Космічно патріотичне

Деякий зореліт пересікав космічні глибини, кульгаючи від зірки до зірки з надсвітовою швидкістю, поки житець його покоївся в кріокапсулі, точніше там був лиш мозок під який химерні машини збудовували доречне тіло за потреби, обумовленої силою тяжіння та атмосферою планети на яку мала ступити нога чи інша варіативна кінцівка космічного мандрівника. В звичайний час інопланетянин цей вивчав невідомі світи, зокрема природу їх та мистецтво, але зараз він був у відпустці та прямував до центру Чумацького Шляху, де один раз на галактичний рік проходив фестиваль музики звідусіль.  

Раптом біля маленького зелено-блакитного шарику прилади зашкалило, наче в стрілки вчепились дикі собаки та повисли на них, здвинувши до правого краю. Мозок прокинувся і став сприймати інформацію від комп’ютера, а річ була у тому, що на одну красиву, добру і хоробру країну почали перти з ворожої півночі, як білі ходоки з роману Джорджа Мартіна, вали гімна. Від масштабу підлості обурились ніжні процесори, звиклі до аналізу квітів та щирої некомерційної поезії.  

Брунатна бридка субстанція розтікалася по дорогам, брала в облогу міста, безжальною повінню рушила будинки, лікарні, дитячі садочки, храми, усе найбільш святе і безпорадне що траплялося на шляху. Гімно те копилося у сусідів років з двадцять, нещадно висиралося з жоп та підгорталося до кордонів з запевненнями влади, мовляв, це є вкусная шоколадка, і ми по своїй території її розмазуємо де хочемо. Ніхто до останнього не думав що станеться лихо.  

Але воно сталося. І край той, немов людина, взяв до рук лопати, вийшли мешканці із тихих осель і почали, затулив носи, прибирати мерзоту, наче мерзлоту нового Льодовикового періоду. «Гімно усе сусіди не могли виробити, – підцкрювали роботу усмішкою, – мабуть, мамонти шерстисті завелись у них, дейнотерії шалені, анахронізми». Від парів гімна сузір’я потьмяніли, супутники з орбіти сходили, а люди працювали, бо мали волю. Кожною нотою серця воліли вони миру і злагоди, але погань не хотіли бачити на теренах Вітчизни.  

Насправді, це все було абсурдно і сумно, брудно і віроломно, але мало оздоровчі наслідки для країни. З часом гімно відгребли, відкидали до сусідів, які в ньому таки захлинулися з бурхливим схваленням до сліз у очах, а та частина відходів, що ними залили родючі поля, усмокталася в чорнозем, так що навесні заквітла вся територія і уродився небачений врожай збіжжя. Білий світ запроменів, мов сонечко, після коричневої навали, і стала та країна єдина із усім світом. Вдячною шаною оточили її інші вільні народи, бо гімно стримане було. Не дали йому накрити усю блакитно-зелену кулю.  

Інопланетний мозок спостерігав цей процес приблизно з місяць. Зробивши нотатку у електронному діаріуші про майбутній візит та можливу установку контакту з гордою, відважною нацією, що ціною життів найкращих із її членів захистила світовий лад, мозок повернув зореліт на курс до центру Чумацького Шляху.  

І полетів він на фестиваль, де розумні губки, мислячі спалахи, рослини зі щупальцями, співаючі бізони та купа різних дивовижних створінь, а людей там зовсім немає, ні вії людської, ні гена жодного.