Григорій Борзенко Три брата З циклу “Українські казки”

Григорій Борзенко  

Три брати  

З циклу “Українські казки”  

Давним-давно в одному селі жив старий і мав трьох синів. Господарство тримав він велике, яка потребувала робочих рук. І якби здорові, сильні та молоді брати дружно засукали б рукави, то жили б вони в достатку і горя не знали б. Та ось невдача: обидва старші сини виявилися такими ледарями, що поробити з ними старий батько нічого не міг. Коли молодший син надривався разом із батьком на подвір'ї, доглядаючи за землею та животиною, старший син посилався на болі то в спині, то в ногах, то голова у нього розколюється, то втома у всьому тілі неймовірна. А коли того кличуть до столу, то де й втома дівається – летить попереду всіх, щоб першому кращий шмат ухопити. І розуміє батько, що дурить його син та що робити?  

У середнього сина була інша слабкість: надто вже дуже любив він посидіти в сільській корчмі, чарочку пропустити, та побрехеньку якусь вигадати. Любив, коли довірливий слухач, роззявивши рота, приймаючи вигадку за чисту монету, слухав його вигадки. А ще більше любив горілку, яку йому підливали слухачі, мовляв, пий, та тільки розповідай, чим все завершилося. За цими посиденьками яка там робота?!  

Один молодший син Іван та старий, уже майже немічний, батько з ранку до вечора клопотали на подвір'ї. Нарешті старий не витримав. Зібрав синів та й каже:  

– Ну, ось що, голубчики! Так далі продовжуватися не може. Все життя на моїй шиї не сидітимете! Старий я вже. Рано чи пізно помру. Як ви без мене жити будете? Та й лоботряси ви вже порядні! Уже й одружитися час. Потрібно шукати дружин. Тому й слухайте моє, батькове, слово! Ідіть, поблукайте світом, пошукайте своє щастя. Можливо, знайдете якусь роботу, можливо, удача якась випаде вам. А ні, то хоч дружин знайдете. Нехай вони, дурні, годують вас, коли ви самі працювати не хочете. А ми з Іваном самі тут упораємося.  

Але тут піднявся молодший син:  

– Не годиться так, батьку. Розумію, що лишати тебе одного – не варто. Але й ти зрозумій мене: хочу і я випробувати своє щастя. Засидівся я на одному місці. Піду з братами. І їм підтримка буде, і випробую, на що я здатний.  

На тому й вирішили. Зібрали брати торби, і разом з вранішньою зорею вирушили в дорогу. Ідуть день, ідуть другий, ідуть тиждень, ідуть місяць. Навколо поля та степи. І ось нарешті вдалині з'явилася узлісся лісу. А перед узліссям стояв при дорозі величезний і могутній дуб. І саме біля нього дорога розгалужувалася і розходилася в трьох різних напрямках. Зупинилися брати, присіли в тіні величезних гілок, дістали з торбин сухарі та сало, поїли, а потім почали думати: як же їм далі вчинити. Молодший брат сказав:  

– Думаю, що ось так, усім разом нам нічого не добитися. Скільки пройшли – жодного результату. Давайте роз'єднаємося і вирушимо в подальший шлях самостійно. Може, одному успіх усміхнеться, а другому ще більше щастя привалить? Так шанс утричі збільшується. Згодні?  

По кислих фізіономіях старших братів було видно, що не дуже вони згодні з Іваном. Адже за його спиною вони почували себе впевненіше. Та знаючи, що з тим сперечатися марно, погодилися. При цьому домовилися, що зустрінуться на цьому місці рівно через рік. Щоб потім вирушити всім разом до рідного дому та розповісти батькові про свої успіхи у цій подорожі. Так і вирушили далі: старший пішов ліворуч, середній направо, а Іван прямо, назустріч лісу.  

Ішов старший брат, ішов та й вийшов на околицю села. Попросив у крайній хаті води свіжої випити, та так там і лишився. А вся річ у тому, що жила там овдовіла селянка, якій самотність добряче набридла, і вона останнім часом тільки й мріяла про те, щоб якогось чоловіка в будинок привести. І за ласкою чоловічою нудьгувала, та й працівник у господарстві був потрібен. Все так, та ось невдача: не було в селі потрібних мужиків на прикметі. І раптом такий успіх! Вона ласкаво покликала мандрівника до столу, найкращими стравами почастувала, міцного винця не забула в чарку підлити. Запропонувала відпочити з дороги, постелила гостеві. А тому тільки цього треба було!  

День минув, другий, а слідом за ними і третій. Частування частуваннями, але на подвір'ї лежала гора не наколотих дров, і господиня обережно натякнула своєму благовірному, що не завадило б трохи розім'ятися. Старший брат тут же зробив страждальне обличчя, розповів, який довгий і важкий у нього був шлях і як смертельно втомився, і як необхідний йому тривалий відпочинок для відновлення сил. Та не стала суперечити: аби тільки в неї залишився.  

Минуло чимало часу. Коли стало ясно, що на втому посилатися вже безглуздо, гість раптом почав журитися про нестерпний біль у спині, потім у попереку, після чого був головний біль і слабкість у ногах. До господині нарешті дійшло, що протягом року цей пройдисвіт її просто дурив. Вона взяла та й прогнала його геть. А той, зрозумівши, що минув рівно рік, відколи він розлучився з братами, не придумав нічого кращого, як поспішити назад до дубу.  

А середній брат тим часом ішов та й натрапив на придорожню корчму. На його щастя, корчмар виявився великим любителем усіляких оповідань та історій. Він готовий був годинами безперервно слухати всякі захоплюючі байки, аби кому було розповідати. На жаль, мандрівники, що заглядають до його закладу, як правило, поспішали по невідкладних справах, адже корчма придорожня, і ні в кого з них не було часу на зайве базікання. І тут раптом є людина, яка, судячи з його поведінки, абсолютно нікуди не поспішає, і, що найголовніше, вміє страшенно цікаво розповідати всілякі байки! Корчмар радий був того пригощати і напувати, аби тільки той розповідав. Згодом оповідач так опанував мистецтво отримувати користь зі свого дару, що знав, де треба зробити паузу, щоб узяти корчмаря, так би мовити, голими руками. Зазвичай розповідь його лилася спокійно і гладко до найцікавішого моменту. У самому ж хвилюючому місці оповідач раптом починав кашляти і нарікати на те, що від довгого і безперервного мовлення в нього, мовляв, усе пересохло в роті. І що, мовляв, не завадило б промочити горло. У таку хвилину корчмар був зразком щедрості, чим і користувався наш герой.  

Тривало так рівно рік. Неважко здогадатися, що корчмареві зрештою набридла його брехня. Та й схаменувся, що заклад його почав зазнавати величезних збитків. Адже за вигадками колись працювати. Нарешті корчмар зрозумів, що настав час покласти цьому кінець. Середній брат також не знайшов нічого кращого, після того, коли йому вказали на двері, як вирушити на побачення з братами до дубу. Адже минув рік і настав час їхньої зустрічі.  

А молодший брат після того, як вони розлучилися біля роздоріжжя доріг, пішов своєю дорогою прямо до лісу, і незабаром вже пробирався серед густих дерев, які з кожним кроком густішали й густіли. На ліс опустився сутінки, стало зовсім темно, і Іван почав розуміти, що ночувати йому доведеться просто неба, прилягши десь біля куща чи дерева. Все б нічого, та від крику нічних птахів і віддаленого, ледве чутного, завивання якогось лісового звіра, йому ставало не по собі.  

І раптом він побачив вдалині вогник. Спочатку подумав, що все це йому привиділося. Але незабаром побачив попереду темний силует хатинки, з тьмяним мерехтливим вогником в одному з вікон. Іван постукав у двері, але ніхто не відповів. Знову постукав, але з тим самим успіхом. Тоді він обережно прочинив двері і зробив крок усередину.  

У дальньому кутку кімнати він побачив при світлі свічки, що стояла на столі, старого, який, схилившись над стільницею, думав про щось своє. Здавалося, він не звертав жодної уваги на гостя. Іван тактично прокашлявся. Старий у відповідь навіть не ворухнувся. Іван підійшов до столу і присів поруч на вільний стілець.  

– Що ви засумували, діду?  

Той повільно підняв голову і глянув на гостя заплаканими очима.  

– Та як же мені не сумувати, хлопче, якщо горе в мене велике. Злий чаклун прийшов сюди, побачив мою дочку, залюбувався її красою і викрав. Мовляв, одружитися хоче, іроде! На таку потвору дивитись страшно, а щоб ще й одружуватися... Згубить він її, сердешну, ой, згубить...  

Старий заголосив. Іван спробував заспокоїти його, але той тільки відмахнувся.  

– Як щасливо і безтурботно жили ми досі! Я займався лісництвом, вона допомагала мені в моїх клопотах. І раптом... Нічим тепер справі не допоможеш, ніщо мене, старого, не втішить.  

– То вже й нема чим? Можливо, вихід якийсь є?  

– Та де там! Спробуй, дістанься до чаклуна! Замок його знаходиться за дрімучими лісами, за високими горами, до нього йти тільки ой-ой-ой як довго! А якщо і доберешся, то, як з ним порозумітися можна?! Кажуть, нічого його не бере! Та й смерті він не боїться, бо померти не може, скільки не рубай його мечем. Ох...  

Старий важко зітхнув, а Іван тихенько підвівся, вийшов із хати та й продовжив свій шлях. Аж надто захотілося йому дістатися до замку чаклуна та визволити красуню з біди.  

Довго йшов Іван, не один день, не один тиждень, не один місяць. Ліс усе густішав, і часом просуватися було просто неможливо. Іван заспокоював себе: ось закінчиться ліс – стане легше. Через деякий час ліс справді закінчився, та ось легше йому від цього не стало. Почалися гори. І чим він далі по них піднімався, тим крутішими вони ставали.  

Довго можна було б розповідати про пригоди юнака, та не втомлюватимемо читача і слухача зайвими описами. Скажімо тільки, що, зрештою, побачив Іван замок, що видерся на вершині найвищої скелі. Та ось тільки потрапити туди виявилося не так просто: високі стіни були неприступні. І все ж Іван, з великими труднощами, піднявся нагору і проник в одне з вікон.  

Опинившись у просторій залі, юнак вразився з того, що побачив. Яка сліпуча розкіш довкола! Скільки ваз, амфор, статуеток! І все з чистого золота! У юнака перехопило подих. Та раптом здалеку почулися кроки, і Іван поспіхом сховався за одну з статуй. Кроки та голоси наближалися. Хлопець затамував подих, боячись видати себе.  

– Невже вона й сьогодні не підкориться нам, ваше лиходійство?  

– Хай тільки спробує! Сьогодні я дам їй останній термін! А інакше...  

Іван обережно виглянув зі свого укриття і здригнувся від побаченого. Чаклун, оточений і супроводжуваний своїм почтом, був настільки жахливий і потворний, що не злякатися було ну ніяк не можна! Процесія підійшла до дверей, які перед господарем послужливо відчинив один із придворних. Чаклун увійшов, а оточення, зачинивши за господарем двері, покірно завмерло в очікуванні свого повелителя. Юнак одразу ж зрозумів, що там, за тими дверима, знаходиться та, заради якої він пройшов такий довгий, важкий і неблизький шлях. Його переповнювало бажання зараз же кинутися до дверей, розкидати вбік охорону, впоратися з чаклуном і звільнити полонянку. Але, зваживши, наскільки численною і добре озброєною була охорона чаклуна, зрозумів, що в цій ситуації треба сподіватися не на силу, а на хитрість. Потрібно було щось зробити. Але що?!  

Насамперед необхідно якось пробратися до тієї злощасної кімнати. Якщо вдасться підслухати розмову, і, з почутого зрозуміти, як діяти далі. Вихід для Івана бачився в одному – у вікні. За його намітками воно мало бути недалеко.  

Хлопець тихенько, щоб не бути поміченим, повернувся до вікна, в яке нещодавно піднімався, переліз через підвіконня, і по невеликому виступу в стіні став повільно просуватися до вікна кімнати, в якій нудилася бранка.  

Розрахунки його виявилися вірними, і незабаром юнак обережно, намагаючись не сильно висуватись, зазирнув усередину яскраво освітленої кімнати. Все те ж дороге оздоблення, все та ж блискуча золотом обстановка. Але не вона з перших хвилин привернула увагу хлопця. Вся його увага була поглинена нею! Господи! Боже правий! Яка ж вона гарна! Яка вона красива! Тепер ніяка сила не могла відірвати його від вікна!  

Чаклун говорив голосно, тому Іванові було чути кожне його слово.  

– Та скільки можна! Мені набридли твої відмовки! Чорт мене роздери, якщо я дозволю і далі себе дурити!  

– А ти і є чорт!  

– Не зухваль, негідниця! Бо пошкодуєш про це!  

– Ось це залицяльник! Просить руки та серця, а сам... Хіба так залицяються до дівчини?  

Чаклун, і без того страшний і жахливий, зробив великі від подиву очі, і від цього став ще більш потворним:  

– Як це – залицятися? Що це за дивина така?  

Дівчина посміхнулася. Але разом з тим Іван бачив, що очі в неї були сумні, хоч у них і сяяли якісь незрозумілі для нього загадкові вогники. Але незрозумілі вони були лише на початку. Чим далі плелася хитромудра в'язь розмови, тим більше юнак переконувався, що дівчина хитрує, намагається вигадати час, чи якось обдурити чаклуна.  

– Ну, як же! Це так просто. У нас, у людей, заведено: щоб привернути до себе дівчини, треба говорити їй приємні слова, виявляти знаки уваги, дарувати щось...  

Чаклун голосно розреготався:  

– Ось дурні! Треба ж! "Приємні слова"! Дурниці якісь... У шлюбні палати – та й годі! «Знаки уваги»... Дарувати – це так! Це вже ближче до діла! Все в цьому світі має продаватися та купуватись. І я можу в разі твоєї поступливості ощасливити тебе подарунком! – Чаклун у міру своєї можливості випростався, хоча це було зробити йому не так просто, оскільки він був сутулий і навіть горбатий, розправив плечі і надав обличчю урочистого вигляду. – Слухай моє слово! Все золото, що ти бачиш перед собою, може бути твоє! Всі алмази-смарагди, що знаходяться в скриньках на твоєму столі – твої! Якщо на подяку за цю небачену щедрість ти не посмієш відмовити моїм благородним поривам. І я думаю, що ми зараз можемо пройти до нашого шлюбного ложа!  

Дівчина відсахнулася, ніби від удару, і інстинктивно зробила крок назад. Було помітно, що вона всерйоз злякалася.  

– Ні ні! Не можна так! Не можна, так настирливо, грубо! Я...  

– Що "я"... Скільки можна дурити мене! Якщо ж цю хвилину ти...  

І він грізно рушив на дівчину. Та миттю кинулась до вікна і схопилася на кам'яне підвіконня.  

– Якщо ти... Якщо буде зроблено хоч один крок, я викинуся з вікна!  

Події почали розвиватися настільки стрімко, що юнак у перший момент навіть розгубився, не знаючи, що робити. Але це лише у перший момент. Через секунду він уже міцно тримав дівчину за руку і почав говорити дуже швидко! Щоб вона не встигла закричати.  

– Не роби цього! Я врятую тебе! Виграй час до ранку!  

Дівчина від несподіванки різко обернулася, обличчя їх опинилися на близькій відстані один від одного, їхні погляди зустрілися і… І, власне, все! Цього було достатньо, щоб вони одразу зрозуміли один одного, і прийшли на допомогу один одному. Зараз все залежало від дівчини. Згаяла вона хоча б секунду, і чаклун, мабуть, запідозрив би недобре. Але наша героїня виявилася напрочуд кмітливою і тут же повернулася до чаклуна. Обличчя її було взірцем визнання провини, смиренності та покірності.  

– Так, очевидно я не права, та й становище у мене безвихідне. – Чаклун при цьому полегшено зітхнув і простяг їй назустріч руку, щоб за мить зробити ще й крок, що зближує його з красунею, але та квапливо промовила: – Але мені необхідно зібратися з думками. Дай мені подумати до ранку. – І спостерігаючи, що чаклун посуворів і зібрався заперечити, зачастила ще швидше. – Ну, востаннє! Прошу! Завтра вранці все зміниться, і на тебе чекатиме сюрприз. Це я обіцяю.  

Про сюрприз дівчина говорила відверто, але мала на увазі зовсім не те, що подумав чаклун. Він же все зрозумів по-своєму і задоволено крякнув.  

– Добре! Приємно бачити тебе смиренною, поступливою і доброю.  

– Так, доброта велика справа, тобі теж не завадило б навчитися частіше робити добрі справи. Адже добрі справи – це...  

– Добрі справи?! Ось дурість! Та як же я можу творити добро, якщо я для злих справ тільки створений? Якщо я зроблю хоча б одну добру справу, тут же мені прийде кончина! Бо це не природно моєму існуванню в цьому світі! Ось дурниці: «добра справа»...  

І з цими словами чаклун пішов, не забувши, стоячи вже у дверях, нагадати:  

– Отже, завтра вранці!  

Двері зачинилися, брязнув засув, і це було сигналом до початку побачення молодих людей. Хлопець відразу, спритно перемахнувши через підвіконня, зстрибнув у кімнату, кинувся до дівчини і взяв її за руки. Вони довго дивилися один одному в очі, не знаючи, що сказати. А, може, й знали, але не хотіли цього робити, щоб не порушити цнотливості такої чудової для них миті. Адже все було ясно і без слів. Закоханим, а з цього моменту вони такими, поза всяким сумнівом, уже вважалися, взагалі не потрібні слова. Вони у всі століття та у всіх країнах чудово розуміли один одного за допомогою погляду, дихання, рук, губ. Нарешті, коли здавалося, що минула ціла вічність, дівчина ледь чутно прошепотіла:  

– Ти з'явився немов із казки...  

– А хіба не казка те, що зараз відбувається? Те, що ми поряд?  

– Так ти правий. І де ти був раніше? Як я жила без тебе усі ці роки?  

Ще кілька миттєвостей закохані стояли, насолоджуючись солодкою хвилиною, ще кілька миттєвостей тривало таїнство, іменоване поетичним словосполученням «збентеження двох сердець».  

– Нам треба поспішати, щоб на світанку піти якнайдалі від замку.  

– Так, звичайно. Але там така прірва! Як же ми...  

– Нічого. Адже я якось сюди забрався... Щось придумаємо!  

Він підхопив дівчину, як пушинку, поставив її на підвіконня. Зібрався вже й сам зістрибнути туди, але на хвилину застиг, наче щось згадавши, потім різко обернувся, витяг з-за пазухи торбинку й заходився заштовхувати до неї всілякі золоті та інші дорогі предмети, що були поруч.  

– Це, напевно, допоможе нам надалі. – Він говорив сам із собою, але було зрозуміло, що це була відповідь на її можливе запитання. – Шлях довгий, мало що може статися.  

Вони перелізли через вікно, відчули під ногами хоч і вузький, але твердий виступ парапету і повільно, підстраховуючи один одного, рушили до тієї частини стіни, якою Іван якийсь час тому піднявся сюди.  

Шлях був небезпечний, і виникали моменти, коли вони ледь не зривалися в прірву. Але холоднокровність і міцна рука юнака, котра підтримала в рокові хвилини кохану, врятували обох. Потім були глибокі яри і колючі непрохідні чагарники, через які втікачі пробиралися з великими труднощами.  

Багато, ох як багато поневірянь довелося подолати нашим героям, але ліс все рідшав і світлішав, і нарешті втікачі досягли хатинки, на порозі якої вони побачили старого, що схилився в печалі. Піднявши на оклик погляд, і побачивши перед собою ту, яку вже ніколи не сподівався побачити, старий радісно скрикнув і впав в обійми до дочки. Однак хлопець перервав їхню зворушливу сцену.  

– Ви вже пробачте мені, але чаклун напевно йде нашим слідом. Крім того, він уже був тут, знає сюди шлях. І, звичайно ж, розуміє, що втікачка насамперед попрямує до рідного дому, до рідної людини. Розумію, що вам важко розлучатися зі звичними місцями, але буде краще, якщо ви швидше, нехай і на якийсь час, але покинете цю домівку. – І бачачи, що старий мляво намагається заперечити, твердо похитав головою. – Зрозумійте: чаклун неодмінно з'явиться сюди і все переверне догори дригом, розшукуючи втікачку. Може, згодом ви знову сюди повернетеся. Але зараз потрібно негайно покинути ці місця. Знаєте що! Ходімо до мене! Наш дім притулить вас. Це досить далеко, і звідки чаклунові здогадатися, що ви попрямували саме туди! Та ходімо ж!  

Старому з дочкою нічого не залишалося робити, як підкоритися волі цього настирливого юнака. Втім, це була не стільки настирливість, скільки впевненість і сміливість. За його міцною та широкою спиною відчуваєш захист та надійність. І якщо така думка спала на думку старому, то, що вже говорити про дівчину, яка почувала себе на сьомому небі від щастя, дивлячись на того, кого подарувала їй доля.  

Вдалині з'явився величезний і гіллястий дуб. Скільки часу пройшло? Іван втратив йому рахунок. У круговерті пережитих подій здавалося, що це було зовсім недавно, і брати з'являться на зустріч на цьому місці зовсім не скоро. А можливо, що рік давно минув, і брати в певний термін його так і не дочекалися. Можливо, подумали вони про щось погане, що могло з ним статися. Треба негайно вирушати додому, думалося Іванові, щоб заспокоїти батька та братів, а заразом і потішити їх добром, прихопленим у чаклуна. От порадуються вони цьому багатству, – буде на що господарство облаштувати, будинок полагодити, діло налагодити.  

Як би там не було, але Іван все ж таки вирішив зупинитися під дубом, відпочити після довгого, важкого та виснажливого шляху. Та й надія була: а раптом брати з'являться! Ось зустріч буде!  

Яким великим було його здивування, коли в результаті все так і вийшло. Опівдні несподівано з'явився старший брат, а ближче до вечора з'явився вдалині на курній самотній дорозі і середній. Обіймалися брати, раділи, без кінця розпитували один одного про пережите. При цьому то один брат, то другий тактично покашлювали у відповідь на розпитування, явно не домовляючи до кінця про свої пригоди, а ось коли настав час оповідання молодшого, обидва брати аж рота розкрили, дивуючись почутому. А коли ще Іван показав і перлини і золото зі своєї торбинки, то брати відкрили широко не тільки роти, а й очі. При цьому якийсь незрозумілий і таємничий вогник блиснув в поглядах обох, але Іван, захоплений розповіддю, не звернув на це жодної уваги. Як не звернув уваги і на те, що брати з цього моменту стали якимись задумливими та дивними. І коли юнак став збиратися в дорогу і братам поспішати, ті в один голос закричали, що ні в якому разі не можна цього робити! Оскільки справа до ночі, мало що може в сутінках статися з ними в дорозі. Треба неодмінно відпочити, а вранці, з свіжими силами, продовжити шлях. Несміливі спроби молодшого брата застерегти їх від того, що сюди може з'явитися сп'янілий азартом погоні чаклун, не мали своєї дії і все завершилося тим, що всі дружно влаштувалися під широкими гілками дубу на нічліг.  

Міцно спали Іван і його кохана, змучені і втомлені після стільки днів і ночей поневірянь і колотнеч. А ось брати за всю ніч і око не зімкнули. Не змовляючись, вони лежали мовчки і думали про те саме. А коли посеред ночі переглянулися в темряві між собою, то мовчки, без слів, зрозуміли, що треба, на їхнє розуміння, зробити.  

Брати вбивали Івана і старого, батька дівчини, які спали, і були не готові до опору. Дівчина, розбуджена шумом, прокинулася, жахнулася від побаченого і від горя зомліла. Це тільки втішило старшого брата:  

– Це навіть краще, – самовдоволено сказав він. – Вбивати її шкода – аж надто гарна. Я її до себе в дружини заберу, а коли вона повністю оклемається, то про Івана, сподіватимемося, забуде. Я її в парчу і золото одягну! Вона руки мені в подяку цілуватиме!  

На тому й вирішили. Забрали торбинку Івана з коштовностями, дівчину й вирушили додому.  

Зрадів батько прибуттю синів, стіл накрив, посадив усіх. Лише засмучувало старого: Івана досі не було. Брати сказали, що з того часу, як розлучилися, більше його не бачили. Чи не сталося з ним якесь лихо. Бентежила і дивна поведінка нареченої старшого сина. Хороша обличчям і станом. Але що вона за дружина йому буде, якщо розуму при собі не має? Мовчить весь час, відчужена якась, постійно дивиться в одну точку порожніми, байдужими очима. Як же старший син з нею спілкуватиметься?  

Тим часом брати показали батькові багатства, що вони привезли з собою. Дивується старий і радіє такому добру, а брати один наперед іншого нахваляються, як вони ці дари добували, як їм все це важко довелося, але вони всі перешкоди та негаразди на своєму шляху подолали, аби порадувати батька. Бідолашний старий навіть сльозу пустив, зворушений такою увагою.  

А чаклун, коли побачив, що його бранка втекла, був у нестямі від люті. Наказав усім своїм численним слугам та стражникам кинутися на її пошуки. День і ніч старалася ця рать, зазирнула під кожний кущ в окрузі, але результатів не було жодних. У цьому й полягала головна помилка чаклуна. Він не міг уявити, що хтось міг забратися в його неприступний, як він вважав, замок, тому твердо вірив, що дівчина втекла сама. Він розумів, що їй, слабкій і тендітній, це практично не під силу, тому був упевнений, що далеко вона втекти не змогла. Мало того, він майже не сумнівався в тому, що вона в перші ж хвилини втечі загинула, зірвавшись зі стіни або скелі, тому наказав стражникам зосередити головну увагу в пошуках на підніжжях найглибших ущелин, або руслах річок, які могли далеко забрати тіло дівчини від замку. Ось ці затримки і супроводжували те, що чаклуном було втрачено багато часу, а втікачами, відповідно, цей час було виграно, що й дозволило їм далеко відірватися від переслідувачів.  

Проте з часом, трохи охолонувши, чаклун наказав оглянути весь прилеглий ліс, і тільки потім подумав про те, про що він мав подумати набагато раніше: куди мала в першу чергу піти втікачка, якщо її втеча таки завершилася вдало? Звичайно, до рідного дому! Скоріше обійняти рідного батька! Досадуючи на себе, чаклун той же час рушив до будинку, з якого свого часу він викрав красуню.  

Будинок був порожній. Розуміючи, що це недарма, злодій кинувся оглядати не лише ліс, а й його околиці. Ось тут він і натрапив на придорожній дуб і на два трупи, що лежали в тіні його гілок. В одному з нещасних він впізнав батька втікача. Розуміючи, що якщо ці двоє заговорять, то вони багато що можуть пояснити про подальшу долю дівчини, він вирішив їх оживити. Що йому, з його чаклунськими можливостями, було зробити дуже просто. Декілька заклинань, кілька хитромудрих рухів руками та нещасні почали оживати!  

Але тут сталося непередбачене! Чим виразніше набували ознак життя старий і юнак, тим швидше залишали життєві сили тіло самого чаклуна. Він бачив, як тіло його буквально розсипається і перетворюється на попіл! Тільки тепер він зрозумів, яку помилку зробив. Адже він був створений тільки для злих справ, а, ожививши цих двох, він, сам того не знаючи, зробив добру справу! Що стало причиною загибелі його самого.  

Прийшовши до тями, Іван зі старим, моргаючи від подиву очима, стали свідками дивовижного видовища: просто на їхніх очах чаклун зі своєю свитою перетворився на порох, і вітер, що налетів, тут же розвіяв його по прилеглих луках. Вони теж у свою чергу зрозуміли, що сталося, і пораділи вдалій розв'язці.  

Проте радість тривала недовго. Обидва відразу згадали про події тієї страшної ночі, і гіркота й образа переповнили їхні серця. А ще й хвилювання за долю тієї, яка була однаково дорогою для серця кожного з них. Що з нею? Чи не підняли мерзотники руку і на неї, нещасну? Пошуки навколо дубу не принесли жодних результатів, тому було вирішено одне – шукати їх у вдома. Адже вони мали піти саме туди.  

Коли вдалині з'явилися дахи будинків рідного села, і Іван згоряв від нетерпіння, передчуваючи близькість майбутньої зустрічі, яка однаковою мірою могла принести йому і радість і прикрість, він побачив старого, що сидів на каменю при дорозі. Іван одразу впізнав його. Цей сліпий старий часто сидів при в'їзді в село, проводив незрячим поглядом подорожніх, що проїжджали повз нього, і думав про щось своє. Тепер, вирішив юнак, цей старий може їм допомогти. Він попрямував до нього і здалеку вітав старого, чомусь, сам ще не знаючи, навіщо він це робить, змінивши голос:  

– Доброго вам здоров'я, дідусю!  

Старий повільно обернувся до них.  

– Здрастуйте, люди добрі!  

Іван здивувався:  

– О! А звідки вам відомо, що я не один?  

Старий гірко посміхнувся:  

– Господь забрав у мене зір, але він не позбавив мене слуху. Адже голос це не єдине, що може видавати присутність когось поруч. Є ще шум кроків, подиху чи дихання. Адже неможливо сплутати кроки юнака і старого, стукіт копит підкованого і непідкованого коня... Я багато міг би я розповісти тобі, мій хлопче, та до чого тобі все це? Адже тебе турбує зовсім інше. Голос у тебе напружений, щось тяготить твою душу.  

– Та я... – Іван прокашлявся, не знаючи, що робити: манівцями вести розпитування, або спитати про все цю мудру людину безпосередньо. – Та я, дідусю, якщо відверто, про одне хотів поцікавитись...  

І не мудруючи лукаво, розпитав, що відбувається зараз у домі його батька, і що чути про братів, при цьому, не називаючись своїм ім'ям, а кажучи ніби вустами сторонньої людини. Спостерігаючи за невпевненою поведінкою юнака, сліпий спочатку насторожився, але коли зрозумів що до чого, обличчя його затьмарилося. Він важко зітхнув і лише потім почав свою розповідь.  

– У цьому будинку почали творитися дивні події. Спочатку батько радів прибуттю після довгої розлуки старших синів. Тим більше, що добра вони привезли з собою чимало. Тільки я, зізнатися, не вірю всім цим вигадкам. Старший із братів привіз, до того ж, із собою і дружину, – при цих словах серця Івана та його супутника прискорено забилися, – кажуть, гарна вона, як ясно сонечко, та біда — розуму позбавлена. Поводиться як дитина мала: їсть, спить і мовчить. Постійно мовчить і навіть не намагається щось сказати, поспілкуватися з кимось. Мабуть, довелося, сердешній, щось страшне у своєму житті пережити. – Старий гірко зітхнув. – І ось тут почалося! Почали брати будувати хороми, благо, гроші тепер є, наймати собі слуг. А паркан, кажуть, який навколо їхнього будинку виріс, а охоронців якихось лютих при воротах поставили – повз пройти страшно, не те, що крок до будинку зробити. Одним словом, вони стали чужими для всіх у своєму ж селі.  

Іван довго мовчав у тяжких роздумах.  

– А що ж їхній батько? Навіщо дозволяє такому діятись?  

– Батька-то вони, як і раніше, бояться, поважають і слухають, та ось тільки змирився він з усім і не суперечить, кажуть, їм у їхніх справах. Та й журиться він: сина все чекає, свого меншого Івана. Боїться, щоб не сталося з ним якесь лихо. Ти його, бува, не зустрічав десь, юначе?  

При цьому, як здалося Іванові, у голосі оповідача пролунали нотки лукавства. Але думки хлопця після почутого були зайняті іншим. Він лише подякував старому і якнайшвидше захопив свого супутника за собою. Відійшовши вбік, вони зупинилися і почали думати: як же вчинити в ситуації, що склалася.  

– Боюся, – задумливо протяг юнак, – що, діючи прямолінійно, ми нічого не досягнемо. Напевно брати, побачивши нас здалеку або, дізнавшись про нашу появу, зроблять усе, щоб знову відправити нас туди, куди одного разу відправили. Адже ми явно їм заважатимемо і сплутаємо всі їхні плани. Та й ця варта, паркан... Ні! Потрібно щось вигадати.  

У цю хвилину співрозмовники побачили мандрівників, що наближалися. Коли ті підійшли ближче, то стало зрозуміло, що це жебраки: довгий і рваний одяг, сума для милости на плечі і діряві головні убори, які мало рятували їх від спеки, оскільки дірок на них було більше, ніж самої тканини. Жебраків було двоє, що й підштовхнуло Івана до ухвалення рішення. Він умовив тих помінятися одягом, і ті легко погодилися, адже їм замість рвані пропонували добротний цілий і міцний одяг.  

Одягнувшись у ганчір'я, і ​​сильніше насунувши головні убори на очі, щоб не бути впізнаними, наші герої попрямували до села, а потім і до місця, куди їх тягло найбільше. Справді, величезний паркан, справді, охорона, яка відразу стала проганяти жебраків геть. В цей час обидва брати пили на ганку чай і, почувши шум, вирішили не залишатися осторонь:  

– Гоніть цих голодранців геть! Тут жебракам не подають!  

Наші герої вже було вирішили, що задум їх зірвався і нічого в них цієї хвилини не вийде, проте вчасно помітили старого, що вийшов на шум. Іван одразу впізнав батька і голосно, щоб бути почутим, намагаючись сильніше змінити голос, щоб не бути впізнаним, прокричав:  

– Навіщо проганяєте нас, добрі люди?! Може, хтось із ваших рідних нині десь далеко в такому ж тяжкому становищі і його теж женуть, шкодуючи крихти хліба, прирікають бідолаху на голодну смерть!  

– У нас усі вдома! – скрикнули брати. – Забирайтеся геть!  

– Стривайте! – Голос батька був твердий. З досвіду Іван знав: коли той каже таким тоном, то він серйозно надумав щось зробити, і жодні сили на світі не зможуть йому в цьому перешкодити. – Як це всі вдома? А Іван?! Може, справді десь микається, з голоду помирає, а такі як ви... Пустіть їх зараз же! Я зараз винесу їм поїсти.  

Брати невдоволено переглянулись, але суперечити не стали. Вони так само з багаторічного досвіду знали звички батька і не стали загострювати з ним стосунків у ситуації, яка була для них, на їхню думку, абсолютно невинною. Ну, почастує старий жебраків, втішить собі душу, вважаючи, що цим він ніби Івана нагодував, та й підуть вони далі своєю дорогою.  

Жебраків пустили на подвір'я. Тут і батько з частуваннями вийшов, посадив гостей неподалік ганку, розклав перед ними харч. Ті почали уплітати їжу. Брати скривилися і переглянулись.  

– Смердітимуть тут, апетит нам псуватимуть, – скривився старший, а середній брат лише мовчки руками розвів, мовляв, що поробиш: батькова дурість.  

А той тим часом розпитував гостей:  

– Ви, сердешні, багато по світу ходите, скрізь буваєте, – може, чули щось про мого меншого сина Івана?  

І батько почав розповідати про сина, та про його прикмети, щоб допомогти тим згадати зустріч, якби вона трапилася в минулому. Але ті лише зрушували плечами.  

– Ви вже вибачте, ви нам добру справу зробили – пригостили нас, хай відплатиться вам за це! Але допомогти у ваших пошуках ми, напевно, не зможемо. Не можу я згадати зустрічі з такою людиною. Хоча зустрічаються на нашому шляху стільки незвичайного! Ось розповім, наприклад, випадок, що стався з нами не так давно. Ходимо ми з села до села – милості просимо. Ідемо ось так одного разу, дивимося, дуб при дорозі росте. Великий, гіллястий! – Іван розповідав це, змінюючи голос, голосніше, щоб і брати чули. Ті, здавалося, не звертали на них жодної уваги, сиділи собі чай попивали, але коли він згадав про дуб, то краєм ока глянув на братів і побачив, що ті, здригнувшись, насторожилися, і хоч і не дивилися у бік гостей, але було видно, що чашки в руках застигли, вони зацікавилися почутим. – Дай, думаємо, посидимо в тіні дубу, відпочинимо. Але раптом, на свій подив, побачили там, кого б ви думаєте? – Іван намагався захопити своєю розповіддю братів. – Двох нещасних, що стікають кров'ю. На жаль, але вони вмирали. Перед смертю вони розповіли нам дивовижну історію.  

Оповідач знову краєм ока глянув на братів. Ті давно поставили свої чашки на стіл, оскільки тримати їх у тремтячих руках уже не могли – чай розплющувався. Вони боялися викриття. Однак Іван плів нитку інтриги вміло. Прожувавши чергову порцію їжі (їжу та розповідь він вміло поєднував), продовжив:  

– Виявляється, на них напали лиходії та викрали золото та коштовності. Але, кажуть, лиходії не знали про ту, більшу частину скарбів, що нещасні сховали незадовго до цього десь на гілках дубу. Задовольняючись малим, дурні втекли. Вмираючі благали нас залізти на дерево, дістати скарби, частину залишити собі, а решту віднести їх рідним, які мешкають... — Оповідач важко зітхнув. – А от куди треба було доставити скарби, нещасні так і не сказали, оскільки сили покинули їх, і вони постали перед Всевишнім. Ми, звичайно ж, як істинні християни, поспівчували нещасним, зрадили тіла землі, та тільки залазити на дуб не стали. Аж надто дивною і малоймовірною була їхня розповідь, аж надто убогий була на них одяг. Одним словом, ми їм просто не повірили та продовжили свій шлях далі.  

Оповідач відпив із глека ковток молока.  

– Але чим більше з того часу минало часу, тим сильніше ми докоряли собі: а раптом усе сказане було правдою і ми, дурні, самі себе позбавили такого добра? Ось і вирішили ми знову повернутися до дуба і все перевірити. А раптом... От буде удача!  

Оповідач не зводив очей із братів. Ті, дослухавши історію до кінця, деякий час були в заціпенінні, а потім почали енергійно перешіптуватися. Іван був упевнений, що наживка вже давно проковтнута, лишилося тільки підсікти видобуток.  

– Ось такі, добрий чоловіче, дива на світі трапляються. Дякую вам за хліб, сіль, йтимемо ми далі. Хоча вже довгий шлях пройшли, втомилися неабияк, з ніг валимося – відпочити б, та бажання отримати добро жене нас у дорогу.  

– Батьку! – вигукнув старший брат. – Можливо, мандрівники не лише голодні, а й втомилися? Нехай у нас зупиняться, відпочинять, а завтра з новими силами і в дорогу рушать?  

Тон його промови був удавано співчутливим і ніяк не гармоніював із зовсім недавнім: «Забирайтеся геть! », що навіть батько здивовано підняв брови.  

– Ти ж їх проганяв! Чому ти раптом таким добрим став?  

Брехун на хвилинку забарився, але незабаром знайшовся:  

– Та я про Івана згадав і подумав, що може він справді, бідолашний, в цей час теж потребу терпить. Потрібно допомогти стражденним – це свята справа! Гей! Покладіть їх на сіні!  

Віддавши розпорядження слугам, брати встали.  

– Ви, батюшка, поки придивіться за господарством, а ми підемо коней сідлати. – І помітивши здивований погляд батька, відразу поспішили пояснити. – Ми недавно збиралися в місто з'їздити, та всі відкладали. Справи там, батюшка, треба залагодити.  

Батько недовірливо похитав головою:  

– Чому раніше про це мовчали? І чому зібралися, дивлячись на ніч? Сам же казав, що вранці з новими силами краще в дорогу вирушати.  

Брати закашлялися.  

– Ви вже, вибачайте, тату, але якщо надумали, то не відкладатимемо. Щасливо залишатися!  

І брати поскакали. Батько зрушив з подиву плечима, але тут же почув:  

– Хочете, я поясню вам, куди вони помчали, і що взагалі сталося?  

Іван розповів господарю дому все, що трапилося насправді з його синами за минулий рік, не розкриваючи себе. Батько дивувався і дивувався почутому, але було видно: він відмовлявся цьому вірити, настільки диким воно було. Щоби брати підняли руку на брата... Ні, такого не могло бути!  

Тоді Іван скинув лахміття і відкрив обличчя. Старий кинувся в сині обійми, не соромлячись сліз радості. Як довго він мріяв про цю зустріч, стільки сумних думок гнобило його за цей час! Скільки разів він подумки ховав сина і стільки ж разів твердо відганяв геть цю муку, що мучила його душу. Іван живий! Це найголовніше!  

Але незабаром мить тріумфу змінилася хвилиною замішання:  

– То невже ж два інші мої сини – братовбивці?!  

– А це вони самі підтвердять своїми подальшими діями. Як ви думаєте, батьку, куди вони зараз помчали?  

Той спочатку здивовано знизав плечима, не підводячи голови, але потім почав повільно розпрямлятися і за мить глянув у синові очі усвідомленим поглядом. По тому, як округлилися зіниці старої людини, можна було зрозуміти, що вона таки нарешті прозріла. Однак це було те, що зазвичай називають тяжким прозрінням. Обличчя батька виражало біль:  

– Невже?  

– Але якщо вони не винні, то чому так завзято вирушили в дорогу, залишивши нас тут?! Щоб прибути туди першими! Та й взагалі, звідки їм знати місце, де це відбувалося? Вся справа в тому, що вони знають і місце, і суть того, що сталося! Нам, думаю, теж слід негайно вирушити в дорогу. Коли застанемо їх на місці злочину, то й вина їх буде доведена.  

– Правильно! – стрепенувся господар обійстя. – Агов хлопці! Запрягайте коней у коляску! – І знову повернувся до співрозмовників. – Їдемо негайно!  

– Е, ні! – Похитав головою Іван. – Насамперед хочу побачити свою кохану!  

З цими словами і батько дівчини всім тілом подався вперед.  

Господар дому сумно похитав головою:  

– а чи доречно буде ця зустріч? Дівчина все спить. А прокинеться – теж мовчить, час від часу не легше. Мабуть, пережила вона якесь страшне потрясіння, що й досі оговтатися не може.  

– Та вже відомо, яке потрясіння, – похитав головою юнак. – Мабуть, вона стала свідком жахливого злодіяння моїх братів... Що й надломило її.  

Обидві старі люди лише ствердно похитали головами, погоджуючись з Іваном.  

Дівчина справді спала. Юнак помилувався нею, сплячою, зазначив про себе, що уві сні вона ще гарніша. Втішився з того, що вона жива і ціла, в чому він там, під дубом, спочатку сумнівався, будучи в невіданні про її подальшу долю. Піддавшись на вмовляння батька, що хвилини стрімко спливають і настав час поспішати з від'їздом, вирішив для себе, що не варто її зараз будити. Набагато логічніше відкласти зустріч до повернення.  

Чи то кучер був старанний і старався на всю, чи конячки нашим героям дісталися жваві, чи вирушили вони до призначеного місця коротшою дорогою, але вийшло так, що до згаданого в нашому оповіданні дубу трійця прибула раніше за двох вершників. Іван наказав кучерові сховатися з кіньми в прилеглих чагарниках на узліссі, і чекати його вказівок, а сам зі старими сховався в кущах, які росли поруч із дубом, і з цього місця було не тільки все добре видно, але так само добре і чути.  

Як і припускали наші герої, чекати довелося недовго. Незабаром вдалині в хмарі дорожнього пилу з'явилися два вершники, які, наблизившись до дубу, одразу ж поспішали до дерева. Кожен намагався вилізти на дерево першим. При цьому брати штовхали один одного ногами і примовляли, що, мовляв, він має більше прав на Іванове золото, ніж другий.  

– Це моя ідея відібрати в Івана золото! – Зі злістю кричав один брат.  

– А хто підказав думку, що його вбити треба? – З гнівом відповідав йому інший. – Якби не я, то він рано чи пізно повернувся б, та й забрав у тебе крадене добро!  

Те, в чому батько ще сумнівався і хотів переконатися, було вже сказано! Так що ховатися відтепер, на його думку, не було чого. Старий вийшов з укриття і твердим голосом промовив:  

– Так от як до вас золото потрапило, про яке ви стільки мені байок порозповідали!  

Обидва верхолази миттю скотилися з дерева, впали на траву, і, сидячи на ній, дивилися на батька зляканими очима, не знаючи, що відповісти. Іван тим часом дав знак кучерові: невдовзі коляска була вже поруч.  

– Ви зробили не просто гріх, – голос старого був викривально-знищуючим, – ви підняли руку на брата – рідну кров. Немає, і не може бути, на землі більш огидного злочину! Ви заслуговуєте на те саме, що зробили зі своїм братом! – Обидва негідники злякано притиснулися один до одного. – Але ж ми не ви. Тому і не станемо проливати рідну кров. Ідіть геть, зневажені, і щоб вашої ноги відтепер у батьківському домі не було!  

Коли наша трійця повернулася додому, дівчина, заради близькості зустрічі з якою Іван усе підганяв кучера, а потім, не витримавши, помінявся з ним місцями і сам правив коляскою, сиділа на ганку вдома і грілася на сонечку. Вона не звернула жодної уваги на прибулих. Тільки злегка погойдувалася з боку в бік, щось тихо промовляючи про себе, і дивлячись кудись у далечінь згаслим поглядом. Іван, захоплюючи старих за собою, поспішив до дівчини. Вони стояли прямо перед нею, а вона продовжувала дивитися в далечінь, зовсім їх не помічаючи.  

– Привіт, кохана! – Ніжно-ніжно прошепотів юнак і взяв її за руку. – Я так сумував за тобою! Я так чекав на цю зустріч!  

Чи то надзвичайно ніжний тон промови юнака, чи то теплий дотик руки розтопив якийсь незримий лід у душі страждальниці. Вона ніби отямилася від сну, глянула на людей, що стоять перед нею, усвідомленим поглядом, здивувалася і зойкнула:  

– Іване! Батьку! Іване! Любий!  

То була зворушлива сцена! Літні люди зі сльозами на очах спостерігали за молодою і красивою парою, яка кружляла біля ганку, не випускаючи один одного з обіймів. Потім молоді захопили в цей шалений вихор своєрідного танцю і своїх старих, і ті, хоч і були в такому віці, що намагалися уникати подібних вільностей, не чинили опір. А, перейнявшись загальним веселощами, раділи тому, що відбувається. Адже всі раділи не лише доброму завершенню цієї історії. Головне тріумфування було в тому, що дівчина одужала і всі зрозуміли, чому це сталося. Адже недаремно кажуть «клин клином вибивають». Пережите страшне горе позбавило її розуму, а тепер нове потрясіння, але вже з позитивними емоціями: радість зустрічі з тими, кого, як вона вважала, назавжди втратила, повернуло його назад.  

Кажуть, весілля вийшло таким, яке ще ніхто не пам'ятав у тутешніх краях! А на найпочесніших місцях сиділи троє людей похилого віку: батьки нареченого та нареченої та сліпий старий, який раз у раз промовляв собі у вуса:  

– Мандрівника можна визначити по шереху кроків, вершника – по стукоту копит його коня, а людину – за його вчинками. Залежно від того добрі вони чи погані. Ех! Довго житимуть молоді! Щасливо житимуть – повірте моєму слову! Я ніколи не помиляюсь. За це не гріх і випити! Налийте мені кухоль вина! За молодих!