Чи то граки, чи то вовки

Цей курйозний випадок стався зі мною незадовго до війни. Я, тоді студентка філфаку, проходжу педагогічну практику в одній із донецьких шкіл. Практика моя – поки що пасивна. Цебто сиди собі за останньою партою, спостерігай за роботою старших колег і колежанок, занотовуй у своєму практикантському щоденнику плюси й мінуси їхньої роботи та збагачуй помалу свій поки що зовсім куций, майже геть відсутній викладацький досвід. Отож і сиджу та збагачую.  

Триває урок української у шостому класі – йде підготовка до написання твору-опису за якимось весняним пейзажем. Робота просувається напрочуд гладко. У класі – приємна тиша. Хлоп'ята й дівчатка старанно виписують у зошитках план майбутнього твору. Вчителька – літня вже жіночка, – раз у раз поправляючи окуляри у темній оправі, походжає поміж рядами парт і надиктовує пункт за пунктом, узгоджуючи їх із учнями:  

– Отже, як назвемо наступну частину твору? Про що там у нас піде мова?  

– Про гнізда! Як граки гнізда будують!  

– От скільки разів казала: не вигукуйте з місця! Права рука у всіх є? Готові відповідати – підіймайте її!.. Отож, записуймо наступний пункт: "Граки виють гнізда". Пишіть-пишіть: "Граки... виють"...  

Тут я хотіла була виправити колежанку, що припустилася помилки, проте мене несподівано випередила одна з учениць...  

– Ну чого тобі, Настю?  

Руденьке кирпатеньке дівчатко несміливо зауважує:  

– Тамаро Володимирівно, але ж правильно буде не "виють", а "в'ють"... То ж граки, а не вовки! Нащо ж вони виють?  

– Ти диви, яке! – аж зашарілася від несподіванки й незручності вчителька. – Мабуть, таки й справді... Виправте там у себе це слово. За помилку не вважатиму, бо сама помилилася... Шкодченко, ти у нас далеко підеш! Ач, кмітлива яка!..  

Урок закінчився, дітлахи порозбігалися – хто у коридор, хто надвір...  

А розумниця Настечка, посміюючись, вимальовує на дошці крилатого вовка, що, напевно, летить кудись, аби звити собі гніздо та, сівши у нього, вити досхочу... Забігаючи наперед, зауважу, що це кмітливе дівча і справді далеко пішло – вже через кілька років я з задоволенням дивилася її репортаж для якоїсь дитячої телепередачі. Приємно, коли зі смішної, ледь помітної на перший погляд помилки-дрібнички іноді виростає щось значуще й корисне.