Григорій Борзенко Про пана, ласого до обману

Про пана, ласого до обману  

В одному селі жив страшенно скупий пан. Якщо обхитрувати, обдурити кого, то більшого мастака на усьому білому світі не було. Так песиголовець поверне справу, що селянин, який цілісіньке літо спину гнув на панській ниві, не тільки сякої-такої копійчини не заробить, а ще й боржником лишиться. Зрозуміли це люди, та й перестали до шахрая найматися.  

Настала осінь, зібрали врожай. Поки дощі не внадилися, треба хутчіш йому раду давати. Мусив пан сам закочувати рукава, тугіше підперезувати паском розкішне пузце та й вантажити лантухи з зерном на воза.  

Їде пан з добром на базар. Довкола, куди не глянь, поля та поля. Аж он село прибилося до шляху, забіліло хатинками. Стоїть там чоловік, голосує – на панового воза проситься. Не хоче багатій зупинятися, та глип – біля ніг подорожнього тугенькі лантухи. Взяла пана цікавість: що в них? Зупинив коней.  

– Чоловіче добрий! – Благає незнайомець. – Якщо твоя ласка, підвези до базару. Цілісіньке літо спину гнув, щоб на своєму шматочку землі пшеничку виростити та кабанця вгодувати. Ось змолов борошна, заколов кабанця, хочу продати. Хоч якась копійка в хаті буде на чорний день.  

– Іч, що вигадав! – обурився пан. – Од свого добра віз вгинається, то буду ще твоїм коня мучити!  

– Та я ж, голубчику, не за так, не за спасибі, – благає селянин. – Борошном поділюся, од кабанчика вріжу...  

Жадібно загорілися очі глитая:  

– Так би й одразу казав, а то розводиш тут... Клади мерщій клунки на воза!  

Ідуть удвох, гомонять про те, про се. Бідний на долю нарікає: от була б своя,  

конячина, не бив би лоба в поклонах, просячись на чужого воза. Та пан його не  

слухає, не до розмов йому: занадто спокусливо пахне копченням. Завидки взяли багатія. Чого це він має лише шматком вдовольнитися, як є нагода все відібрати? Вирішив пан вдатися до звичного обману. Тим часом дорога пішла лісом.  

– Ой, лишенько, дивись, дивись! – скрикнув пан і зупинив воза. – Бачив? Лисиця в кущі побігла, хутчіш наздоганяймо! Пан миттєво зіскочив з воза і, мов підліток, гайнув в лісову гущавину. Нічого не розуміючи, селянин поспішив за ним. Захекавшись від незвичного бігу, хитрун нарешті спинився і давай заглядати під якийсь пеньок. Тут і бідняк нахопився.  

– Яка лисиця? – не переставав дивуватися він. – Я нікого не бачив... Та й біс  

з нею, ми ж на базар спізнимося!  

– От дурний чоловік! – обурився крутій.  

– Чи тобі зайва лисяча шкура? Початуй тут, а я метнуся до воза, принесу мотузка. Заразі лисиця буде наша.  

Нічого лихого не підозрюючи, простак зостався сторожувати. Тим часом пан скочив на воза, та й був такий. Їде й радіє, що так вдало обдурив бідака. Он уже й місто видніється. Аж тут вибігає на дорогу якийсь чоловік. Кидається наперейми, щось голосно лементує. Сіпнув багатій за віжки, спинив коня. Підбіг незнайомець до нього і просить допомоги. Чим? Ті хоча б порадою. Вигляд у бідолахи переляканий: очі ледь не на лоба лізуть, тремтить увесь.  

– Що у тебе трапилось? – не витримує вже візник. – Можеш толком пояснити? – А у самого одне на думці: може й цього вдасться довкіл пальця обвести.  

– Добродію, така халепа… Здох мій Рябко, – ледь не зі сльозами на очах почав незнайомець. – Приніс я його на околицю лісу, щоб під деревом закопти. Раз-вдруге заступом штрикнув, аж відчуваю – щось не те. Копнув глибше, глип – там якийсь горщик. Я до нього, а там… Золото! Уявіть! Я ніколи таке добро в руках не тримав. Що робити? Розгубився, одне слово…  

– От дурень! – не витримав пан. – Та хіба ж... – від хвилювання голос йому  

перехопило. – Веди мерщій, де той горщик?  

За хвилину вже обоє квапилися вглиб лісу.  

– Ось тут, – спинився нарешті простак.  

– А де ж золото?  

– Я з переляку закопав його знов. Зараз, зачекайте, принесу лопату.  

Та хіба ж міг пап чекати? Упав на коліна і давай розгрібати землю руками. Ось-ось золото зблисне! Яма глибшала, нігті пообломувалися, а горщика чорт ма.  

– І де це він гак довго з лопатою, бісова його душа?! – розсердився пан та й підвів голову.  

Довкруг ні душі, тільки ліс мовчки сміється. Легка тінь здогадки майнула по панському чолі, неприємно закололо під лопаткою. Він мерщій схопився на ноги та й бігом до дороги. На тому місці, де ще кілька хвилин тому стояв віз, здіймалася хмарка куряви.  

З язика багатія вже готовий був злетіти прокльон, але він в останню хвилину подумки піймав його. Треба ж – і його перехитрували! Бо ж Рябко, вочевидь, рідний брат тієї самісінької лисиці, яку породила панська уява, аби обдурити селянина. Ну, що ж... Яке їхало, таке здибало. Зажурено схилив хитрун голову та й пошкандибав пішки додому. З того часу, кажуть, він облишив звичку чесний люд дурити.