Григорій Борзенко Нечиста сила і золотий скарб З циклу “Українські казки”

Григорій Борзенко  

Нечиста сила і золотий скарб  

З циклу “Українські казки”  

Колись давним-давно на самому узліссі великого лісу розташувалося невелике село. Хто з селян землю обробляв, хто животину якусь тримав, хто працював у столярні. Так і жили ці люди, жили безбідно, допомагаючи один одному в скрутну хвилину, якщо така іноді траплялася. І вже, звичайно, коли ліс під боком, то не забували селяни і в ліс навідуватись, то грибів до столу зібрати, то хмизом на зиму запастись. Часто зустрічали вони там лісника, який жив самотньо в відокремленій лісовій сторожкі, збудованій своїми руками дуже давно, ще в юності. Усі в селі любили й поважали старого: був він людиною доброю та душевною. Не давав звірят, що жили в лісі, в образу, стежив за всіма, а якщо якийсь браконьєр у ліс, крадучись, забреде зі злими намірами, то спуску тому не було ніякого. Твердий іноді був лісник, але справедливий, за це всі його і любили.  

Бувало, дітлахи неслухняні, зневажливо махнувши рукою на застереження батьків, щоб у ліс далеко не заходили, загубляться в чагарниках, лісник тут як тут: заспокоїть карапузів, що розплакалися від переляку, додому приведе.  

Отак дружно жили всі в тих краях, та якось сталася неймовірна історія. Якось бачать селяни: іде до них у село з лісу лісник. Голова схилилася в стурбованості, на обличчі смуток – одразу всі зрозуміли, що трапилася якась неприємність. Все до лісника з розпитуваннями: що, мовляв, скоїлося?! Той сумно похитав головою:  

– Та вже сталося таке, що й не повірите. Нещодавно прийшла до мене в сторожку нечиста сила. Так, так, ціле полчище нечисті! Звідки вони й куди прямували мені невідомо, але, зазирнувши до мене в хатинку, вони мені й кажуть: мовляв, у тебе, старий, тут затишно та добре! Ми тут житимемо назавжди. А ти, мовляв, старий, забирайся по добру поздоровну. А куди мені, старому, йти? Я все життя в тій хатинці прожив. Я хочу свій вік там дожити. Та й помирати у рідних стінах не так страшно: Що мені тепер, старому та беззахисному, робити?  

Загули всі навколо:  

– Проженемо нечисту силу!  

– Ні-ні, – стурбовано похитав головою старий, – негідно так. Не можна зло злом відповідати. Може, спробуємо умовити нечисту силу, намагатимемося все залагодити полюбовно, мирно. Може, нечисть зглянеться та й поступиться?  

– Кого ви совістить збираєтесь, діду?! Нечисту силу? Та хіба з нею можна полюбовно щось вирішити? Адже ви, мабуть, теж спочатку просили їх схаменутися. Ну що: послухали вони вас, пошкодували?  

– То я один був. Хто мене, старого, послухає. А ось, якби всім світом.  

Недовірливо похитали головами селяни, але вирішили виконати прохання лісника. Всім гуртом попрямували до лісової сторожки. Ох, і потішалась нечисть у відповідь на прохання людей! Вони дражнили людей, у віконце язики показували, і пики корчили, та всі примовляли, давлячись сміхом:  

– От дурні люди! Хто ж по добрій волі такою затишною хатинкою поступиться?!  

Засмутилися селяни, повернулися до села та й почали думати: що ж робити, щоб прогнати нечестивців?  

А ті, побачивши відступ людей та увірувавши у свою безмежну владу, таке почали витворювати в лісі, чого в ньому зроду не траплялося. Іноді гулянку утворять, наламають купу гілок, багаття велике розпалять, танцюють навколо нього, та й підуть у хатинку відпочивати після веселощів, не загасивши за собою вугілля, що тліє. А тут і вітер ні до місця налетів, роздмухав іскру, що виникла пожежа багато шкоди в лісі завдала. Добре, люди всім світом кинулися та вогонь загасили, а то весь ліс пропав би. Іноді нечисть звірят починає ображати, ганяється за бідолахами та репетує:  

– О! Гарне смажене м'ясце нам буде на вечерю!  

Малі зайченята та лисенята позабиваються з переляку під гілки дерев, а нечестивці не вгамовуються, сміються, потішаються на бідолашними звірятами.  

Не витримали люди: зібралися всім селом, хто взяв вила, хто косу, хто іншу зброю, що підвернувся під руку, і попрямували до лісової сторожки, щоб нечисть силою вигнати з лісу. Але не тут було! Нечестивці, де силою, де хитрістю, а де й за допомогою чаклунства та злих чар (на те вона й нечиста сила! ), одержали гору в суперечці з людьми, і ті знову повернулися до села з опущеними головами, так нічого й не зробивши.  

Думали-думали люди, що ж ще таке придумати, щоб з небезпечними сусідами порозумітися. Хтось запропонував вирити довкола сторожки ями-пастки. Усім ця ідея видалася чудовою. Дочекавшись ночі, під покровом темряви, щоб нечисть їх не помітила, люди пробралися до хатки, викопали кілька глибоких ям, ретельно прибрали, віднесли далеко вбік і сховали свіжовириту землю, а ями прикрили гілками, накидавши зверху для кращого маскування листя, гілочок і хмизу.  

Однак усі їхні старання виявились марними. Нечестивці, як духи та привиди, були невагомими (цього люди не врахували), вони ніяк не могли провалитися в ями-пастки. Адже гілки, що прикривали яму, могли проломитися лише під вагою якогось тіла. Вийшло ще гірше: козуля, яка не підозрювала про небезпеку, натрапила на фатальні пастки і виявилася бранкою однієї з них!  

Треба було виручати козулю, треба було щось робити, щоб порозумітися з нечистою силою, оскільки тепер таке сусідство людям було вже не під силу. Селяни з ностальгією згадували часи, коли всі в цих краях жили дружно та щасливо, коли ніхто нікого не кривдив, коли мирно могли існувати і люди, і звірі, і природа. Як усе змінилося з приходом цієї проклятої нечисті!  

Якось знову зібралися люди в самому центрі села, сіли на стовбур давно зваленого колись вітром дерева та й почали думати-гадати: що ж робити? Як же нечестивців вигнати? Але минала година, друга, а нічого вартого ніхто так і не придумав. Раптом чують: залунала вдалині, з боку дороги до міста, весела пісенька. Підняли всі голови та й бачать: це Іван із Семеном, місцеві ковалі, додому повертаються. Тут всі й згадали, що ті кілька днів тому ті вирушили до міста, щоб розпродати свої вироби, та й самим прикупити якусь міську дивину. Затрималися, мабуть, у місті цього разу довше, ніж звичайно, а всі в селі, захоплені останніми подіями останнього часу, на їхню відсутність не звернули увагу. А даремно! Всі знали ковалів, як людей винахідливих, здатних на всілякі вигадки. Де б вони не знаходилися, завжди ставали, як то кажуть, душею компанії. Поважали всі у селі ковалів, нерідко зверталися до них за допомогою чи порадою.  

От і зараз, побачивши їх, всі підбадьорилися: ось ці обов'язково щось повинні придумати! Всі кинулися назустріч ковалям і ну навперебій розповідати їм про те, що трапилось у селі за час їхньої відсутності.  

Вислухавши розповідь селян, ті замислилися. Примовкли й оповідачі, вичікуючи: що ковалі скажуть у відповідь? А ті перемовилися між собою кількома словами, та й кажуть:  

– Так, силою з нечестивцями, мабуть, не впоратися. Найкращий засіб проти них – хитрість. З'явився тут у нас один задум. Намагатимемося все залагодити, а ви займіться поки що своїми домашніми справами.  

Пошепталися ще раз між собою про щось друзі, взяли з собою величезну, ковану залізом, скриню, вузлик не забули прихопити з краєм хліба, смужкою сала, цибулею та пляшкою міцної домашньої горілки і попрямували до лісу.  

Підійшовши з часом до хатинки, переморгнулися між собою: мовляв, робитимемо все, як задумали, та з тим і ступили на поріг. Відчинивши двері, Іван насторожено озирнувся довкола, і вкрадливим голосом звернувся до Семена:  

– О! Начебто нікого немає! Отже, ніхто не зможе почути нашу розмову і не довідається про нашу страшну таємницю. А ми заразом перекусимо трохи з дороги, та обговоримо про все докладно.  

Говорив Іван навмисне голосно, щоб уся нечисть, що знаходиться в хаті, почула його слова, була заінтригована тим, що можна дізнатися про якусь страшну таємницю, причаїлася, і дослухала до кінця все те, про що говоритимуть несподівані прибульці. А друзям тільки цього і потрібно було. Вони сіли за стіл, дістали з вузлика свою їжу, пригостилися горілкою, крекнули від задоволення, стерли з кінчиків вусів краплі вологи, і почали жувати сало, заїдаючи його час від часу цибулею.  

– То ти все вірно кажеш, Семене, – почав Іван, не поспішаючи пережовуючи закуску, – нічого не придумав від себе?  

– Та про що ти говориш, Іване?! – Щиро здивувався той – Провалитися мені на цьому місці! Почав я копати, а лезо лопати уперлося спочатку в один глечик, потім у другий. Їх там виявилося безліч! Один сповнений золотих монет! Другий алмазами і сапфірами під саму шийку наповнений! Стільки там добра, друже! Безмірною!  

– Так! – Іван задоволено та апетитно прицмокнув. – Ось тепер заживимо! А ніхто наш скарб не знайде?  

– Ні! Ніколи не відшукає! Я його і так знайшов у найвіддаленішому і глухому куточку лісу! Та ще й знову все закопав, як було, прикидав сухим листям і гілками. Ніхто ніколи не знайде це місце!  

Іван краєчком ока, намагаючись не подавати виду, спостерігав за найвіддаленішими кутами кімнати і бачив, що заінтригована нечисть, ховаючись, все ж таки висовувалася, щоб більше дізнатися про скарби, які їх, звичайно ж, зацікавили.  

Друзі випили ще по чарці і знову почали апетитно жувати сало.  

– Я одного боюся, Семене, – продовжив Іван, – як би хто не дізнався про нашу знахідку, та не прибрав до рук таке добро. Ти тоді не звернув увагу: за тобою ніхто не стежив?  

– Про що ти говориш?! Я озирався і прислухався через кожні два-три кроки! Якби хтось ішов за мною слідом, я неодмінно бачив би або почув. Ти що, не помітив: адже я й сьогодні йшов, весь час озираючись. Так це ще й до скарбу далеко! А коли ближче підходитимемо, то взагалі ховатимемося за корчами хвилин на кілька і уважно стежитимемо, що робиться за нашими спинами. Ні, ніхто нас не простежить!  

– Хіба що в скриню до нас хтось може сховатися, тихенько, сховатись там, а ми його самі, своїми ж руками до скарбів і принесемо!  

Семен весело засміявся:  

– Ох, і жартівник же ти, Іване! Кому таке на думку спаде?! Дивись, скриня порожня!  

І з цими словами Семен підійшов до скрині і підняв кришку.  

– Та кинь ти! Це просто так! Заради жарту! Звичайно ж, ніхто не знає про твою знахідку, і нікому таке на думку не спаде! Перекинемо ще по чарці за удачу, та сходимо до вітру, а то в мене від випитого вже і в животі поважчало. Та й продовжимо свій шлях.  

Підняли друзі по чарці, закусили та й вийшли, ніби по нужді, а самі швидше до вікна пригорнулися, поспостерігати, що там буде. Тільки-но вони зачинили за собою двері, з усіх кутів нечиста сила кинулася до скрині.  

– Мій скарб! Мій!  

– Ні мій!  

Іван із Семеном беззвучно давилися від сміху, спостерігаючи у вікно, як нечисть один поперед іншого, штовхаючи і давлячи один одного, лізли в скриню, самі ж на свою смерть. Коли останній нечестивець опинився всередині, він квапливо прикрив за собою кришку, щоб люди не помітили нічого та й взяли їх із собою до місця знайденого скарбу. Якого, як ви, мабуть, уже зрозуміли, і не існувало.  

Іванові з Семеном нічого не залишалося робити, як повернутися до хати, накинути на кришку скрині замок, віднести її до ставка, та й кинути на найглибше місце.  

– Тепер ця погань не докучатиме не тільки ліснику і нам, а й іншим добрим людям, які надалі могли б стати їх жертвами.  

Коли друзі повернулися в село і розповіли все про те, що трапилося, селяни довго сміялися з вигадки ковалів та жадібності нечисті, яка за свою жадібність і поплатилася.  

А лісник повернувся до своєї сторожки, та й зажив там далі, на радість звірят, та неслухняних карапузів, що не слухають батьків, та губляться в лісі.