Котигорошко

Е-ех! Житіє моє!  

Що я бачу в тому лісі? Пташки, звірята й ті повтікали. Бояться, мабуть. А чого боятися – не з’їм же їх на вечерю! Та й було б що їсти – так, лише апетит розігріти. Їжа – не головне. Сумно тут. Ні розваг тобі, ні екстріму.  

Тому й вилітаю на узлісся, щоб із кущів за людьми поспостерігати. Дивні вони: сміються від горя; плачуть від сміху. І працюють надміру. Все ж є у них: і поїсти, й тіло прикрити, але все одно замало їм. Майже весь навколишній степ переорали.  

А ще кажуть, що я злодій, поганий.  

Ну що ж, нехай буду злодій! От візьму й украду он ту дівчину. Вона по скибі братам їсти нестиме, а я скибу ту до палацу свого відведу. От дівча саме й прийде до мене. І я молодець буду. І злодій, і без насилля. Хе-хе!  

***  

Думав, вона ревітиме, як вітер на узліссі, а дівча нічого так – сміливе. “Ти, – каже, – ще пожалкуєш, що обманом викрав мене. Знаєш які у мене брати? Ого-го! То ж готуйся до прийому гостей. ”  

І замовкла. Хоч би слово після того промовила. Я, що, заманив її сюди щоб у мовчанку грати? Мені таке не підходить. Намагався розбалакати, розсмішити, а вона нічичирк. Вперта, як я в дитинстві. Довелося зачинити її у вежі. Нехай поміркує над своєю поведінкою.  

Тільки-но розібрався з дівчиною, чую, лісом наближається хтось.  

От дідько, я ж навіть подвір’я не підмів! То що ж, зустрічатиму гостей перед двором.  

Ой-є! А дівчина не обманювала – братів дійсно ого-го скільки. На кожну мою лапу по одному, ще й на крила по скільки ж. Таких звичайною вечерею не задовольниш.  

“То що, хлопці, миром розійдемося, чи як? ” – кажу їм.  

“Звичайно, чи як! ” – відповідають.  

Бачить ліс – не хотів я цього. Брати проривалися до двору, та дзуськи їм, а не на подвір’ї пил піднімати.  

Повів їх на тік залізний, вчора підметений. Та не довго ми там спілкувалися, бо подумалось, що така компанія може й згодиться коли. То ж всіх швиденько оглушив й закинув до глибокої темниці, щоб охололи. Після чого взяв мітлу дерезову й пройшовся нею по двору – раптом ще хто завітає!  

***  

Наді мною вже всі навколишні дерева сміються – заманив до себе людей і тепер не знаю, що з ними робити: відпустити ніяк, бо репутація постраждає, балакати зі мною вони не хочуть – ні дівчина, ні хлопці. От і сидять – хто у вежі, хто в темниці, – їжу переводять, боки собі нагулюють.  

Краще б собі кота завів – той хоч інколи муркотів би.  

О! Знов щось лісом шумить. Невже гості завітали? Хоч розвіюся трохи.  

І хто там у нас?  

Тю! Я думав така сама ватага, як тоді, а воно одне хлопча з якоюсь палицею залізною.  

“Чого тобі? ” – питаю.  

“Ти братів моїх та сестру полонив, то ж битися будемо, ”- відповідає.  

Ліс мені свідок – я проти насилля. Але чому б не розважитися. Тим більш, що юнак до спілкування начебто відкритий, не те, що рідня його.  

“ Добре, – кажу. – Пішли на тік”  

І почали чубитися.  

Вдарив спочатку я – легенько так, для розігріву. Хлопець встояв, присів лиш трохи.  

Потім його черга бити настала. І тут я пожалкував, що так легковажно про палицю подумав. Бо важкувата вона для боків моїх виявилась. І по коліна загнала мене в залізний тік.  

Зате розізлила добряче. Звичайно я виліз і вже щосили вперіщив хлопця. А він ще нічого – малий, та міцний, – по коліна вгруз, але встояв. Вибрався й потому огрів мене своєю палицею.  

Тепер вже я по пояс встряг.  

І паніка заволоділа мною. Навіщо я зголосився на цей двобій? Спілкування захотілося? Так жив же вік сам-один і нічого, не вмер. А от зараз, мабуть, доведеться!  

Хлопець замахнувся ще раз, довбанув щосили і…  

***  

– Виходьте, вбив я змія. Так що ви тепер вільні. Пішли додому – мама з татом вареників вже наліпили, мабуть, – нас чекають…  

(далі по тексту казки)