Нехай Хоменко станцює фламенко!

Кілька років тому, блукаючи неозорими просторами Фейсбуку, натрапила я на одну цікавеньку ономастичну статтю. Ну тобто таку, де аналізується походження географічних назв. Автор (між іншим, не абихто, а цілий кандидат наук, і наук не абияких, а філологічних! ) чи то всерйоз, чи то жартома (схиляюся до другого варіанту! ) намагався довести, що насправді назву міста Бориспіль треба писати й вимовляти як "Баришпіль" (бо, мовляв, так говорять тисячі людей по сотнях населених пунктів). Напевно, ті, хто її так вимовляє, не чули й не читали про князя Бориса, загиблого в далекому одинадцятому столітті під час міжусобиці й зарахованого до лику святих, але напевне знали про заробляння в цьому містечку чималих баришів тамтешніми й заїжджими купцями та крамарями...  

А невже ж так важко було сучасному науковцеві знайти відповідну історичну інформацію? Спроби пояснювати щось, не знаючи цього самого "чогось", далеко не нові (саме таким чином у прадавні часи й народжувалися міфи – коли людина, не відаючи про закони фізики, трактувала грім і блискавку як вияв гніву бога-громовержця). Живе в людях ця звичка й досі...  

Рік 2004-й, усе та ж сама вже відома моїм читачам околиця Костянтинівки, що на Донеччині. Лава біля бабусиного двору. Надворі сутеніє, й бабця з онучкою знову дозволяють собі півгодинки тихого блаженного безділля. Проте моїй аж надто енергійній бабусі знову нудно сидіти просто так. І вона чомусь починає підсміюватись. А онучка (цебто я), знаючи її вдачу та звички, вже розкриває ротика у передчутті якоїсь нової веселої історії.  

– Ой насмішила нас сьогодні Кирилівна! – насилу вимовляє вона, ледь-ледь стримуючи сміх. – Розказала, шо їй написав онук із Києва, звав у гості. "Поїду, – каже. – Там же стільки інтересного! Кажуть, там, по Києву, якийсь Митро ходить туди-сюди. Під земльою! Ото поїхати та подивитися, який він, той Митро! " Ми – в регіт! "Та то ж, – кажемо їй, – поїзд такий! " А вона відмахується: "Тю! А ви звідкіля знаєте? Ви там були? Нє! Отож! Не бачили, так і не бовтайте! "...  

І ми удвох починаємо реготати. Аж тут, чи то на звук нашого реготу, чи то незалежно від нього, з-за сусідніх воріт виходить важкою качиною ходою баба Уляна. Уляна Кирилівна. Та сама любителька столичних екскурсій і "знавиця" київських цікавинок.  

– Шо це ви, як ото наче в Петросяна на концерті? – лопотить вона нібито невдоволено й підозріло, проте старечі губи, не стримавшись, розпливаються в усмішці. – Де це ви стільки смішинок наїлися?  

– Та ми взагалі – дівчата веселі, – відказує моя бабуся. – Сміх – це ж здоров'я!.. Сідайте й ви до нас! Утрьох посміємося!  

– Та нє, – відмовляється сусідка. – Піду тілівізор уключу. Скоро хвестиваль музикальний начнеться. Кажуть, якийсь Хоменко танцювать буде. Піти подивитися, шо воно там за Хоменко...  

Я знову заливаюся сміхом – уже соло, без бабусиного "підспіву". А обидві старенькі з подивом спостерігають за мною. Нарешті, відсміявшись і трохи заспокоївшись, починаю читати їм "лекцію" про славнозвісний іспанський танець фламенко, на честь якого якраз і було організовано сьогоднішній фестиваль.  

А втім хтозна – може, серед отих численних, струнких і жвавих, убраних у яскраві червоно-чорні сукні та сорочки танцюристок і танцюристів і знайдеться хтось на прізвище Хоменко. Й може, навіть не один чи не одна. Тоді наша "багатознаюча" сусідка і справді рацію матиме!..  

P. S. А отой кандидат наук із Фейсбуку, мабуть, усе ж таки просто пожартував. Здається, цікавенький жарт вийшов!