Ви — чарівлива!

Написано за мотивами спогадів і розповідей моїх старших колежанок.  

«Лікарня – це установа, де набридливі пацієнти заважають лікарям спокійно працювати з документацією. Школа – це заклад, де галасливі учні не дають учителям робити те ж саме», – з поблажливою усмішкою згадувала Олена Павлівна студентський жарт, неспішно йдучи на роботу прохолодного літнього ранку. Якраз у цей час, на початку літніх канікул, їм педагогам, нарешті можна перевести подих. Позаду каторжний навчальний рік, повний безкінечного нервотріпання, зірваних уроків, жорстких конфліктів і скандалів, бійок і сварок між дітлахами, несподіваних перевірок то з районного, то з міського освітнього відділу!.. Свобода!  

Вже майже не скуті кайданами педагогічної етики вчительки й учителі отримали жадану розкіш побути самими собою, поспілкуватись один з одним на ім’я й на «ти», не цураючись іноді й міцних словечок, дати повну волю думкам та почуттям… Зараз вони займаються дороблюванням паперової роботи, готують школу до планового ремонту, змінивши строгі сукні й костюми на непоказні робочі та напівробочі сарафани й комбінезони. І навіть радіють тимчасовій зміні іміджу й занять. А чому їм іще порадіти – з їхньою мізерною зарплатнею й безперспективністю?!  

Вона, завуч, а віднедавна – ще й виконувачка обов’язків директора – теж упряглась у цю лямку нарівні з усіма підлеглими. З копійчаним шкільним бюджетом не дуже вже й розмахнешся на професійний капітальний ремонт. Усе (ну, майже все! ) доводиться робити самим. І керування цим далеким від педагогіки процесом зараз лягло на її плечі. Та все ж настання довгоочікуваного канікулярного відпочинку сприятливо подіяло й на неї. Нехай у відпустку їй іще нескоро – аж через місяць. Але зараз на роботу хочеться ходити, мов додому, а додому – немов на свято! І чи велика проблема у тому, що вона, заступниця директора, зараз разом із усіма колегами фарбує паркани й штукатурить стіни, знімає старі плінтуси й підлоги, пиляє дошки й забиває цвяхи незгірше за будь-якого дебелого чолов’ягу? «Та ну! Теж мені труднощі! » Міцна, сильна, енергійна, вона не розгубила під гнітом шкільних буднів давньої привабливості й зберегла ту палку, студентську прив’язаність до свого покликання, яка й понині тримає її на плаву всупереч усім негараздам… І жодні додаткові винагороди за улюблену працю їй не потрібні! Хоча тиждень тому якраз про це у них із директрисою пройшла серйозна, жорстка розмова.  

– Не розумію я вас, Олено Павлівно, – хитала красивою білявою голівкою молода шефиня. – І мабуть, не зрозумію ніколи. По-моєму, не можна бути такою сліпою фанаткою своєї роботи. Ви скоро оселитесь у школі на постійне проживання. А чи замислювалися хоч раз, що вам приносить ця каторжна, фанатична праця? Ви ж просто гробите себе, самоїдством займаєтеся! Вам уже тридцять п’ять, за плечима – величезний досвід роботи, незаперечний авторитет серед колег і дітей. А де дивіденди за всі оці чесноти? Якби рік тому педрада не порекомендувала вас на посаду завуча, досі залишились би в рядових училках! Невже немає ні краплі амбіцій? Заради чого ви так увихаєтеся?  

– Не знаю, чи повірите ви мені, Оксано Григорівно. Люблю я свою роботу, свою школу. Так, сліпо, фанатично. І нічого не можу з цим удіяти!  

– Палку любов до роботи треба контролювати і спрямовувати у потрібне річище, – менторським тоном прорекла начальниця. – Будь-які витрачені зусилля мають бути адекватно винагороджені. Замисліться про це нарешті й зробіть належні висновки. Я розумію: самотність, смерть доньки, конфлікти з близькими через безгрошів’я і – у пошуках продуху – занурення з головою у шкільні проблеми. Проте ви ж нічого не бачите, крім них… Отже, доводжу до вашого відома, що у районному департаменті прийнято рішення відкликати мене звідси цьогоріч і перевести на роботу до райвідділу, заступницею начальника. Ви автоматично посядете моє місце – директорське крісло, – хочете ви цього чи ні. Через тиждень я йду у відпустку, а вас залишаю виконувачкою обов’язків. Готуйтесь і звикайте до функцій директорки…  

А що там до них звикати? Свою школу Олена Павлівна знає від і до – з усіма її провалами й успіхами, радощами й болещами. Знає наскрізь усіх учнів – від малюків із початкових класів до великолітніх шалапутів із дев’ятих, випускних. Знає всіх співробітників – від буркотливої прибиральниці баби Зіни до добродушної заслуженої вчительки-біологічки Світлани Андріївни. Любить і цінує їх і не уявляє без них свого життя – як би не пафосно це звучало. Чимало часу й сил було витрачено, доки вони притерлись одне до одного і стали цілісною, монолітною командою, майже сім’єю. Всюди – у роботі, на дитячих заходах, на святкових посиденьках – вони відчувають себе єдиним цілим. І разом глузують із будь-яких своїх труднощів і проблем – із куцої зарплатні, з безперспективності, з… Та, чорт забирай, із усього, що вже давно намагається, проте так і не може вкрити хмарою їхнє міцне прив’язання до улюбленої роботи!..  

На її ручних дзиґариках – сьома ранку. Школа – невеличка сіро-блакитна двоповерхівка – мирно дрімає в обіймах ранкової тиші. Легкий вітерець лагідно колише віти тополь і каштанів у маленькому шкільному дворику, бавиться з яскравими тюльпанчиками на клумбах. Ранкове, ще не гаряче сонечко пустотливо бризкає промінням у прозоро-яскраві віконні шибки… І приємно-щемлива туга стискає серце, визбирує з очей щасливі сльози. Все, що вона зараз бачить навколо, – плоди її довголітньої праці. До всього тут доторкалися її руки, вмілі й міцні, проте й досі по-дівочому ніжні й витончені, чомусь так і не загрубілі навіть від найважчої роботи… Хоч уже й не згадаєш, коли до цих ручок востаннє дотикалися палкі чоловічі уста!..  

– Здрастуйте, Павлівно! – озвалася з порогу старенька технічка. – Вам і на канікулах не спиться?  

– Доброго ранку! У відпустці вже відсипатимуся, якщо зможу, а зараз іще не час. Як ви тут уночі відчергували? Без пригод?  

– Ат! – махнула рукою прибиральниця. – Ми до пригод уже давно звикли. У нас на спортмайданчику щовечора підпила пацанва тахлується – і наші, й не наші, майже з усіх сусідніх вулиць. Буває, до третьої чи й до четвертої ранку кричать, галасують… А я що з ними можу вдіяти? О десятій вечора у школі ховаюся від гріха подалі й замикаюся на всі замки. Сьогодні вранці, десь о п’ятій, іду двір оглядати, а у нас тут просто біля ґанку – купа недопалків, битих пляшок… І крейдою на асфальті: «Бабо, ми, нічні чорти, ще прийдемо по твою душу! Жди й тріпочи! » Я й так цілу ніч сиджу тут, мов на голках, і ціпка з рук не випускаю. Все здається, що ці біси малолітні скло виб’ють і всередину залізуть!.. Як хочете, а треба нам бодай пару сторожів узяти до штату! Здорових, міцненьких мужичків! Бо що ж це виходить? Уся шкільна охорона – я, немічна бабуся з паличкою!  

– Гадаєте, я це питання не ставила перед директрисою? Відповідь завжди одна й та сама: «У бюджет не вкладаємося! Бідні ми! Безгрошові! » А відпочивати наша Оксаночка щоліта мотається до Туреччини, до Єгипту, на Кіпр! На це грошики завше знаходяться!  

– А чого їй? Молода, красива, з багатенької родини… Тільки й гуляти у такому віці та з татковим гаманцем!  

– Краще б розкрутила свого татка на спонсорську допомогу для школи! Та де там! Їй на школу глибоко начхати! Все чекає не дочекається підвищення. Завтра до райвно переведеться, звідти до – міськуправління, а там, гляди, й до обласного департаменту або й до міністерства. А може, вона й права. Може, зараз так і треба. Це я – дурепа. Зліпила собі ідола зі своєї роботи й молюся на нього денно і нощно. А вона у нас – молодчина. Далеко піде, високо сяде!  

– Ну й дай їй Боже забратись якнайвище – щоб аж ніжками задриґала!.. Ой, ледь не забула! Учора годині о четвертій приходив сюди якийсь молодик. Такий увесь із себе ошатний, у новенькому костюмі, при краватці. Вас питав. Коли, мовляв, пані Руденко зможе його прийняти? Порадила йому сьогодні вранці зайти…  

– Ти ба! Отак і сказав: «пані Руденко»? – іронічно всміхнулась Олена Павлівна (тоді-бо, на початку двотисячних, пані й панове все ще сприймали подібне звертання здебільшого зі скептичною посмішкою).  

– Ага.  

– Ну-ну. Почекаємо й поглянемо, що воно там за ґречний джентльменчик такий звалився до нас… А втім ви вже можете додому йти. Спасибі за нічну вахту!  

– Це не вахта, – тужно зітхнула баба Зіна. – Це окозамилювання. Треба, ой як треба подумати щодо нормальної охорони! Та й узагалі мужичків потрібно нам у школу побільше…  

– На нашу копійчану зарплатню? – печально всміхнулася завучка. – Мені здається, що вже перевелися серед чоловіків такі божевільці.  

Баба Зінаїда, крекчучи, охаючи й печально похитуючи головою, пішла до себе у підсобку – збиратися додому, на відпочинок після моторошної робочої ночі.  

А пані Руденко, відімкнувши директорського кабінета й мимохідь насмішкувато глянувши на себе у дзеркало («Авжеж, пані – хоч куди! Старенька блузка, така ж непоказна максі-спідничка та стоптані босоніжки-шльопанці! Ну просто як на світський раут убрана! ») узялася до поточних справ. Її робочий час лише починався…  

***  

– Олено Павлівно, здрастуйте! Я у своїй майстерні ремонт і прибирання закінчив іще вчора, – доповів «трудовик», доброзичливо усміхнений сивуватий дядечко років п’ятдесяти. – Можна хоч зараз «під ключ» здавати. Тож переходжу до роботи по двору. Треба спиляти оту пересохлу тополю за школою, газони почистити, паркана іржавого демонтувати. Ну, того, що на задньому дворі… Тільки ж одинцем я там довгенько вовтузитимуся. Мені б оце пару помічників…  

– Де ж їх узяти? Доведеться обходитися своїми силами. Залучіть до роботи фізрука й уперед! А де це наша леді-завгосп досі прохолоджується? Вже початок дев’ятої, всі давно у зборі, а її нема!  

– Вони, бачте, все ще почивати зволять-с! – із дошкульною посмішкою процідив співрозмовник.  

– Зрозуміло-с, – у тон йому відповіла завучка. – Ось що, Володимире Івановичу. Приймайте-но її обов’язки на себе – поки що тимчасово. А з нею я пізніше поговорю по щирості. Як кажуть, від сердечка до сердечка. Якщо не одумається – відстороню. А поки що вся робота у дворі покладається на вас. Щойно тут звільниться хоч пара рук – пришлю вам у поміч. Отже, зараз ви – у двір, а я – по класах і кабінетах. Погляну, скільки ще залишилося роботи в учбових приміщеннях.  

І обидва покрокували врізнобіч: вона – до найближчого класу, а він – на шкільне подвір’я…  

– Що ж ви оце так довго вовтузитеся? – Олена Павлівна хутким і злегка нервовим кроком увійшла до кабінету інформатики, де дві молоденькі вчительки, скинувши туфельки, забравшись на парти й витягнувшись навшпиньках, безуспішно намагалися прикріпити над вікном новенький карниз. – Чи граєтеся з ним, чи кокетуєте? Чи знущаєтеся?  

– Це він знущається з нас! Он який важезний! Та й не дотягуємося ми... – скрушно знизала плечиками інформатичка, надувши яскраво нафарбовані губки. – Ми ж не винні, що зростом не вийшли!  

– Нам би зараз пару драбинок-стрімчаків… – додала фізичка.  

– Може, вам сюди ще кран підйомний підігнати? – єхидно всміхнулася майбутня директриса. – Ех, молодь, молодь! Більше каші б у дитинстві їли! А ну злазьте! Я сама!  

Скинула босоніжки, хутко залізла на присунуту до вікна парту, схопила того злощасного карниза й легко засунула обидва його кінці у пази.  

– Викрутку! Шурупи! Та жвавіше!  

У лічені секунди впоралася з нібито непосильною задачею і знову скомандувала:  

– Давайте сюди гардину!  

– Ой, а я її вдома забула! – інформатичка раптом почервоніла, ніби присоромлена школярочка. – Учора ще випрала, висушила, випрасувала… і забула!  

Олена Павлівна ледь навпіл не зігнулася від сміху, глядячи на це соромливо зарум’янене дівоче личко.  

– Ох, дівчата! Ви мене сміхом заморите коли-небудь! – простогнала вона. – Гаразд, тут уже майже всю роботу завершено. Рушайте тепер надвір, під командування Володимира Івановича. Приведіть до ладу газон за школою. Сподіваюсь, упораєтеся. А я поки подумаю, де вас, отаких ніжненьких і тендітних, іще можна задіяти.  

Обидві дівчини слухняно покинули клас. А завучка так і лишилася стояти босоніж на парті, про щось замислившись, ненароком розхриставши розріз на своєму старенькому максі, оголивши струнку, ледь засмаглу ногу і злегка притупуючи нею у такт думкам…  

– Перепрошую… Як мені знайти пані… Олену Павлівну? – зненацька перервав її роздуми несміливий юнацький голос. Машинально озирнулася. На порозі кабінету стояв невисокий білявий парубчина (на вигляд, ледь за двадцять) у новенькому, з голочки, сірому костюмі у білу смужку.  

– Вже знайшли, – запитально поглянула на незнайомця, з раптовим острахом перехопивши його погляд, направлений на її ненароком оголену ніжку, і квапливо стуливши той чортів розріз. – Це ви мене вчора питали? У якій справі?  

– Доброго ранку! – трохи невлад і з запізненням привітався гість. – Так, це я… У райвно сказали, що у вас є вакансії для вчителів-словесників…  

– Ви для себе роботу шукаєте?  

– Еге ж…  

Здивовано гмикнула у відповідь. Дивовижа та й годі – як на нинішній час! Зараз мужчина у школі – вже майже раритет. А викладач мови й літератури – тим паче…  

Злегка опершись долонею об стіну, спритно зістрибнула з парти й відсунула її на місце. Квапливо взулася й подумки вилаяла себе за гаспидську спідницю з розрізом. Отак, іще чого доброго, мимоволі матимеш марку розпусниці! Заживеш на свою голову лихої слави – як розбещувачка молодих парубків!..  

– Давайте пройдемо до мого кабінету й поговоримо більш ґрунтовно, – хутко заговорила, намагаючись якнайскоріше зам’яти той досадний, як їй здалося, момент. Хоча, може, їй і насправді це лише здалося! Навигадувала собі казна-чого! Не той уже в неї вік, аби молоденьких спокушати!.. – Ну, а як вас звати-величати, колего?  

– Стас… Станіслав Сергійович, – зніяковіло спалахнувши, відповів новачок, направляючись разом зі своєю, можливо, майбутньою керівницею до її «апартаментів».  

– Що закінчили? Наш педінститут?  

– Іще не закінчив. Наступного року отримаю диплом.  

– Філфак? Українська?  

– Ні, російська мова й зарубіжна література.  

– Ага, з когорти «последних русских», значить. Ясно. А як у вас успіхи з державною мовою? Зможете за потреби замінити когось із українознавців? Або викладати зарубіжну літературу в україномовних класах?  

– Без жодних проблем. Українською володію цілком вільно, на професійному рівні.  

– Значить, домовимося, – м’яко посміхнулася заступниця директора, відмикаючи двері кабінету й запрошуючи гостя ввійти слідом за нею. Стас, усе ще ніяковіючи, переступив поріг невеличкого кабінетика і присів напроти господині. Олена Павлівна з цікавістю переглянула документи майбутнього співробітника. Ксерокопії заліковки без єдиної «четвірки» (всі предмети – на «відмінно»), грамоти й дипломи за участь у наукових конференціях і олімпіадах, копії публікацій у газетах і журналах, подяки від декана й ректора за громадську та профспілкову роботу… Здивовано-захоплено похитала головою:  

– Так, вражає! У найкращому сенсі цього слова!  

Сором’язливий гість дещо збадьорився від такої реакції. Але завучка раптом насупилася й окинула його підозріливо-недорозумілим поглядом:  

– Ну й нащо вам робота у школі? Та ще й у такій-от хирній, як наша? Судячи з вашого солідного… Як пак воно називається, Господи?!.. Портфоліо? Ага. Так от, при отакому портфоліо вас із руками відірве будь-яка відома газета, журнал, наукова чи громадська організація. Чому вирішили піти до нас? Це скидається на якесь професійне самогубство.  

– Вирішив перевірити себе у якості вчителя, за своїм прямим фахом. А хіба це так уже неприродно? Вибачте, не зрозумів вашого подиву…  

– Спробую пояснити. Сідайте зручніше і тримайтеся міцніше, бо зараз буду вас лякати й розчаровувати. Ви, мабуть, під час педпрактики не надто уважно придивлялися до зворотного боку вчительської праці й усе ще слабко уявляєте собі, що це за… щастячко. Щоб домогтися тут мало-на-мало серйозних успіхів, доведеться не просто працювати, а гарувати, як той чорний віл. Не розгинаючись. Той, хто думає, що праця сучасного вчителя обмежується самими лише уроками (відпрацював свої кілька годин – і вільний, як вітер! ), – або дуже наївний, або геть не знається на специфіці нашої професії. Якщо зовсім відверто, така школа, як наша, – це каторга. Вже тому що вона знаходиться у такому непевному місці – колишньому призаводському мікрорайоні. Переважна більшість тутешніх мешканців страждають від безробіття, багато хто має судимості умовні й реальні, понад половина місцевих родин вважаються неблагонадійними. Майже всім батькам просто плювати на долю власних дітей: хочеш – учися, не хочеш – рости собі покручем, спивайся, деградуй, сідай за ґрати.  

Ну а при такому вихованні – й наслідки відповідні. Тож не дивуйтеся, коли хтось із дітлахів, образившись на двійку чи зауваження, підстереже вас після уроків і пожбурить каменем у голову або штрикне з-за рогу виделкою чи викруткою в бік. А татусі й матусі їхні? Чорнороті дикуни-скандалісти, що дико істерять і з приводу й без приводу, подеколи навіть із відвертими погрозами й рукоприкладством.  

І до того ж, навіть на тлі усіх оцих лих нам ніколи не можна забувати, що ми – все ж таки вчителі. Навіть у таких обставинах ми мусимо залишатися собою й, незважаючи ні на що, робити свою справу. Сіяти в отих диких, уже ой як розбещених головах і душах бодай дрібні зерна знань і доброї, адекватної поведінки. І не дивуватися, коли вусатий парубище, який по два роки сидить у кожному класі, не може пояснити різниці між буквами А і Б чи скласти докупи дві одиниці. З розумінням і спокоєм ставитися до несподіваних і виснажливих перевірок і ревізій із усіх можливих інстанцій. Додайте до цього ще й гори потрібної й непотрібної писанини – планів, конспектів, звітів, які завжди треба здавати в установлені терміни. А ще – безсонні ночі (по завершенні всіх домашніх справ) – із сидінням за конспектами уроків і позакласних заходів, за учнівськими зошитами і щоденниками. Ну й нарешті тутешній учительський колектив, що на дев’яносто дев’ять відсотків складається зі підлих, підступних, лайливих баб-фурій, загнаних лихою долею у цей глухий кут. Вони по-чорному заздрять навіть найменшим чужим успіхам, професійному й кар’єрному зростанню. І ладні постійно підставляти підніжки більш таланистим колегам і колежанкам. Я вже й не згадую про жебрацьку вчительську зарплатню… От воно як! – хитнула головою на завершення своєї міні-лекції. – Ось тепер і подумайте, чи можете вважати для себе гідним таке робоче місце. Чи ж такого поприща ви собі хотіли?  

– Але ж ви все-таки тут працюєте… – обережно зауважив цей наївний студентик.  

Завучка гірко посміхнулася:  

– Так, працюю. Напевно просто тому, що нічого більше робити не вмію. Тому що за півтора десятиліття намертво зрослася з оцією роботою, з оцією нещасною маленькою школкою. Я прийшла сюди після педучилища – наївною студенточкою-мрійницею. З червоним дипломчиком, зі стосом грамот і подяк. І з райдужними мріями про працю на благо суспільства. Пізніше доучувалася в інституті. Й усе одно залишилася тут. Намагалася довести собі, що висока зарплатня і стрімка кар’єра – це не головне. І «довела». Бачите, на що я схожа? У дзеркало поглянути страшно!  

У світло-карих очах Олени Павлівни раптом заблищали сльози – звідки тільки вони взялися?!.. «Що це ще таке?!! – подумки озлилася вона на себе. – А ну живо висуши свої баньки! Прийди до тями! »  

– Не кажіть так! – благально вигукнув Стас, уражений її словами. Здавалося, що не звичайна нещасна невдаха, не опечалена тридцятип’ятирічна розлученка-песимістка сиділа зараз перед ним. Йому раптом привиділася казкова красуня-королева, ставна, велична, вбрана у розкішні шати. Душею й тілом віддана керованій нею маленькій країні-школі й готова на будь-які подвиги в ім’я своєї важкої, проте украй потрібної людям просвітницької й виховної місії. – Ви… Ви надзвичайно красива! Ви – прекрасна! Ви – чарівлива!  

І раптом відчувши себе невільним винуватцем оцих ненароком пролитих сліз, упав перед співрозмовницею навколішки й палко притисся губами до її руки – міцної й сильної, здатної тримати й авторучку, й підручник, і молоток, але все ще по-жіночому гожої, м’якої й ніжної. Вже не в силах зупинитися й погасити в собі раптовий шалений спалах захоплення, співчування і пристрасті, засипав поцілунками її руки, її знову ненароком оголене, по-дівочому біле й кругле коліно, надолок її старенької максі-спідниці з отим триклятим (ні, з отим чарівним! ) розрізом спереду, що вкотре розкрився так недоречно (ні-ні, нехай розкривається якнайчастіше! )…  

***  

За віконцем то ледве мжичить, то хльоскає довгими струменями по-осінньому холодний вересневий дощ. Мабуть, він уже не вщухне до самого ранку. Прозоро-сірі краплі то ледь чутно постукують, то гучно торохкотять у вікно і стікають по шибках, наче рясні сльози. Плаче природа цієї пори – довго, гірко й безутішно. Жаль їй так швидко відлетілого теплого, яскравого і веселого літечка! Боляче їй, коли в’яне й опадає листя, коли вітер безжально тріпає оголені гілки, коли невблаганно й невідворотно насувається холод.  

Надвечір’я – дивовижний і страшний час. Надвечір’я доби, надвечір’я року, надвечір’я твого життя. Моторошні години, коли дедалі частіше озираєшся на прожиті літа, згадуєш дитячі та дівочі мрії й жалкуєш про те, що могла б зробити, та вже не зробиш ніколи. Час роботи над помилками, що припустилася їх у минулому, час їх скрупульозного аналізу. Час каяття і покути. Тридцять п’ять років – екватор життєвого шляху. Перетинаючи його, з острахом відчуваєш і розумієш, що зворотної дороги немає й бути не може. Там, за тією лінією, остаточно, вщент розбиваються молодечі мрії й марення і повільно насувається старість… Намагаючись розвіяти черговий надвечірній напад меланхолії, Олена Павлівна змахнула зі щоки непрохані сльозини, щільніше закуталась у довгий махровий халат, усілася на старенький диван і ввімкнула телевізор.  

– Доброго вечора, дорогі телеглядачі! З вами знову – Станіслав Стаховський. Сьогодні я збираюся запропонувати до вашої уваги нову захоплюючу телеподорож одним із найкрасивіших міст Європи та зустрічі з його найвідомішими мешканцями. Вони готові поділитися накопичуваним на протязі століть досвідом благоустрою й добробуту…  

Все ще втираючи неслухняні сльози, спостерігала за тим молоденьким журналістом, слухала його повіствування про красу однієї з європейських столиць і сумно посміхалася – то лагідно, то печально… Згадувала їхнє знайомство… Тоді мало не сталося невиправне. Станіслав жадібно, у нападі солодкої млості, цілував її руки й коліна, дедалі сильніше розпалюючись від пристрасті й ледь не впадаючи в екстаз. Ледве встигла зупинити його, коли він уже стягнув піджак і став розв’язувати краватку, благально дивлячись їй у вічі.  

– Ні, Стасику. Ні, – промовила по-материнському лагідно і строго. – Не треба цього, мій хлопчику!  

Він простогнав у відповідь, не зводячи з неї захопленого погляду:  

– Олено… Олено Павлівно! Ви… Ви – богиня! Я вражений вами! Вашою чарівливістю, вашою красою й добротою, вашою самовідданістю! Ви така… Така…  

– Я просто стара невдаха, – відповіла йому з сумною посмішкою.  

– Ні, ви – молода й гарна! Гарніша, ніж вам це здається! Краща за всіх!..  

– А у тебе все ще попереду. І кар’єра, й гучні успіхи, й дівчата-вродливиці…  

– Порожні вони. Нетямущі, вітруваті, капризні. А ви…  

– А я – руда…  

– Золота!  

– Тупа вчилка-математичка, набита самими лише формулами. І сліпа до всього навколо, крім своєї нещасної школки.  

– Ні, свята великомучениця, душею й тілом віддана своєму шляхетному покликанню!  

Стас ізнову приникнув до її білих колін, не у змозі відірвати від них розгарячених уст. І тільки коли ніжна жіноча рука бережно погладила його по білястих кучерях, він спромігся підняти голову.  

– Пробачте, – прошепотів він, багровіючи. – Я не повинен був… Мені не слід було цього робити.  

Олена Павлівна міцно обійняла його.  

– Це, мабуть, я мушу вибачатися. Хоча б тому, що я старша, досвідченіша… Як я тільки могла?!..  

Станіслав тяжко підвівся, не наважуючись більше дивитися їй у вічі. «Ти що коїш, недоумку?! – забринів у його вухах сердитий голос совісті. – Ну чи не дурник ти жовторотий, га? Мало тобі симпатичних дівчат-ровесниць?! Облиш бідолашну самотню даму! І забирайся звідси скоріше! Нема чого тобі тут ловити після того, що сталося! »  

– Простіть мене, Олено Павлівно! Я… Я напевно взагалі не повинен був тут з’являтися. Дуже-дуже дякую вам за ваші слова! Ви праві: до вибору роботи слід підходити якнайсерйозніше і якнайвиваженіше. Аби полюбити її так, як ви любите свою справу. На все добре вам!  

Як же йому хотілося на прощання знову бодай на мить доторкнутись устами до руки цієї незвичайної жінки! Проте зараз він уже не посмів дозволити собі навіть такої невинно-делікатної вольності. Коротко вклонивсь і зник…  

Наче й зовсім не з’являвся! Наче й не було нічого! Та й чи насправді це було? Може, це омана? Міраж? Раптовий короткий сон? Галюцинація? Наслідок перевтоми? Ні, це дійсність! Він і справді був тут, отой юний білявий джентльменчик, що спершу так мило й кумедно ніяковів, а потім так налякав її раптовим вибухом пристрасті! Був! Майже пушкінське скоробіжне видіння, що сколихнуло її давно притлумлені й затихлі жіночі почуття!.. Ще якусь хвилину просиділа, вронивши голову на долоні й не наважуючись навіть ворухнутися. Наче боялася розплескати чарівні враження від щойно пережитого й відчутого…  

– Олено Павлівно, ви у себе? А я вас по всій школі розшукую! – на порозі кабінету несподівано з’явився трудовик. – Навели ми порядок на подвір’ї! Навіть швидше, ніж думали! Спасибі новому колезі – добряче допоміг!  

– Якому? – здригнулася завучка.  

– Ну, Станіславу. Роботящим парубком виявився! На вигляд і не скажеш – такий собі білявенький херувимчик у модному костюмчику. А попрацював за чотирьох! Молодчина! Побільше б нам таких!  

Олена Павлівна то червоніла, то блідла. Значить... Значить він усе ж таки вирішив залишитися?! Серце затріпотіло – скажено, солодко, по-давньому, по-дівочому безглуздо!  

– То він іще тут?  

– Ні, вже ні. Тільки-но ми з ним оту засохлу топольку спиляли та іржавий паркан прибрали, він спитав, чим іще можна допомогти. Я відповів, що всю важку роботу вже закінчено, подякував йому за допомогу. Він і пішов. Хороший, здається, хлопець – і з руками, і з головою, і з душею! З таким поруч працювати – суцільне задоволення!..  

– Він у нас не залишиться, – важко, з болем вичавила з себе Олена Павлівна.  

– Чому?  

– А нащо йому губити свою молодість у нашій нещасній школці? Щоб років через десять спитися чи збожеволіти? Тут хіба що нам, старим, лямку тягти до кінця днів!  

– Оленочко! Ранувато ви себе до старих зарахували! Ви ж молодша за мене на п'ятнадцять років!  

– Та ні, якраз! І досить нам лірики. Давайте прикинемо, що ще залишилося зробити.  

– Я щойно пройшов по класах нагорі. Другий поверх уже повністю готовий. Тепер за перший беремося. Фарбування, білення, лагодження електроснасті, ремонт меблів… Думаю за півтора-два тижні впораємося.  

– Віра Михайлівна не з’являлася?  

– Завгоспиха наша незамінна? Заходила, аякже! Вбрана, як на свято, наманікюрена, напедикюрена! Принесла заяву за власним бажанням. Я якраз вам її ніс… Ось він, цей папірець! А усно заявила, що не збирається надалі гробити себе у цій тюрмі.  

– Ну й полотном їй дорога! Нехай собі біжить на всі чотири боки! Невелика втрата – завгосп без рук і без мізків! Тільки місце дарма займала! Такий баласт учасно слід за борт викидати!  

– На жаль, за борт летить у нас не тільки баласт…  

Від цих слів завуч раптом відкинулася на спинку старого кріслечка й тихо застогнала.  

– Що з вами? Нездужаєте?  

– Та нібито. Сама не втямлю, що це зі мною.  

– Казала ж вам Оксана Григорівна: відпочивати треба регулярно. Молодь іноді путні речі радить, а ми повз вуха пропускаємо… Ой, вибачте! Щось я знову не те верзу…  

– От-от, іще один урок старим дурням! Усе правильно!  

– Еге, та на вас і зовсім образу немає! Йдіть-но додому! А тут уже я попорядкую за вас, як зможу…  

Олена Павлівна крізь сльози поглянула на співбесідника й мимоволі всміхнулася. Цей маленький, сивенький, худорлявий, але міцний чоловічок із негаснучою доброю посмішкою – один із найстійкіших бійців старої вчительської «гвардії», до самих кісток відданих своїй справі. Такого не залякати й не засмутити ні понадурочною важкою роботою, ні мізерною зарплатнею, ні раптовою ревізією. З таким не страшно ні у вогонь, ані у воду, ані на килим до найсердитішого начальства. Тільки на таких зовні непримітних атлантах зараз і тримається вітчизняна школа. Зараз, коли дипломована молодь утікає від учителювання, як від чуми… Ой ні, не треба більше про це!.. Вдячно потиснула руку колезі.  

– Спасибі вам, Володимире Івановичу! За все спасибі! Та додому я вже не піду. Якось минеться моя недуга. Все зі мною буде гаразд!  

– Раптом що – я тут, поруч. Покличте, коли знадоблюся.  

Він тихо вийшов, обережно причинивши за собою двері. Олена Павлівна важко підвелася й, похитуючись від раптового головокружіння, підійшла до дзеркала.  

«Ну? – сердито вп’ялась очима у своє відображення. – Не намріялася ще, стара карго?! Може, доволі вже томних зітхань? Стріпонулась, отямилась – і до роботи! Викинь із голови романтичні дурниці й не думай про нього більше! Не було його! Чуєш?! Не було! » Але ж був-таки! Був! І зник, щез разом із теплим літечком. Щоб тепер час від часу з’являтися перед нею на телеекрані, змушуючи знову й знову згадувати той раптовий спалах юнацької пристрасті…  

***  

Сердито насупилась і вимкнула телевізор. Досить! Доволі вже пускати з носа рожеві бульбашки! У нього – своя життєва дорога, а в неї – своя! Нехай собі роз’їжджає по Європах і Америках, а їй – своє діло робити! Дай Боже йому успіхів і популярності! А її онде тридцять зошитів із сьогоднішньою контрольною чекають не дочекаються. Наче запитують безмовно: «Коли вже мине твій меланхолійний напад? »  

Рішучим кроком підійшла до письмового столика, ввімкнула настільну лампу й лагідно посміхнулася стосикові зошитів, що лежав перед нею. Ось воно, залишене їй куце щастячко – маленька квартира, що здається такою затишною цього непогожого осіннього вечора, бешкетливо усміхнена покійна донечка, що дивиться на неї з жалобно-темної портретної рамки, м’яке світло зеленої лампи і три десятки шкільних робіт – виконаних і недовиконаних, охайних і недбалих! І не треба їй нічого більше! Гетьте, дурні думки, нереалізовані пристрасті, нездійснені мрії!.. З насолодою, зрозумілою хіба що вчителям-фанатикам, переглядала вона дитячі роботи, не пропускаючи жодної помилки чи помазки.  

Закінчивши перевірку, потягнулась і солодко позіхнула. Пора на боковеньку – завтра підніматися ледь засвітає! І слава Богу! Прийде новий день, ущент розвіє безглузду вечірню хандру, знову з головою занурить у такі важкі й такі близькі їй шкільні клопоти!.. Ага, заснеш тут! Здається, сусід за стінкою знову добряче піддав! Матюкається, жбурляє й перекидає якісь меблі. А потім затягує мерзенним верескливим і гугнявим дискантом:  

– А вздовж перону та й кіннота йде  

І за собою тягне бронепоїзд!..  

Тьху! Ну що ти тут поробиш, га?! Вже втомилася лаятись із ним щовечора! Не діють на нього умови, ні погрози! Мало того – при кожній такій спробі достукатися до його совісті він, немовби й не чуючи твоїх докорів, нахабно чіпляється до тебе, лізе обійматися! Та чи ж бачив ти себе хоч раз у дзеркалі, лиса пуздрата почваро у бомжацькому лахмітті! Хоч би мився, голився та перевдягався бодай раз на тиждень (про щось більше вже й говорити годі! )! А буває навіть іще гірше – ломиться до тебе у двері, лається, погрожує. «Чого ламаєшся?! – кричить. – Коли ти вже мені даси?!» Дати б тобі стільки, щоб ти й додому не допер!..  

– А тьотя Лєна не дає, а тьотя Лєна не дає,  

Та комісар вже розстібає пояс!..  

І даремні скандали, ляпаси, словесні й фізичні стусани від решти сусідів! Ба навіть виклики дільничного результатів не дають! Ну присоромить він те п’яне опудало, ну пригрозить йому покаранням, ну поскиглить воно по-собачому, поплаче хмільними сльозами, пожаліється на свою «одиноку жисть, розбиту й поламану», пообіцяє надалі подібного не скоювати… Протримається день-два й починає спочатку! Ну от! Ізнову!  

– Лєнко! Лє-е-енко-о-о!!! Ти вдома?!! Відчиняй, поговор-р-рить треба! Скільки ще ламатися буш?!!  

Не витримавши, підійшла до дверей і сердито гукнула:  

– Лєнка на базарі віниками торгує! А я – Олена Павлівна! Закарбуй це собі на носі! Та й увалюй ізвідси, доки міліцію не викликала!  

– Шо-о-о?!  

– Болт у дупу – хорошó?! – остаточно втративши терпіння, гарикнула у відповідь похабною приказкою, почутою від школярів-шалапутів. – Дзусь ізвідси, я сказала!  

– Ти… Ти чого ото так некультурно виражовуєшся?! Чого така груба, га?!! А… А ще дир… дир… Дирехтор школи! Лю-у-уди! Ви погляньте, хто виховує наше підростаюче покоління!.. Хамко! Ти де свого диплома купила?! Кому дала за своє при… при… призначення, га?! Чого мовчиш, хвойдо стара?! Шо, не хочеш побазарити з нормальним мужиком?! Чисто по-сусідському?! Не хош?! Шо ліз… ліз… лізбіянка, чи шо?!.. А я… Я ще той… Іще повернуся! Ще хряпну півлітра й повернуся! Жди! Тільки дуже жди! Я тебе все-таки трахну, лярво руда!  

Жодні сусідські двері не рипнули, жоден голос не озвавсь у відповідь на цей галас – нікого немає вдома. Наче на зло, всі сусіди роз’їхалися! Вибрав же сучий син підхожий час, щоб напитись і влаштувати черговий дебош!.. Знесилено опустилася на долівку біля дверей і розридалася щоголосу! За що їй оце все?!! Вже майже одинадцята, а їй завтра до сьомої ранку слід бути на роботі! Знову не виспиться! Знову весь вечір або й усю ніч відбиватиме атаки невгамовного пияка! А потім увесь день страждатиме від головного болю!.. Господи! За які ж гріхи їй присуджено це прижиттєве пекло?!..  

Здригнулася від раптового дзвінка у двері. Не підіймаючись, перелякано відповзла подалі від порогу. Сяк-так дотяглася тремтячою рукою до телефона. Набрати 102! Однак телефон мовчав, не подаючи ані звуку. Десь уже вкотре обірвався кабель! Щось аж надто часто!.. То як же їй бути?..  

Хутчіше на кухню – по ножа! Якщо це знову він, вона йому тельбухи випустить! І плювати, що буде потім!.. Другий дзвінок! Трусячись від страху, хвилювання й люті, вона рвучко відчинила двері й уражено скрикнула. На порозі стояв Станіслав! Трохи змужнілий, але все такий же по-хлоп’ячому милий! У новенькому плащі, з мокрою парасолею в руці, з винуватою посмішкою…  

– Доброго вечора, Олено Павлівно! Ради Бога пробачте за цей пізній візит! Я ненадовго. Я тільки…  

Він розкрив плащ і простягнув їй букет вогненно-оранжевих (ні, вогненно-рудих! ) лілей.  

– Я тут лише проїздом. Завтра знову вилітаю до Праги… Просто не зміг не зайти до вас. Бо й досі безмірно вдячний вам за ту зустріч… Дозвольте…  

Він обережно взяв її руку, змусивши вронити ніж, і шанобливо підніс до уст.  

І вона не стрималася. Не змогла більше триматись. Гарячково схопила гостя за плечі, уткнулася йому лицем у груди й розридалася. Плакала надривно, навіть із якоюсь гіркою насолодою... Стас, вичекавши пару хвилин, обережно відсторонив її, провів у передпокій і зачинив за собою двері. І зробив те, на що досі й у думках не наважувався – гаряче обійняв кохану! Мовчки, не у змозі відвести очей, милувався нею. І тоді, влітку, у своїй непоказній «робочій формі» (старій блузочці й максі-спідничці), й зараз, у домашньому махровому халатику, вона здавалася йому надзвичайно красивою. Красивою й незабутньою.  

Бо він так і не зміг вигнати її зі своїх споминів, як не старався. Їздив із репортажами по Європі, пив коктейлі на ділових, богемних і аристократичних тусовках, інтерв’ював блискучих світських левиць, шикарних успішних бізнес-леді, сліпучо вродливих переможниць різних конкурсів краси… А перед очима невідступно стояла Вона – скромна адміністраторка маленької провінційної школи! Та, що зачарувала його з першої зустрічі! Олена Прекрасна, чий погляд робив звичайного хлопця Парісом, Гектором, Ахіллом!..  

Без особливих зусиль знайшов її адресу, проте довго не наважувався на гостину. Бо ж і справді, як на сторонній погляд, це – якесь безглуздя, це сором і сміхота, коли безвусий парубійко упадає коло зрілої дами! І як знати: може, на порозі цієї квартири він лоб у лоб зіштовхнеться з її новим чоловіком? А може, й вона сама просто розрегочеться йому у вічі та й пошле його, жовтодзьобого, додому до мамки? Може… Все може бути! Та все ж таки побувати у рідному місті й не побачитися з нею було понад його сили!  

Чи ж такою він думав її побачити? Тужливе ридання, почервонілі від сліз очі, розтріпані сонячно-руді кучері, ножик на підлозі краще за будь-які слова свідчили: ця жінка потребує підтримки й допомоги! І їй нема на кого сподіватися!..  

Ну от! Настирливий стук у двері, похабна лайка, до нудоти гидкий п’яний крик:  

– Е!!! Чуєш ти там, руда шльондро?! Відчиняй!!! Та не сци: я сьогодні добрий! Пару палок тобі закину та й усе! Ну?!!  

Олена знову затрусилась і розридалася. Вона, залізна леді-директриса, що легко наставляла на розум навіть, здавалось би, невиправних хуліганів-школярів, почувала себе безсилою і беззахисною перед оцим невгамовним пияком. Стас ніжно відсторонив її. Рвучко відчинив двері. Аперкотом у щелепу «вимкнув» аж надто настирливого «залицяльника». Підняв його, непритомного, за брудну майку й відважив із півдесятка ляпасів.  

Той отямивсь і приголомшено закліпав баньками:  

– Е… Ти… Ти хто?  

Худорлява на вигляд, але сильна парубоча (ні, чоловіча! ) рука вхопила його за залишки брудно-сивої шевелюри і притисла головою до стінки.  

– Ще хоч раз посмієш підійти до цих дверей – довбешку зверну! Ще хоч одне грубе слово на адресу моєї дружини – і я тобі глотку вирву! Второпав?! Вибачень не вимагаю – від такої потвори їх і слухати гидко! Пішов геть!  

Товсті губи сусіда затрусилися, пухла мармиза плаксиво скривилась, але рот не посмів розкритись і подати хоча б звук. Невдатному «донжуанові» залишалося тільки розгублено позадкувати – ганебно ретируватися з поля битви ні в сих ні в тих. Стас повернувся до квартири. Ще якусь хвилину мовчки дивився на кохану жінку, перше ніж наважився заговорити:  

– Мені вже час. Іще раз вибачте за пізнє вторгнення, Олено Павлівно…  

– Просто Олена! І нікуди я тебе зараз не відпущу, Стасику! Не йди від мене! – благально прошепотіла вона.  

– Оленко… Оленочко! Ви… Ти чарівлива!  

Вони ще раз поглянули у вічі одне одному. А потім… З його плечей наче сам собою сповз промоклий плащ. А з неї так само швидко спав махровий халат. І… Чи треба розповідати, що сталося потім? «І так розуміємо! – мабуть, усміхнуться читачі. – Здається ж, ми вже люди дорослі! А недоросткам таке читати поки що зась! »  

Отак темний, дощовий і вітряний вересневий вечір перетік у солодку чарівну ніч!.. А завтра настане сірий, похмурий осінній ранок. Прожене геть скороминущу нічну романтику. Олена і Стас отямляться від буревію пристрасті й глибоко замисляться про свою подальшу долю. Про відчутну різницю у віці, статусі, професії. Про можливу сусідську помсту й нескінченні плітки. Про ще багато-багато перепон, що постануть на шляху у їхніх почуттів. Але це буде завтра!.. А зараз вони – просто жінка й чоловік, що гаряче жадають взаємної близькості. І сповна отримують одне від одного те жадане!