Григорій Борзенко Дві долі: пан і бідняк З циклу “Українські казки”

Григорій Борзенко  

Дві долі: пан і бідняк  

З циклу “Українські казки”  

Давним-давно у передмісті Києва жили дві людини, за долею яких ми з вами простежимо. Це були дві абсолютно протилежні людини, яких об'єднувала тільки та обставина, що вони були ровесниками і до того ж сусідами. Це були два, сповнені життєвих сил і віри в краще майбутнє, хлопчика, від яких поки що, через їхній юний вік, мало що залежало в незримій суперечці між їхніми батьками: хто кого перевершить? Втім, суперечки, як такої, не існувало. Батько Тараса був селянином, тяжко працював по господарству і на землі, забезпечував своїй родині стерпне існування і не звертав жодної уваги на сусіда-пана, який господарював на широку ногу.  

Той, маючи у власності багато землі, займався не лише землеробством, а й тваринництвом, мав безліч найманих робочих. Завдяки цьому добробут у пана процвітав, що дозволяло збільшувати виробництво та будувати нові, більш грандіозні плани щодо найближчого майбутнього. Пан, у свою чергу, теж мало звертав увагу на свого сусіда, він займався своєю справою. Чого не можна було сказати про його синочка. МИкита не втрачав нагоди, щоб під час зустрічі з Тарасом не посміятися з нього та не з'їхидничать:  

– Гей ти, голодранець! Мій батько наказав своїм людям на полях поставити опудало, щоб птахів відлякувати, а от одягнути їх нема в що. Чи не зайняв би ти на цю справу свої штани? Пернаті від одного виду латок на них так злякаються, що назавжди відлетять з наших країв, і нам більше не потрібно буде витрачатися на будівництво опудал!  

Самовдоволений Микита, давлячись від сміху і впиваючись своєю дотепністю, продовжував прогулянку по свіжому повітрі, а Тарас займатися своїм заняттям: він майже цілий день проводив у полі, допомагаючи батькові вирощувати врожай. Батько відмовляв сина, мовляв, ти ще малий, важко тобі. Відпочинь! Але хлопець, бачачи, як важко батькові самому справлятися з таким величезним обсягом робіт, намагався хоч трохи допомогти йому.  

Минув час, хлопці-сусіди, підросли та почали разом відвідувати одну з місцевих шкіл. Микита ставився до занять із глузуванням, часто повторюючи, мовляв, навіщо мені ця дурна наука потрібна? Ми і так досить багаті, щоб жити безбідно! Вчителі, підлабузнюючись перед багатим і впливовим батьком Микити, намагалися якнайменше турбувати хлопчика, а вже про те, щоб наполягти на своєму, змусити того більш шанобливо ставитися до вивчення наук, і тим більше пожурити або покарати його за недбале ставлення до занять, не могло бути й мови. Чим і користувався, з кожним днем ​​ставав все розв'язніший, пустунок долі. Повністю ігноруючи заняття, він тільки тим і займався, що насміхався над своїми однокашниками. Особливо діставалося Тарасу:  

– Зубри, зубри, зубрилко! Може, від цього в тебе в кишенях більше грошей стане, та дорогий одяг миттю з'явиться?  

Тарасу заняття науками приносило задоволення, він продовжував займатися своєю справою, не звертаючи уваги на причіпки Микити.  

Минули роки. Навчання в школі залишилося позаду, але Тараса настільки захопив дивовижний і загадковий світ усіляких наук, що він поставив перед собою мету: підготуватися і вступити для навчання в столичну Академію Наук.  

Жадібний до знань слух юнака вловлював зі всіляких розмов відомості про те, що Академія Наук є найкращим навчальним закладом у країні, що там вчителі найвищої кваліфікації, і що поринувши у навчання в цьому храмі наук, можна почерпнути для себе, за бажанням, звичайно, багато корисного з невичерпного джерела знань. Розуміючи, що потрапити до числа щасливчиків, які мають опинитися по той бік дверей жаданої Академії, можна тільки в тому випадку, якщо добре підготуєшся і виявиш перед екзаменаторами високий рівень знань, Тарас засів за книги та підручники, і з ранку до вечора з головою занурювався у читання. Коли перебування в чотирьох стінах його трохи стомлювало, то він брав із собою підручники, зручно розташовувався в тіні дерева, що росте біля ганку, розгалуженого дерева і знову продовжував читання.  

Ось за таким заняттям якось і застав його Микита.  

Той також за ці роки подорослішав, і звички його та запити суттєво змінилися. Він повністю віддав себе дозвіллю, розважаючись на балах, вечірках та інших застіллях. Ось і зараз він у компанії друзів та дівчат легкої поведінки, зручно розкинувшись на м'якому сидінні свого візка, вирушав кудись до берега річки, щоб весело провести майбутній день. Едвард любив відчувати себе душею компанії, тому, відпускаючи ліворуч і праворуч жарти і гостроти, нерідко зачіпаючи при цьому самолюбство людей, що оточували його, чекав від них тільки одного: чергового вибуху сміху і тріумфу з приводу його дотепності. Всі знали цю звичку невгамовного гуляки, тому й намагалися ублажити його: іноді мовчки проковтнути образу, іноді розсміятися і потішити самодура. Хоча все це було зовсім і не смішно, але в понятті автора гостроти, здавалося вершиною дотепності. А що лишається їм робити? Цей чоловік розкидався грошима ліворуч і праворуч, бризки золотого дощу потрапляли і на людей, що його оточували, їм подобався такий стан речей, і вони не мали наміру щось змінювати в встановленому способі життя.  

Побачивши здалеку Тараса, що сидів у тіні дерева, МИкита наказав кучерові повернути коляску до будинку сусіда. Гуляка не міг відмовити собі в задоволенні познущатися і поглузувати з Тараса, і вже відчував майбутню потіху. Коляска ледве зупинилася і ще погойдувалася на ресорах, які гасили амплітуду коливань платформи, в якій сиділа весела і строката компанія, а МИкита уже почав свою "тронну мову":  

– Гей, зубрюшка! Чи не бажаєш повеселитися з нами, відпочити від своїх книг? Я можу поступитися тобі однією зі своїх панночок – ти тільки подивися на них! – І тут же оратор лицемірно зробив стурбоване обличчя. – Втім, ні! Не потрібно! А то ти їх своїми пошарпаними штанами так їх розлякаєш, що вони розбіжаться, бідолахи, від переляку, і потім нам доведеться проводити свої гулянки без їхньої участі.  

Компанія, як то кажуть, потішалася від сміху. Тарас не чекав продовження цього балагану. Він підвівся і рішучим кроком попрямував до коляски. Коли він заговорив, МИкита відразу ж вловив твердість і впевненість у голосі сусіда, який зазвичай раніше мовчав.  

– Чим ти хвастаєшся, Микито? Хіба дорогий одяг на тобі – це твоя заслуга?  

Звиклий до улюлюкання з боку оточуючих і не привчений до ситуацій, коли йому протистоїть якась протилежна сила, зазнайка спочатку навіть розгубився. Від самовдоволеного вигляду не залишилося й сліду. Не знаючи, як вчинити в незвичній ситуації, щоб не впустити свій авторитет в очах оточуючих, він зроби жалюгідну спробу підбадьоритися:  

– А навіщо тут потрібні заслуги? Тут потрібні гроші! На них я можу купити собі вбрання скільки захочу.  

– То ти що, хочеш сказати, що і до грошей ти маєш якесь відношення? У тебе розуму вистачає лише для їх бездумного транжування!  

– А що ж мені, накажеш, робити, якщо в батька їх надміру?!  

– Ось у тому й річ, що «у батька»! Не говоритиму про те, яким шляхом вони йому дістаються! Всі знають, як він безбожно, немов рабів, він експлуатує своїх робітників, наживаючись на їхній майже безплатній праці. Нехай це буде на його совісті. Він тим часом хоч щось робить, якось організовує весь процес на полях і фермах. Але ти особисто що зробив, щоб примножити капітал батька? Гаразд, сам за все життя палець об палець не вдарив і від будь-якої, найменшої фізичної праці ти б, напевно, одразу ж Богові душу віддав. Але ж порадою міг би допомогти батькові, чи якимось починанням? Як ти можеш хизуватися багатством, до якого не тільки не маєш жодного відношення, і не тільки не примножуєш його, а ще й безпардонно розбазарюєш. Та цим не пишатися треба! Цього треба соромитися!  

МИкита, який остаточно оговтався від першого замішання, і бачачи, що далі словесної суперечки справа не пішла, встиг за цей час заспокоїтися і знову, вдатися до своєї улюбленої зброї:  

– Ой, не можу! Хто мене життя вчить?! Подивіться на цього голоштанного вчителя, який все життя проковирувався в землі та в гною!  

Компанія вже була зібралася бризнути сміхом, щоб задовольнити свого покровителя, але, побачивши блискучий вогник рішучості в очах свого опонента, від якого їм стало не по собі, сміх притримала. Тарас сказав, як відрізав:  

– Я бачу, ти і до нормального людського спілкування не пристосований! Ну що ж, поговоримо по-іншому! Так, я багато працював на батьківській землі, допомагаючи йому, та я тягав мішки та інші тяжкості, що, крім усього іншого, вдихнуло сили в моє тіло, і тепер можу дати здачі будь-якому кривднику. Тому, якщо ти такий розумник і провокуєш мене на сварку, то май мужність відповісти мені. Я прийняв твій виклик! Кулачна дуель, я думаю, нас розсудить  

Від такого несподіваного повороту подій у Микити відвисла щелепа. Він, тремтячи, глянув на широкі й могутні плечі Тараса, на його відкриту, віддаючу здоровою засмагою міцну шию, і тут же перевів погляд на свої хисткі, з білою шкірою, незвичні до навантажень рученята. Ні від кого з присутніх не вислизнув цей відчайдушний погляд погляду задираки, і кожен усвідомив, що це порівняння було явно не на його користь. Зрозумів це й Микита. Зіщулившись у грудку, і не думаючи про прийняття виклику, він гарячково шукав вихід із ситуації. Його в цю мить цікавило тільки одне: як би швидше, без шкоди для своєї гідності, забрати звідси, як то кажуть, ноги. Він уже проклинав себе за те, що наказав кучеру звернути до цього зухвалого сусіда. Дотепник не знайшов нічого кращого, як знову викинути якусь гостроту, але вийшло ще гірше. Горло, що пересохло від хвилювання, видало якийсь нероздільний гортанний звук, що з боку виглядало досить комічно. Зрозумівши, що осоромився, Микита смикнувся кілька разів з боку в бік, не знаючи, що зробити, чим ще більше посилив ситуацію. Зрештою, він тицьнув кучера тростиною в плече:  

– Поїдемо...  

Але його голос знову запнувся. Вкотре принижений гуляка, ще більше зніяковів і тільки-но зміг подати кучеру рукою знак: мовляв, поїхали! Коляска жваво рушила з місця, несучи з собою компанію. Все це дуже нагадувало панічну втечу.  

Старання Тараса не пройшли даремно. Добре підготувавшись, він таки вступив до столичної Академії, яку незабаром і закінчив із особливою відзнакою. Примудрені сивиною і досвідом вчені мужі відзначали старанність юнака в наманагнні осягнути найвіддаленіші глибини науки. Запевняли, що з нього в майбутньому неодмінно вийде великий учений, який може прославити Україну.  

Так воно й вийшло. Вчорашній юнак, а відтепер знаменитий вчений повністю присвятив своє життя науці. Багато його наукових відкриттів створили справжній переворот у багатьох сферах діяльності, де плід досліджень талановитого вченого давав свої плідні результати, що дозволило Україні ще більше зміцнити свої позиції в міжнародному співтоваристві. Київськтй князь, почувши про найталановитішого вченого, чий розумовий внесок сприяв процвітанню держави, запросив його до себе в палац, обсипав усілякими привілеями та заохоченнями. Дякуючи цьому вчений став ще більш заможнюю людиною.  

Ведучи активний спосіб життя, і намагаючись встигнути то тут, то там, Тарас тепер уже не міг обходитися без засобів до пересування. Він став утримувати стайні, у його розпорядження відтепер завжди подавалася то коляска, то карета, залежно від того, який візит і куди він мав намір здійснити.  

Одного разу трапилося нещастя: раптово помер один із найрозторопніших конюхів Тараса. Він особисто відвідав сім'ю померлого, висловив їм співчуття, поклав на стіл значну суму грошей, які мали суттєво підтримати людей, які втратили годувальника, і наказав кучеру прямувати до ринку на Подолі. Тарас вирішив особисто підшукати собі конюха.  

Вулички міста, обрамлені лавками і торговими рядами, були заповнені людом, серед яких було багато тих, хто бажав найнятись на роботу. Тут було повно каменотесів, пильщиків дров, столярів, теслярів та людей інших професій.  

Тарасу було знайоме місце, де можна найняти працівників для конюшень, тому для нього не склало особливих труднощів проїхати туди.  

Побачивши багатого пана, що зупинився біля них, і не двозначно зрозумівши, навіщо він сюди прибув, цілий гурт бідно одягнених людей кинувся до коляски, штовхаючи один одного і перекрикуючи один одного, кожен пропонував свої послуги. Тарас гірко посміхнувся, спостерігаючи за цим жалюгідним, аж ніяк не радіючим його видовищем, уже готовий був вказати пальцем на першого-ліпшого бідолаху, як раптом очі його округлилися від подиву. Наче згадавши щось або почувши знайомий колись раніше голос, він повільно обернувся.  

Потворно заросла і одягнена в огидне ганчір'я людина була зовсім йому незнайомою, але голос-то, голос...  

– Підійди до мене, любий.  

– Слухаюсь, пане!  

Обірванець швидко підскочив ближче до коляски і завмер у смиренній позі, чекаючи радісної для себе розв'язки. Кожен із цих людей, не маючи роботи, а отже і не маючи можливості заробити собі кошти для існування, пристрасно бажав знайти таку. Тому в особі новоявленого роботодавця бачили свого рятівника.  

– Як тебе звати?  

– Микитою! Мена завти Микита, пране.  

Очі Тараса ще більше округлилися: він упізнав цей голос! Суперечливі почуття опанували його душу: здивування, сум'яття, і навіть недовіру. Очі Тараса казали: цього не може бути! Щось тут не так! Але вголос пролунало лише тихе та сумне:  

– Я не хочу тебе образити, чоловіче, але в тебе зараз вигляд пса, що виляє хвостом біля ніг, і благає його кинути йому кістку. Тебе не гнітить такий стан справ?  

– А що вдієш, пане. Роботу отримати хочеться. Адже жити за щось треба.  

– А ти справно виконуватимеш свої обов'язки? Можливо, ти вважаєш брудну роботу чимось соромним?  

– Так, помилуйте, пане! Як можна таке казати?  

– Саме так? – Тарас скинув брови догори від подиву. – Чи завжди ти так вважав? Можливо, в юності ти був іншої думки?  

Обірванець відкрив від подиву рот:  

– А звідки вам відомо, пане? – Бідняк запнувся і проковтнув слину.  

– Ось що, друже. – Мовив Тарас. – Ти зараз отримаєш від мене багато грошей, дуже багато, якщо докладно розповіси все, що трапилося з тобою і як ти з багатого пана перетворився на обірванця-жебрака.  

Всі навколо загомоніли, дізнавшись таку вражаючу новину про свого друга, і тут же знову замовкли, чекаючи розв'язки дійства, що обіцяло бути захоплюючим. Завороженими очима вони спостерігали, як багатий пан витяг з кишені досить товсту стопку грошей, кілька разів похлопав нею по долоні, і промовив:  

– Тільки врахуй друже, ти отримаєш ці гроші тільки в тому випадку, якщо будеш щирим. Я відчуваю в людях фальш: раджу не дурити.  

Обірванець пом'явся з ноги на ногу. Було помітно, що те, про що він збирався розповісти в цю хвилину людям, що зібралися навколо нього, було болючою для нього темою. Йому дуже й дуже не хотілося про це згадувати. Однак вид пачии грошей змусив обірванця зломити свою гординю і почати розповідь:  

– Мій батько справді був паном і дуже заможною людиною. Чим я, негідник, і користувався. В юності я тільки тим і займався, що ліворуч праворуч тринькав батькові гроші, цілком віддавшись розважальним гулянкам. Як батько не наполягав, щоб я зайнявся або навчанням, або якимось іншим заняттям, я тільки глузував і продовжував ледарювати. Все було добре до того часу, поки був живий батько і вів усі справи. Після його смерті вони занепали, доглядати за всім було нікому. Я навіть не став турбувати себе тим, щоб довірити справи батька якомусь керуючому. Я продовжував гуляти, промотуючи залишки батьківських грошей. Його поля і ферми за цей час перейшли до інших рук. Ох... Одним словом, коли закінчилися гроші батька, від мене відвернулися всі ті, хто харчувався з мого столу і... Та що казати! Настали страшні дні! Весь жах був навіть не в тому, що в мене відтепер не було грошей, а в тому, що я ніяк не міг їх заробити. Адже я за все своє попереднє безпутне життя не навчився жодному ремеслу, не вмів абсолютно нічого робити! Як я міг знайти собі засоби для існування? З якою ностальгією я згадував слова свого сусіда Тараса, який у юності журив мене за моє неробство і повчав, мовляв, дай людині рибину, він зварить її, з'їсть і, поки шлунок її перероблятиме, він почуватиметься ситим. Але мине час, і він знову голодуватиме. А навчи людину саму ловити рибу – вона завжди зможе наловити її для себе і, отже, завжди буде сита. А я дурний ще з нього і насміхався! Він багато просиджував за книгами, багато вчився, за його старання йому віддалося: кажуть, що він таки досяг свого, став великим вченим, заможною людиною! А я... Я жив тоді одним днем, не думаючи про майбутнє. Тоді я сміявся з нього, тепер він має право посміятися з мене...  

Кілька хвилин стояла гробова тиша. Всі, вражені почутим, осмислювали його, і дивувалися мінливості долі. Навіть багатій, що сидів у м'якій колясці, і якому, здавалося б, до проблем обірванця не було жодного діла, і той сидів нерухомо, неначе оповитий пеленою думок та смутку. Тим не менш, він першим отямився від своєрідного гіпнотичного сну, і протянув бідакові гроші. Той спритно схопив їх і тут же відправив у найтаємнішу і найглибшу кишеню.  

– Тримай, друже! Я бачу, що ти був щирий. Як бачу і те, що життя навчило тебе багато чого. Ось тільки ти пізнав елементарну істину лише після того, як випив повну чашу. Невже треба було доводити до такого? Невже не можна було ще в юності подумати про своє майбутнє і не наслідувати приклад свого сусіда Тараса, якого ти згадав? Якби до твого стартового капіталу, яким було багатство твого батька, прикласти б гарні знання, які ти, як і Тарас, міг би почерпнути у вивченні наук, та працелюбне ставлення до справи, а не порожні забави та розбазарювання грошей, уявляєш який величезний капітал ти зміг сколотити за цей час! А ти стоїш зараз переді мною голодний і в лахмітті... Гаразд! Ось тобі моя адреса: якщо бажаєш, приходь завтра зранку на мої стайні. Буде тобі робота конюха, чи зможеш собі заробляти на життя. Я тебе навчу... ловити рибу.  

Багач простяг бідолашному клаптику паперу і дав знак кучеру. Незабаром коляска з їздочками зникла вдалині. Всі обступили щасливчика, заздривши йому і намагаючись зазирнути та прочитати написане. Той діловито відмахнувся від усіх, неквапливо розгорнув листок і зазирнув у нього. Очі його округлилися, а губи розгублено прошепотіли.  

– Тарас... Боже мій! Та це ж Тарас!  

Всі здивовано глянули на друга, що розгубився:  

– Який Тарас? Чи не той, що тобі в юності щодо голоду та лову риби приклад наводив?  

– Так! Він.  

Всі замовкли, дивуючись такому повороту подій. Тільки-но якийсь сухенький і згорблений дідок гірко посміхнувся і прокряхтів:  

– А ти, кажеш, глузував з нього. Ось воно життя вас і розсудило...  

Цю історію розповідали мені в дитинстві батьки, видаючи її за таку собі повчальну казку з мораллю. А я думаю, що таке могло статися й насправді. Кожен із вас міг би опинитися на місці головних героїв цієї історії. І, мабуть, не треба бути семи п'ядей на лобі, щоб здогадатися: на чиєму місці хотів би кожен із вас опинитися, якби вам було надано таку можливість. То, може, справді, не будемо вчитися на гіркому досвіді МИкити, а візьмемо, прямо зараз, починаючи з раннього дитинства, закотимо, як то кажуть, рукави, і почнемо дбати про своє майбутнє? І хто знає: може, й не марними будуть усі ваші старання, можливо, й справді приведе вас доля туди, куди привела вона цілеспрямованого, не боявся труднощів і витрат сил Тараса.