Баба Яга

Було це чи ні, вже невідомо, але жив тоді в одному селі молодий хлопчина, звали його Іванком. Жив він не один, а зі своєю старою матір'ю, що часто йшла працювати в полі, а він або залишався доглядати будинок, або ходити в ліс за грибами чи ягодами.  

Але одного разу мати Іванко захворіла і не змогла піти в поле. Слабким голосом вона попросила сина:  

–Іванко мій рідний, ти не ходи вглиб лісу, якщо підеш за грибами та ягодами, щоб не потягла тебе якась нечиста сила!  

–Не хвилюйся, мамо, не піду я далеко в ліс.  

Сказавши це, Іванко обійняв матір і, давши їй попити води, зібрав торбу і вирушив у дорогу.  

Спочатку він справді намагався не йти далеко в ліс, щоб не загубитися, але потім вирішив, що якщо трішки вглиб лісу піде, то нічого страшного не буде. Так він і пішов, збираючи гриби та ягоди, не помічаючи, що йде вже помітно далеко. А коли він підвів погляд, то помітив, що вже далеко пішов від цього будинку і потрапив у темну хащу.  

Ось тоді жах скував хлопця – став він щосили кричати:  

–Ау! Ау! Допоможіть мені хтось!  

Але як би голосно він не кричав, відповіді не було. Засмучений, Іванко пішов, куди очі дивляться, не втрачаючи надію вибратися з цього лісу. Але що далі він ішов, то дужче здавалося йому, що він тільки губиться в лісі. Ну а коли настав туман, то Іванко і зовсім засмутився:  

–Бідна моя мама! Як вона буде без мене?  

Згодом він помітив, як почало темніти, і спробував ще раз знайти стежку, що веде його до села, але в темряві це було важко.  

І раптом недалеко Іванко помітив якесь світло. В надії, що він отримає допомогу, Іванко, випустивши кошик із ягодами та грибами, помчав назустріч до світла. Підбігши ближче, він побачив, що це горить свічка у віконці хатинки.  

Іванко підійшов до дверей і постукав. Але йому ніхто не відчинив.  

"Сплять, чи що? " – Здивувався Іванко і постукав ще раз, але відповіді знову не було.  

"Хтось там має бути, – міркував Іванко. – Адже сама по собі свічка не горить"  

Він постукав утретє, але й цього разу ніхто не відкрив. Тоді Іванко розсердився:  

–Як Вам не соромно! Я загубився в лісі, поки гуляв і ходив по гриби та ягоди, а ви не хочете мене впустити! Що ви за такі люди!  

У цей момент двері відчинилися і на вході з'явилася миловидна старенька, одягнена в якесь біле вбрання. На вигляд їй було не більше 60-ти, хоча, можливо, й більше.  

–Чого тобі треба, любий? – поцікавилася бабуся, по-доброму посміхаючись.  

Іванкові стало якось соромно, що він накричав на таку милу стареньку, хоча з іншого боку він не знав, хто живе в цій хаті?  

–Бабусю, я загубився в лісі, а дороги до села свого знайти не можу через темряву. Чи можна мені переночувати у вас?  

–Звичайно, любий. – відповіла бабуся і пропустила Іванко всередину своєї хати.  

Оздоблення в хатинці було таким: посеред будиночка стояв стіл і дві лави у нього, в лівому кутку – грубка, а в правому кутку – прядка і ще щось, що не було видно через тьмяне світло свічки в стелі.  

Бабуся запропонувала сісти Іванко і той неохоче погодився, хоч щось дивне здалося йому в самому повітрі цього вбогого будинку, і він вирішив, що, мабуть, тут треба тримати вухо гостро.  

Сиділи вони мовчки так дві чи три хвилини, поки Іванко не спитав:  

–А чому ви живете тут, у лісі, тим більше одна? Адже це найтемніша хаща в цьому лісі, хіба ні?  

Бабуся, підперши рукою підборіддя, відповіла:  

–Мені тут дуже подобається. Тут дуже тихо та спокійно, так, що душа радіє...  

Іванкові здалося це дивним – як може подобатися жити в лісі, ще й бути оточеним вовками, ведмедями та іншими дикими звірами?  

–Хочеш поїсти? – Запропонувала бабуся. – У мене є якась особлива страва!  

–Є страва? – Не зрозумів Іванко. – А де ви добуваєте їжу?  

–О, це дуже просто: мені всього лише треба заманити собі в будиночок якусь живність, і все – є і сніданки, обіди та вечері!  

Іванко відчув щось недобре в тоні бабусі, адже вона вимовила слово "живність" так, ніби була людожеркою. І тоді Іванко вирішив піти з цього місця.  

–Знаєте, я краще піду? – Запропонував Іванко. – Мене мама шукає.  

Бабуся, продовжуючи посміхатися, запитала:  

–Але ж ти заблукав, Іванко? Хіба ж не так?  

Тоді Іванко злякався не на жарт, почувши, як вона його назвала:  

–Я ж не згадував свого імені! Звідки ви знаєте, як мене звуть?  

–Я все знаю, – відповіла бабуся.  

Не кажучи ні слова, Іванко підвівся з місця і побіг до дверей, а відчинивши їх, хотів втекти, але раптом упав униз – чомусь будинок став набагато вищим. А підвівшись, Іванко побачив, що хата стоїть на курячих ногах.  

З хати виглянула Яга (цьою старенькою була саме вона, ) і в люті крикнула:  

–Куди ж ти, Іванко? Я тебе навіть не пригостила!  

В жаху Іванко кинувся геть від хати Баби Яги, біг без оглядки, боячись, що Яга може його наздогнати. А Яга летіла позаду нього в ступі, поганяючи мітлою, і кричала:  

–СТІЙ!!! Стій, поганий хлопчисько! Все одно наздожену!  

І ось недалеко здалося село Іванко. Побачивши своє село, Іванко ще швидше побіг туди і нарешті добіг. Яга хотіла полетіти слідом, але почула гавкіт сільських собак і повернулася в ліс з порожніми руками.  

Іванко забіг у будинок до матері, приготувавшись отримати від неї наганяй, але та йому сказала, що його не було всього годину. Іванко це здивувало, але більше він не ходив у ліс, а як і ходив, то недалеко від села.