, кожен по-своєму, намагалися справити враження на царівну: їхні майбутні долі були тепер у її руках! Багато вершників з ніг до голови причепурилися в дорогі оздоблення, навіть коней одягнули в пурпуру, збрую обвішали срібними та золотими прикрасами.  

Побачивши Івана на худому коні, вершники дружно вибухнули сміхом! Довго потішалися б вони, та протрубили труби, голосно вдарили в барабани. Під цей акомпанемент на ганок чинно вийшли цар із дочкою. Всі застигли в глибокому поклоні.  

– Ну що ж, – не поспішаючи, але голосно і поважно мовив цар, розглядаючи строкатий натовп. – Навіщо зібралися, сподіваюся, знаєте усі? Так ось: хто вирішить три завдання, тому й віддам за дружину доньку і свою корону.  

Зашуміли наречені, зашушукалися, закряхтіли. А Іван витріщився на прекрасне обличчя царівни – око не відірве!  

– Слухайте, – мовив цар. І всі довкола принишкли. – Оскільки майбутньому государю доведеться й військом керувати, треба побачити, як ви... Ну, хоча б, як ви в сідлі тримаєтеся. Подивіться, – царська рука і погляд окреслили поле, що розкинувся одразу за палацом, – он на тій самотній березі, що біліє на горизонті, гойдається на вітру хустку моєї дочки. Хто першим доставить її до мене, той і виграє.  

Цар махнув різко рукою і голосно подав команду:  

– Вперед!  

Стрепенулися вершники, в єдиному пориві кинулися з місця коні. А що ж Іван? Чи то на царівну задивився, чи конячка злякалася – ні з місця! Розсміялися роззяви з натовпу:  

– Оце так жених і майбутній цар!  

Регот стоїть навкруги, крики... Тут і конячка рушила з місця. Основна група вершників тим часом була вже далеко.  

Свіжий вітер ударив Іванові в обличчя. Сп'янілий азартом погоні, радіючи, що побачив царівну, він несподівано весело і завзято заспівав. Цей запал господаря передався і конячку. І сталося непередбачуване! Цар і бояри побачили, як непоказна шкапа почала наздоганяти суперників. Ось вона порівнялася з ними, ось нарешті обійшла їх. Глядачі, затамувавши подих, здивовано побачили, як Іван спритно підхопив на скаку хустку царівни і помчав назад!  

Народ, що зібрався на площі, віддав усі симпатії Іванові, бурхливо вітаючи юнака. Іван спритно спішився, підійшов до царівни, вклонився і вручив доставлену хустинку. Царівна, приймаючи її, помітила, наскільки гарний і статний цей простолюдин, відчула незрозуміле, невідоме досі почуття, яке опанувало її серце.  

А лорди та графи тим часом несамовито стьобали бідних коней за неквапливість. Але коні тут до чого? Вони старалися, та підвели їх вершники, заплутавши міцні ноги своїм коням дорогими пурпурами та оксамитами, навантаживши їх дорогими прикрасами. Ось уже справді: багатство пішло на шкоду справі! Адже пурпура плуталася на вітрі, важкі прикраси перетворилися на важкий тягар, що швидко втомив коней. Іванова ж конячка, хоч і не була надто спритною, зате скакала без нічого, легко, що й допомогло перемогти.  

Наступного ранку, не втративши надії, знову зібралися здобувачі царської корони біля царського палацу.  

– Слухайте наступне завдання, – цар додав голосу сили та урочистості. – Хто з вас надвечір доставить подарунок, який більше за інших сподобався царівні, той і виграє суперечку.  

Кинулися багаті наречені врозтіч. А Іван зажурився, зовсім упав духом. Який тут подарунок, коли за душею ні копійки... Зітхнув тяжко, та робити нічого. Все одно до вечора далеко. Взяв шкапу за вуздечку і побрів, куди очі дивляться. Дійшов до знайомого поля, конячку пустив траву щипати, а сам сів і задумався...  

Надвечір площа перед царським палацом – що повна чаша. Підходять до ганку лорди та графи, кладуть біля ніг царівни подарунки – один кращий за іншого. І кожен вважав: чим багатшим буде його подарунок, тим більше він сподобається царівні. А що вона? Дивиться на принесені багатства байдуже. Дарувальники з жахом! "Як же так? " – дивуються майбутні наречені. Невтямки їм, що такого добра в царському палаці не злічити. Набридли царівні всі ці прикраси  

Останнім підійшов з подарунком Іван. І площа знову вибухнула реготом:  

– О, дає чоловік! Віник приніс! Наче в царських покоях підмітати нема чим!  

– Це він у цареву стайню травички свіжої приніс для коней!  

Все голосно реготали.  

Іван, не зважаючи на гостроти, мовчки підійшов до царівни, поклав їй на коліна квіти, щойно зібрані на лузі.  

Невидимим світлом засяяло обличчя дівчини: таких подарунків їй ніхто ніколи не приносив.  

– Яка краса! – Ніжно мовила царівна, пригорнувшись до квітів, насолоджуючись запахом свіжих ромашок.  

Тут і сміх замовк. У багатьох багатіїв щелепи відвисли: хто б міг подумати, що прості квіти можуть торкнутися серця царівни! Виявляється, не в сріблі та златі щастя...  

Наступного ранку, ледь заблищала зоря, помітно розгнівана знать знову потяглася до царського палацу. Кожен переконував себе в тому, що сьогодні, напевно, він неодмінно утре ніс цьому Іванові, провчить його!  

Батько із дочкою зайняли звичні місця. Піднявши руку і дочекавшись тиші цар мовив:  

– Вчора я переконався, яким має бути чоловік майбутньої цариці, які радощі він буде їй дарувати. А нині хочу розглянути, яким буде майбутній цар. Суровим чи добрим. Інколи потрібно проявляти твердість характеру. Буди жорстким по відношенню до злодіїв і ворогів держави. Але загалом цар повинен бути людиною з доброю душею. З повагою і щиро відноситися до свого народу. Тож, хочеться побачити, якою є душа і характер майбутнього царя. Тому слухайте останнє завдання! Воно просте: розповісти дивовижну, смішну, кумедну історію. Останнє слово, як і раніше, за царівною.  

Пора б усім цим герцогам, панам та іншим женихам зрозуміти, що багатство для царівни не головне. Але вони звикли все міряти кількістю золота, тому знову почали підкорювати серце царівни блиском своєї пишності.  

І посипалися, як із рогу достатку, історії. Про незліченні скарби. Про фантастично дорогих породистих собак і скакунів, про напрочуд вдале полювання. Про блискучі турніри та казкові призи. Про розкішні бали і дивовижну заморську їжу...  

Слухала все це царівна з цікавістю, і здавалося, що цього разу Іван начисто програє. А він тим часом підійшов до царського ґанку.  

– Та мені, власне, й розповідати нічого, – невпевнено і відверто почав Іван. – Життя у нас з матінкою одноманітне, нічого особливого. В'яжемо светри і рукавиці, обпалюємо горщики... Крім цієї кобилки, у нас нічого й немає. А ось кумедна історія... Відбулася у нас нещодавно радість велика: кобилка народила лоша! Воно яке славне! – Очі оповідача збуджено заблищали. – Бачили б ви як воно пустує і брикається! А нещодавно так ляснуло мене, що я плеснувся прямо в калюжу...  

Царівна голосно заплескала в долоні і дзвінко засміялася.  

– Браво! Браво! – Вигукнула дівчина. Мабуть, до глибини душі торкнула її ця невигадлива розповідь про лоша, що принесло радість у бідну сім'ю. Щирість, простота та добродушність юнака зачарували її. – Цей хлопець мені подобається, – мовила царівна і потяглася до Івана.  

– Ось і добре! – Підвівся зраділий цар. – Завтра весілля зіграємо!  

Кажуть, вся площа перед царським палацом була заставлена ​​весільними столами. Цілий тиждень народ веселився і гуляв, віддаючи хвалу цареві, царівні і Іванові.  

А посоромлена знать розбрілася та роз'їхалася, обурюючись і дивуючись: як можна віддати перевагу не сріблу-злату, діамантам і сапфірам, а простому оберемку квітів, нехитрій розповіді і рваній сорочці?