Григорій Борзенко Як козаки корчмаря провчили

Як козаки корчмаря провчили  

Давно це було. Ще в ті часи, коли козаки по сіль на Сиваш їздили. Скриплять вози, сопуть воли – курява над шляхом. Попоїздили чумаки – аж чуби змокли. Зате ж он скільки солі доставили! Буде селу, вистачить і місту, свіжа копійка буде. Дехто з чумаків почав спродуватися ще в дорозі, гостинці купувати. Он яку гарну хустку чумак Данило дружині купив – очей не одірвеш! Барвиста, широка – і все по ній чудові квіточки-візерунки розсипані. А Семен доньці намисто придбав, синочкові – дерев'яного коника-гойдалку.  

Ідуть чумаки та й їдуть. Мріють, як дома їх іу стрічатимуть. Дорога вибралася на пагорб. І бачать подорожани з того пагорба долину. А в долині та ще й при дорозі корчму. Перед корчмою тою майдан чималенький – хоч воли паси! Над рікою верби кучерявляться воді коси миють. А на схилах пагорба розкинулось село. Зраділи чумаки: буде де перепочити після далекої дороги, запилені сорочки випрати...  

Розпрягли волів, пригостили сіном, а самі в річці довго просиділи, насолоджуючись прохолодою. Увечері в корчму пора. Сіли за столи. Забігав маленький та лисенький корчмар біля них. Бігає та метушиться. Горілочки підливає, примівками частує та все про товар на возах розпитує.  

– Щось не подобається мені цей корчмар, – каже Данило Семенові. – Слова його улесливі, і оченята недобрі – бігають хитро, блищать підозріло.  

Похмеліли чумаки, вже й голови дехто на стіл поклав. Похмеліли та поснули.  

Вранці півні чумаків розбудили. А голівоньки болять...  

– От тобі на! – мовив Данило. – Так звечора мріяли на сіні поспати, та відпочити, та...  

– Скільки оковитої не пив, – перебив співрозмовника Семен, потягуючись, – а такого зі мною ще не було – за столом заснути.  

– Здається мені, то клятий корчмар щось підсипав у горілку, – похитав головою Данило. – Єй бо так би нас не поморило...  

Вийшли козаки на подвір'я і очам не повірили: на возах солі як не було, як і гостинців дружинам та діточкам. Аж ось і сам корчмар на ґанок вискочив – удає, що очі заспані протирає.  

– Он лишенько, – у долоні сплеснув. — Оце так лихо! Який же це негідник позбиткувався?  

І так сердешний заспівчував, що начебто не чумаків, а його пограбували.  

Аж тут на подвір'я селянин зайшов. Перед корчмарем солом'яного бриля ізняв, мне в руках. Видно, хвилюється.  

– То може ж вже сьогодні, пане, борг оплатите? Скільки можна? Діточок годувати нічим.  

– Йди геть! – розсердився корчмар. – Не до тебе зараз: бач он, яке в людей горе.  

Пом'яв бідака селянин капелюха, та і поплентався ні з чим. А чумаки ходять та ходять навколо порожніх возів.  

– Хлопці, а гляньте! – гукнув Данило. – Ось куди сіль щезла, – показав па білу цівку, що снувалася до корчмаревої комори. А на тій коморі – здоровенний замок. З півпуда буде.  

– А ходи-но сюди, песиголовцю! – грізно крикнув Семен корчмареві.  

Той зіщулився, затрясся, ступнув назад:  

– Та я… Та ми... Та це помилка... Я нічого...  

– Ану одчиняй комору! – чумаки посунули на корчмаря.  

– Людоньки добрі! – заверещав корчмар. – Грабують, рятуйте! Пане пристав!  

І корчмар замахав руками у бік чоловіка, що вийшов якраз на ґанок сусідньої з корчмою хати. Той хутенько заспішив на поклик, на ходу одягаючи мундира з позолоченими ґудзиками, лаштуючи при боці шаблю.  

– Что случілось?! Чем могу бьггь полєзєн?  

– Пане пристав, чумаки хочуть обікрасти комору. Захистіть, прошу пана!  

– Е, ні, – заперечив Данило. – Це нас пограбували. Ось дивіться...  

Пристав повагом пройшовся між возами.  

– Т-так-с, імєем наліцо факт кражі. Так і запішем...  

– Та тут і писати-то нічого, пане пристав. Ось погляньте, куди доріжка веде, – показав на соляну цівку, що зміїлася до комори.  

– Согласну уставу я проведу тщатсльноє расследованіє і через недельку сообщу результат.  

– Та яке там у біса расследованіє, пане пристав! Хіба ж не видно, хто злодій?  

– Молчать! Не смєть давать указанія! – і пристав пішов геть.  

– Е-е, пане пристав, – кинув навздогін Данило. – Та, я бачу, що ви з корчмарем заодно.  

– Не смєть! – побуряковів пристав. – Оскорбляєтє недовєріем!  

Почухали потилиці чумаки, запрягли волів: в дорогу пора. Переїхали вузенький місток через річку. Стали.  

– Що це ми, хлопці, порожнем додому? – спитав скрушно Данило. – Всім селом нас відряджали, всім селом і стрічатимуть. А ми...  

– Правду кажеш, Данило, – підтримав Семен. – Повернемо назад. Хоч і ще раз попотіємо, та ж не стидко буде назад повертатися.  

І чумаки повернули волів у напрямі далекого Сиваша.  

Пройшло три тижні...  

– Гей-но, чоловіче добрий! – гукнули корчмареві знадвору. Той повагався, та все ж вийшов. Біля ґанку стояло двоє ченців, смиренні голови схиливши. Чорна одіж на них до п'ят, на голові – капюшони на очі насунуті.  

– Нагодуй, добра людино, божих людей – кілька днів риски в роті не мали...  

– Геть звідси! – розсердився корчмар. В цьому домі не подають...  

– А в тебе, бісова душа, милості не просять! – несподівано загримав один з ченців, той, що вишній, басом. Ввійшов у корчму і сів за стіл.  

– Допомогти божим людям – святе діло, – похитав головою другий чернець, і собі всідаючись за столом. – Негоже відмовляти страждущим в кусені  

хліба, ой негоже: недобра це прикмета...  

Що поробиш? Приніс корчмар їжу, на стіл поставив. Аж тут на поріг став селянин. Той, що при чумаках колись борг просив оддані. Став, солом'яного бриля мне:  

– Діти з голоду пухнуть, корчмарю. Побійся Бога – поверни борг!  

– Геть звідсіля! Не бачиш – ченців обслуговую. А нагодувати божу людину святе діло.  

Тяжко-важко зітхнув селянин і повернувся іти.  

– Зачекай! – гукнув один з ченців. – Іди до нас та сідай з нами. – І до корчмаря: – Мерщій принеси бідному попоїсти!  

І кинув корчмареві срібняка. Корчмар упав на коліна, почав повзати за монетою, що котилася по долівці, гепнувся лисиною об ніжку стола, але монету наздогнав.  

– Не журися, чоловіче, – поклав руку на плече селянинові один з ченців. – Провчать незабаром твого кривдника. Поки його нема, слухай, що я тобі скажу. – Говорячи це, чернець краєм ока спостерігав за поведінкою корчмаря. Звичайно, говорив так, щоб корчмар, звісно, чув. І коли побачив, що корчмар ловить вухом розмову, сховавшись за одвірком, продовжував:  

– Обігнали ми дорогою чумаків, що якраз відпочивали. А з тими чумаками – солдати та знатний, пан з волості. Вони й нам розказували, як поскаржились у волості на корчмаря: грабує чесних людей. А з корчмарем-злодієм і пристав заодно. Там обурились на таке беззаконня, то ж і послали солдатів, аби заарештувати кривдників і супроводити їх у в'язницю у волость. Тож незабаром вони будуть тут. Глянь: а он уже й вони!  

Як глянув корчмар і собі у вікно, ледь не знепритомнів. Над шляхом курява. А гурт людей прямує до корчми! Підігнулися ноги в колінах у корчмаря, кинувся він до порога, перечепився через нього і розтягнувся перед самісіньким столом, за яким ченці сиділи. Хутко підхопився і притьма на подвір'я. Та до пристава!  

– Пане пристав! Пане пристав! – бігає по двору. – Лихо...  

Пристав вибіг на ґанок у самій білизні.  

І тут почули чепці, як ойкнув пристав, побачили, як заметушився, виносячи добро та на воза накладаючи.  

Корчмар і собі кинувся до комори. І своє добро почав виносиш.  

– Ей, ні, бісова душе! – гримнув здоровань-чернець. – Ми тобі срібного дали, а де їжа?  

– Одчепіться! – зблід корчмар. – Не я вже тут господар!  

І побіг далі. Аж тут рука ченця міцно схопила його за комір:  

– Як це не хазяїн? А хто ж тут господар?  

Відчуває корчмар, що не відпустить його кремезний чернець:  

– Ось він тут господар! – показав на селянина. І рвонувся, аби тікати. Але чернець корчмаря не відпускає:  

– Е, ні, не гоже так! Треба все по закону. Пиши розписку...  

Принесли папір, чорнило, перо. Корчмар поспіхом переписав своє господарство селянинові.  

А гурт па дорозі невблаганно наближався. Тремтячими руками корчмар запріг у воза коня, ударив по боках батогом. Віз не покотився, а полетів у напрямку мосту. І прислав за ним!  

Стрепенулося село, до корчми посунуло. І стало свідком такого дива. Вози корчмаря і пристава на повній швидкості одночасно влетіли на вузький місток, зіштовхнулися і попадали з мосту у воду. Коні, порвавши упряж, налякано побігли у степ. А пристав з корчмарем жаб лякають криком. Вилізли з річки. Вода з них тече. Сміється село: вперше пристава у білизні побачило!  

Тут і чумаки під'їхали, і собі сміються, вуса погладжуючи. А де ж солдати, які за корчмарем і приставом послані? Нема! Сміються і собі ченці. І коли вони скинули одіж, люди ще дужче засміялись. Та ж не чепці то, а чумаки – Семен і Данило.  

Очухався пристав, мова повернулась:  

– Обман! Жаловаться буду!..  

– Щодо обману, то згоден, – каже Данило. – Ми з вами вчини так, як ви з нами. А щодо «жаловаться»...  

Данило підійшов до берега: якраз хвилею приставову скриню прибило. Ударившись об берег, вона розкрилася, і на піску село з чумаками побачило парадні мундири пристава, інші речі, які люди пізнали, бо ж їхні – у них вкрадені.  

– То значить, Ваше благородіє, «не смєть»! – І Данило підняв з землі хустку з барвистими квітамн-візерункамн. Ту, що жінці віз.  

– Гак кажете, ваше благородіє – «оскорбляєтє нєдовсрієм? » – докинув Семен, піднімаючи вкрадене намисто, те, яким донечку хотів обрадувати.  

Похилили злодії голови – як виправдається?  

– Нс гоже тому зі злодіями боротися, хто сам злодій, – мовив Данило. – Шукай собі, приставе, іншу службу. І ти, лисий, від корчми відмовся – досить людей дурній. А візьмешся за старе – глянь, скільки нас: буде кому у волості розповідати.... З того часу чумаки не раз по сіль їздили. Не раз ночували у тій корчмі. Зустрічали вони там і колишнього пристава з корчмарем – теж підрядилися сіль возити. Але якщо Семен та Данило з друзями, хильнувши на ніч добру чарку, спокійно лягали спати, знаючи, що тепер ніхто нічого не поцупить, то колишні злодії цілісіньку ніч сиділи на возах і стерегли своє добро.