Григорій Борзенко Як добро добром повернулося З циклу “Українські казки”

Григорій Борзенко  

Як добро добром повернулося  

З циклу “Українські казки”  

Жили-були два хлопчики – Артемко та Ваня. Жили по сусідству, на краю села, грали разом, дружили. Все було добре, та ось в одному вони не ладнали. Артемко дуже любив птахів та звірят, із задоволенням майстрував годівниці для своїх маленьких друзів. А Ваня тільки тим і займався, що ставив силки та капкани, а з рогаткою так і зовсім не розлучався. Лаявся через це Артемко з ним, переконував свого друга, що так чинити не можна, а той тільки посміювався – кажи, мовляв, кажи, а я все рівно своє робити буду.  

І ось одного разу чудовим зимовим ранком вирушили вони обидва в ліс, на самому узліссі якого жили. Пішли не змовляючись, кожен із своєю метою. Ваня – силки і капкани під кущами та деревами розставляти, а Артемка – годівниці на гілках розвішувати. Он як кишені від зерна відстовбурчуються. От радості буде снігурам та горобцям.  

Захопилися кожен своїм заняттям і не помітили, як настав вечір. А тут, як на лихо, пурга задула. Та з кожною хвилиною все сильніше, все зліше. Кинулися хлопці назад, та вже пізно було. Вітер із ніг збиває, йти неможливо. Насилу дісталися до початку галявини. Зраділи один одному: разом все ж таки веселіше, не так страшно. Та тільки не довго раділи. Вітер так старався, що продовжувати шлях було просто неможливо.  

Хлопці вирішили спуститися в яр, що трапився ним по дорозі. Як там було затишно, безвітряно! Як одразу стало тепло! А коли вже залізли під величезний корч, то й зовсім здалося, що вдома на печі лежать. Але це лише одразу було таке відчуття. Чим довше вони там сиділи, тим виразніше відчували, як мороз закрадається під одяг і з кожною хвилиною стає дедалі злішим. Просто несила стало хлопчикам терпіти холод. Одягнені вони були легко, без шарфів. Адже вранці так сонячно було! Тут хлопці жахнулися думки, що не зможуть перечекати тут завірюху. Адже так можна й замерзнути.  

На їхнє щастя, забігли в яр дві козулі – молода та стара. Видно теж від злого вітру ховалися. Підійшли до корчів, і тут одна з козуль помітила Ваню.  

– Ой! – скрикнула вона. – Це ж той хлопчик, від якого стільки бід у нашому лісі! Біжимо!  

І вже кинулися, було, козулі тікати, та Артемко, якого вони одразу не помітили, їм гукнув.  

– Не бійтеся! Ми вам зла не заподіємо. Самі ось у біду потрапили: додому дійти не можемо, вітер із ніг збиває.  

– Та це ж Артемко! — Зраділа старша козуля. — Коли ти, доню, впала в глибоку яму, він побіг додому за мотузкою, хмизу натяг цілу купу на дно ями, а тебе таки виручив. У боргу ми в Артемки! Тепер наша черга його виручати. Ти, доню, почекай тут, а я постараюсь до батьків Артемки дістатися і все їм розповісти. Щоб вони прийшли і виручили з біди хлопців.  

І козуля кинулася назустріч вітру та негоді. Важко їй було, але вона вперто продовжувала свій шлях – так хотілося їй відплатити хлопчикові добром за добро. Але аж надто зла була тієї ночі завірюха, надто високі кучугури намила. Застрягла козуля в одному з них і заплакала від того, що не зможе піти далі і допомогти Артемці.  

Раптом почула козуля поряд глузливий голос:  

– Що, пухнастий хвіст, відпочиваємо? У кучугурі, звичайно, тепло і затишно. Не те, що на вітрі колючому.  

Підняла козуля заплакані очі і побачила нагорі кучугури горобця.  

– Не до місця твої гостроти, Чіріко. Там, у яру, хлопчик Артемко замерзає. Гарний хлопчик, допомогти йому треба, а я ось тут застрягла.  

– Артемко?! Та як же йому не допомогти! – Захвилювався горобець. – Та якби не він, то нам, горобцям, ой, як туго взимку жилося б. Не журись, косуля-пухнастий хвіст, відпочивай собі спокійно, а я до Артемкиного будинку полечу.  

– Та ти хоч знаєш де його дім? – Запитала козуля.  

– Знущаєшся? – Цвіркнув горобець. – Ще як знаю! Це кожній птиці відомо. Де годівниця над ганком – там і будинок Артемки. Він нам усім – як маяк в океані для кораблів!  

І горобець відлетів.  

Дуже хотілося йому зробити для Артемки добре діло. Але завірюха була сильнішою. Ледве дотягнув горобець до узлісся, вже й будинок з годівницею біля ганку недалеко з'явився з-за дерев. Та висихали у Чірики силі, і звалився він під якийсь кущ. Здригнув ще двічі-тричі крильцями і зрозумів: не долетіти йому вже до заповітної мети.  

Але ж треба такому статися, що саме під цим кущем сидів, перечікуючи завірюху, заєць.  

– Виручай, Зайче! – Зрадів, побачивши його, горобець. – Там у лісі Артемко в яру замерзає, а батьки й не знають. Попередити їх треба. Он і дім його зовсім поруч. Тільки сил у мене більше немає, щоби долетіти.  

– Артемко гине?! – Захвилювався заєць. – Потрібно допомогти! Неодмінно треба допомогти! Він мене колись з капкана визволив.  

І заєць стрімголов кинувся до села, кинувши на ходу горобцю:  

– Відлежися поки тут, а я миттю домчу.  

Як старався заєць. За якісь дві хвилини майже біля будинку Артемки виявився. Та ось біда яка! Зі всього маху налетів заєць на колючку. Та на таку гостру й довгу, і встромилася вона йому так глибоко в лапку, що й ступити стало неможливо. Біль – неймовірний. Заплакав зайчик. І від болю, і від жалю до Артемки. Адже нікому більше допомогти, якщо він, заєць, тут лежатиме.  

І поповз він до Артемкиного дому. Повзе, плачучи, і примовляє:  

– Артемці треба допомогти. Артем хлопчик хороший.  

З останніх сил доповз він до порогу, дряпнув лапою двері й звалився на землю.  

Почула шарудіння мама Артемки, відчинила двері й побачила зайчика.  

– Ой, бідолашний!  

Вона сплеснула в долоні, підняла його і занесла до будинку. Піднесла ближче до печі, щоб відігрітися, побачила в лапці скалку, витягла її і перев'язала ранку. А тут якраз і Артемкін тато повернувся.  

– Не знаю, де його ще можна шукати, – з тривогою сказав він матері, що кинулася йому назустріч. – Все довкола обшукав – ніде немає.  

– У лісі він, – слабким голосом мовив заєць, – у яру під корчом від вітру ховається.  

Зрадів Артемкін тато такої звістки. Схопив теплу шаль, щоб загорнути в неї сина, і кинувся до лісу. Сильний був тато в Артемки і сміливий. Він завірюхи не боявся. Він за Артемко боявся.  

Через деякий час обидва наші невдахи мандрівники сиділи біля печі і відігрівались... Прибігли батьки Вані, всі раділи, що діти знайшлися.  

– Це завдяки зайчику діти знайшлися, – весело сказав Артемкін тато. – Дякую тобі, рідний. Однак тільки не зрозумію. Чому, Зайче, ти не сказав мені, що і Ваня теж там, у яру?  

Усі глянули на зайця. Той одразу навіть розгубився.  

– Та я й не знав, що він також там. Мені Чіріка нічого про нього не сказав.  

– Але чому? – Ще більше здивувався Артемкін тато.  

– А тому, – відповів заєць, – що Чиріка і всі інші горобці натерпілися від Ваніної рогатки. Я їх добре розумію. Сам колись у його капкан потрапив. Досі на одну лапку накульгую. Чого ж тепер і горобці, і ми, зайці, маємо його жаліти?  

Усі, хто був у кімнаті, глянули на Ваню. Той почервонів до кінчиків волосся і опустив голову.  

– Я більше не ображатиму звірят, – пробурмотів він. – Ніколи-ніколи! Чесне слово!  

І трохи подумавши, дістав з-за пазухи рогатку і кинув її у вогонь.  

Наступного ранку, відігрівшись і відпочивши від нічних пригод, Ваня у своєму дворі почав голосно стукати молотком. Він майстрував першу у своєму житті годівницю.