Григорій Борзенко ЗАЗДРІСТЬ

ЗАЗДРІСТЬ  

Було у батька два сини, хата серед села та млин на пагорбі, на самому краю села. Хата, чесно кажучі, була доволі старенькою, вже й на бік похилилася, але довести її до ладу батько з синами не поспішав, бо вся їх увага була зосереджена на млину, споруду якого вони тільки-но закінчили. Скільки часу і сил було на це витрачено! Довелось чималенько попотіти батькові з молодшим сином, тягаючи колоди, обтесуючи їх сокирою, розмішуючи будівельний розчин та виконуючи їншу тяжку працю. Чому, спитаєте, з молодшим, а не всім гуртом? Да тому, що був старший син таким ледацюгою, що, мабуть, світ ще такого не бачив. Як батько не журив та не ганьбив ледацюгу, той і вухом не вів – лежав собі, гріючи на сонечку боки, лише поглядаючи як батько з братом крекчуть, підіймаючи чи тягнучи якийсь вантаж.  

Але, як би то не було, млин невдовзі був споруджений. Красень такий, що неможливо ним не залюбоватися. І потягнулись до млина не лише односельці, а й селяни з сусідніх сіл. Везли мішки із зерном, хто скількі міг, щоб незабаром повезти до рідної домівки борошно. І знову не просихали чуби у батька з молодшим сином: роботи – ніколи і в гору глянути. А ледацюга на мішках лежить та й позіхає собі. Розсердився батько, не витримав:  

– Ну стривай, ледащо, вийдуть боком тобі твої лінощі! Я вже старий, свій вік віджив, та й болячки замучили. Помираючи, відпишу все молодшому і хату, і млин – будеш тоді лікті кусати.  

Підхопився ледацюга з мішків, очі витріщив, мовляв, як же я без млина проживу, адже саме він нам копійку та достаток приносить, дякуючи саме йому і не голодаємо. Посміхнувся батько у вуса, бачучи, що зачепив сина за болюче місце, але вів своє:  

– А чого це ти, сину, так обурюєшся? Яке взагалі ти маєш відношення до млину. Ти в ньому хоча б один цвях забив?  

Поскрипів зубами парубійко, очами покліпав, вже й рота відкрив, щоб відповісти щось, але так нічого і не сказав. Бо нічого було. Інший, щоб відповісти щось, закотив би рукава, та й став би допомагати чували тягати. Дивись і ставлення до нього помінялося б. Але в тім-то й справа, що інший. Наш же «герой» не придумав нічого кращого, ніж знову влягтися на мішки, але вже тепер із прихованою образою на батька і брата. Особливо на брата. «Еге ж, – розмірковував він, – все дістанеться братові, а він... » Образа і задрість затуманювала розум, подих перехоплювало при думці про те, що його чекає попереду. І хвороблива уява тут же намалювала картину, коли він, голодний і босий, приповзе на колінах до млина, щоб випросити у молодшого брата на кусень хліба, щоб не вмерти від голоду, а той, заможний і пихатий, покепкує з нього і прогонить геть. При цій думці очі у заздрисника наливалися люттю і мозок дірявила думка: що ж вдіяти? Як насолити бездушному братові?  

Пройшов час. Батько занедужав і зліг. Комусь треба було пригледіти за хворим, а роботи в млину було чимало і призупинити її було негоже, бо селяни все везли і везли зерно. То ж доглядати за батьком виявила бажання доброзичлива старенька сусідка, а обидва брати зранку прямували до млина. Обидва, тому що меншому одному аж ніяк не можна було впоратись там, тож він і упросив старшого, щоб той йому допоміг. Довго той крутив носом, але нарешті згодився, після того, як молодший брат переконав його, що всю основну роботу він буде робити сам, а брат йому допоможе лише там, де одному аж ніяк не обійтись.  

Там-то й роботи старшому було, що коли-не-коли потрібно було на ричаг натиснути, в той час як менший щось там робив, але й ця праця йому здавалася непосильною: ще й полудень не наступив, а ледацюга тільки того і ждав, щоб брат крикнув: “Досить! ”, після чого можна було б знову прилягти на такі рідні йому мішки, та й спочити там на них.  

І ось коли брати вже збиралися присісти та й пообідати, до млина раптом забігла заплакана сусідка:  

– Ходімо, сердешні, батько помирає. Останнє слово хоче промовити.  

Молодший брат кинувся з млина, сусідка за ним, а старший залишився стояти неначе вкопаний. Безсила досада скувала його: все! Настав час! Зараз батько залишить в спадщину братові все, а йому, старшому... Ні! Не бувати цьому! Якщо йому млин не дістанеться, то і брат не повинен жирувати в ньому!  

Чого-чого, а в цьому напрямку думки у негідника працювали гаразд. Хутко (де й розторопність взялася! ) він стягнув посеред млина купу порожніх мішків, всякого ганчір’я, дерев’яних дошок, що знайшов у приміщенні. Озирнувся навколо, дістав сірники та й підпалив все це.  

Поспішаючи додому, тішив себе думкою: поки все розгориться, пройде чимало часу, ніхто на ньго і не подумає. Остався млин сам, без нагляду, от і загорілось щось там у ньому саме, а можливо і заздрисник якийсь підпалив. Як би там не було, а млина молодший брат не отримає. Хай знає, як проганяти його з порогу і жаліти шматок хліба для голодного брата.  

Пройшов у кімнату батька. Сусідка з братом вже були там, схилилися над батьковим ліжком. Той зовсім поганий був, видно, дійсно помирати зібрався. Той, помітивши, що з’явивсь і старший син, промовив кволим голосом:  

– Ось, сини, і прийшов час. Дав я вам життя, дав здоров’я, руки-ноги при вас, пропасти не дадуть. Можливо, що не так було, звіняйте – лиха я вам не бажав. Бурчав інколи на тебе, – батько перевів погляд на старшого, – але без зла, хотів аби на краще все було. Казав, що спадщини тобі не залишу, але ж ти без неї пропадеш. А я цього не хочу, адже мені обох вас шкода, обидва ви мені рідні, моя кров. Який палець не вріж – все рівно боляче. – Помираючий перевів подих, навіть говорити йому було тяжко. – Шкода, що мало ти з нами пліч-о-пліч часу проводив, а то б багато цікавого від брата свого почув. Я сам заслухувався, як він розповідав мені про далекі країни, про подорожі всілякі. Вабить це його, я бачу. Не всидить він на місці в млинові. Тож від мене тобі в спадщину дістанеться, – батько перевів погляд на молодшого сина, – мої грошові заощадження, що я приховував на чорний день, ти їх знайдеш на дні моєї скрині під білизною, що я «на смерть» тримав, та й хату. Вона хоча і старенька, але яку не яку копійчину за неї можна виторгувати, от і будуть тобі кошти, щоб добратися до якого-небудь міста на березі моря, та й найнятись на якийсь корабель, коли вже вони, кораблі та подорожі, тебе так зваблюють.  

Батько знову полежав мовчки, збираючись із силами. Потім повернув погляд на старшого:  

– Скажи спасибі братові. Вважай, що він самотужки млин збудував. Я, старий, не стільки допомагав йому, скільки заважав. Тож млин мав належати йому. Але це саме він переконав мене в тому, що він після моєї смерті подасться в мандри, а млин повинен дістатися тобі. Сам, зрозуміло, ти там працювати не будеш, що подієш, коли ти вже так сильно не любиш цього робити. Але млин приносить чималенький прибуток, ти зможеш спокійно найняти туди робітників, а сам будеш лише приглядувати за всім, та й горя не знати. Тож млин, сине, твій.  

На старшого брата боляче було дивитись. Щелепа в нього відвисла, очі зробились мов тарілки, він лише беззвучно розтуляв рота, немовби хотів щось сказати, але лише хапав губами повітря, а з горла, окрім якогось незрозумілого хрипу, нічого не було чути. Врешті він опанував собою, мерщій кинувся до вікна, глянув на млин, якого з усіх боків вже охопили язики полум’я, жалібно зойкнув і упав непритомним.  

З того часу подорожникам, що бували в селі, люди не раз розповідали цю повчальну оповідь. Казали, що старий батько в той же день помер, молодший брат невдовзі відправився в мандри. І хоча з того часу ніхто його в селі не бачив, деякі били себе в груди і запевняли, що чули, що той став знаменитим і славним капітаном, який відкрив безліч невідомих досі країн і островів.  

А до старшого в роковий для нього день свідомість хоча і повернулася, але здоровий глузд – зась. А для того, хто не вірив, вказували на дивака, який бігав по селу і переконував усіх підряд, що негоже бути злим і заздрити комусь. І хоча ніхто його не слухав, бідолага раз по разу повторював, що вчиняти щось недобре по відношенню до людей, а особливо рідних – це великий гріх. А вже як вогню не любив – то це вже прямо-таки і сміх, і гріх. Чи то купу пожовклого листя восени хто підпалить, чи то сірника хто до люльки піднесе, щоб тютюн роздмухати, бідолага тут як тут. І зразу ж вихоплює із кишені флягу з водою, що завжди носить із собою, і починає щосили лити воду на вогонь примовляючи: «Вогонь – це зло! Не можна вогонь палити! Не можна людей зобижати! »  

Чухав мандрівник потилицю, дивлячись на це, і не знав: чи то жаліти цього нещасного, чи то злорадіти, що дурень сам себе наказав. Але майже кожен задумливо промовляв, щось на зразок того: «Таки є Бог на світі! », або: «Не рий яму іншому, бо сам у неї втрапиш! », або: «Не бажай зла іншому». А й справді, погляньте: скільки вже життя вчить людей такій науці, а вони все ніяк не вгамуються! Невже не буде цьому кінця-краю?