5 ночей 1987

Наручний годинник показував сьому годину ранку коли Фред прибув на місце. Це був маленький старий будинок з облізлою фарбою, галявина вже давно заросла бур'яном а двері нестерпно скрипіли, вітаючи нового власника. Фред увійшов у вітальню. Кімната була маленькою і погано освітленою, на підлозі лежав вицвілий килим поруч з яким стояла канапа на вигляд років тридцяти не менше а навпроти неї, загрозливо потріскуючи, працював не менш старий телевізор.. На канапі лежав чоловік. Брюнет зі скуйовдженим волоссям у старій футболці з зображенням ковбоя, стертих рваних джинсах та в’єтнамках. Це був Ден – старший брат Фреда.  

– Вітаю, Ден! – Як міг привітливо сказав Фред.  

– Привіт братику! Як доїхав? – Весело проспівав Ден.  

– Нормально. – Сухо відповів брат. – А де решта?  

– Вони вже усі тут, навіть поснідати встигли без тебе! – Ці слова Ден промовив з дитячими очима – вірний символ того що він щось приховує.  

– Гаразд, я піду у свою кімнату. Зустрінемось за обідом.  

Наступним був коридорчик зі старезним годинником-маятником. Поруч із ним стояла канапа на якій лежали ковдра і подушка. Фред знав лише одну людину яка змогла б спати тут.  

– О подивіться хто приїхав! – почувся голос з сусідньої кімнати.  

– То ти почув мене, Брет? А як годинник відбивав північ солодко спав?  

– Та годі тобі, ця стара залізяка не працює!  

– Ти ж знаєш що нам доведеться мінімум тиждень жити тут!  

– Коли побачиш свою кімнату ще позаздриш!  

Сказавши це, Брет, голосно крокуючи, пішов до виходу. Фред не дуже засмутився: його двоюрідний брат завжди був грубим, але не полюбляв жартувати. Ось чому насмішка Брета здивувала його.  

Брет був блондином і носив хвостик, та ніхто не смів сміятися з нього. Він був кремезним і сильним ще з дитинства. Надавав перевагу чорним та сірим речам. От і зараз носив чорний спортивний костюм який підкреслював його м’язи.  

У коридорі були сходи і три виходи, не найкраще місце щоб жити навіть кілька днів. Кімната що знаходилася поруч теж не тягнула на хороми, та в порівнянні з іншими досить непогана.  

Тут вже стояла не канапа а одномісне ліжко, був маленький комод, куди можна було скласти речі, було вікно, і килимове покриття добре збереглося. Та коли Фред відкрив верхню шухляду то виявив там акуратно складені речі свого дядька Алістера.  

Він був любителем чистоти та порядку, його русяве волосся завжди було зачесане а на дорогих черевиках з чорної шкіри усі подряпини маскував крем що коштував як три зарплатні Фреда. Гардероб дядька не вражав своєю різноманітністю : лише вишукані білі сорочки, піджаки чорного або коричневого кольору, штани навіть у спекотні літні дні, чорні ремені, хіба що краватки усіх кольорів та розмірів. У комоді бракувало лише однієї червоної краватки-метелика – Алістерової улюбленої.  

Вийшовши у коридор Фред одразу піднявся сходами, заходити у сусідню кімнату не було сенсу: вона вся була у рожевих тонах і там точно вже оселилася Касандра – сестра Фреда.  

Дівчина сорока років з довгим рудим волоссям прикрашеним штучними квітами усіх кольорів веселки, на шиї в неї висів знак миру, такий самий був намальований на жовтому светрі, рожеві джинси зроблені з натуральної тканини що не шкодила природі та помаранчеві кросівки – саме такою її запам’ятав Фред і був впевнений що за ці роки його сестра анітрохи не змінилася.  

У будинку лишалася одна вільна кімната на другому поверсі. Ліжко там було двоспальне, комод великий і навіть шафа була, були й двері з обох боків, тільки от вікон не було. Ця кімната була уся у пилюці, а ще тут було повно дитячих іграшок та дівати їх було нікуди. Фред почав розпаковувати речі і прибирати пил, роботи було багато. Коли він закінчив на годиннику була перша година дня – час обіду.  

За столом зібралася уся сімейка: Життєрадісна Касандра, песимістичний Брет, акуратист Алістер, жартівливий Ден, і звісно ж Фред. Вони усі приїхали сюди з одною метою: Мері Пінчер, яка за життя була далеко не бідною, померла а свій спадок заповіла родичам. На відміну від решти Фред був тут у перше. Він ще не народився коли його батьки з п’ятнадцятилітнім Деном переїхали жити сюди, до решти родичів, на той час коли Ден дізнався що у нього буде брат вони вже жили у іншому місці. Нотаріус пообіцяв налагодити справи за тиждень, а поки що вони мали пожити тут. Чи то сімейка бідувала, чи то була жадібною, тільки усі скинулися по кількасот баксів і кращого будинку за таку плату не знайшли. Фред ненавидів цю сімейку, з того моменту як він переїхав жодного з тих хто тут сидить не бачив і був радий цьому.  

– Ну як вам кімнати? – Поцікавилася Касандра. Ніхто не відповідав.  

– Непогано, от тільки іграшок багато, не знаю куди їх діти. – Спробував розпочати розмову Фред. Решта нервово перезирнулися.  

– У тій кімнаті двоє дверей, одна з них веде до коридору, там стоїть драбина на горище.  

– Дякую, Касандра.  

– Скажи Фреде, чому ти взагалі сюди приїхав? Десять років навіть не дзвонив, аж ось заявився! – Уїдливо сказав Брет.  

– Якби ця Мері не включила мене у заповіт ноги б моєї тут не було!  

– Ну то котися звідси!  

– Нікуди я не піду, доки спадщини не отримаю!  

– Як знаєш, братику, як знаєш…  

– Ну годі вам, зараз обоє вибухнете від люті! – Зупинив сварку Ден.  

Решта обіду пройшла у тиші. Після обіду усі подякували Касандрі і пішли у своїх справах.  

Скориставшись порадою сестри, Фред поніс іграшки на горище, та все виявилося не так просто. Інші родичі вже позносили сюди свій мотлох і місця у маленькій кімнатці зовсім не лишилось. Речей було так багато, що вони навіть закрили маленьке віконечко – єдине джерело світла і чистого повітря. Серед сірих коробок та іржавих вішаків виділялася велетенська скриня. Її не брала іржа, вона виблискувала навіть у цій темній кімнаті. Туди могли б влізти усі ці іграшки, та вона була замкнена на два величезні замки, які на жаль час теж не зачепив. Фред спустився у низ до свого племінника Алістера. Той любив прибирати і міг знайти ключ.  

– Алістере, це ти прибирався у будинку? – Фред запитував обережно щоб не відбити у Алістера бажання відповідати.  

– Так. Я протирав ці вікна, підмітав цю підлогу, і цей килим на який ти щойно став брудними черевиками!  

– Вибач, я приберу. Скажи-но а ти випадково не знаходив ключа?  

– Спочатку прибери, а потім поговоримо!  

Фреду більш нічого не лишалося, як взяти щітку і почати терти. Та хоч скільки він не старався старий килим не хотів ставати чистішим. Алістер стояв над душею і постійно заважав:  

– Три сильніше, та не настільки ж, зараз ти його порвеш! Ні, він не чистий я бачу пляму отам! Ти не прибираєш, тільки розводиш бруд! Дай сюди!  

– Так ти скажеш мені де ключ?  

– Я за тебе мушу перероблювати роботу, а ти ще маєш нахабство мене дратувати?  

Алістер жбурнув щітку у Фреда.  

– Ну тебе, піду краще до Дена.  

Ден сидів у своїй кімнаті і дивився мультики по телевізору. Цей хлопчисько і досі залишався дитиною, та вся його «дитяча невинність» зникала коли справа доходила до жартів. Він не міг вчасно зупинитися.  

– Братику, ти випадково не бачив ключі?  

– Зачекай трохи, скоро реклама.  

Фред сів поруч, диван відреагував на нього довгим і пронизливим скрипом. По телевізору йшли «веселі мелодії», хоча зараз у ефірі більш сучасні мультфільми. І тут Фред помітив лампочку старого касетника яка блимала.  

– Ден ти що дивишся запис на касеті?  

– Так.  

– А поставити на паузу не міг?  

– Тоді б жарту не вийшло!  

– Паскудний вийшов жарт. – Ці слова Фред буквально виплюнув, чим зіпсував настрій жартівникові.  

– Не можна бути таким буркотуном, ти мені не подобаєшся!  

– Ти мені теж. Просто дай ключ і я піду.  

– У мене нема ключа, тут усі замки старі ключі не потрібні.  

– Тобто як немає?! – Сказав Фред і аж підскочив з дивану. -Тоді навіщо ти посадив мене сюди і змусив чекати?  

– Це все для жарту. Ти думав у мене є ключі, я надурив тебе!  

– Тобі тридцять вісім років, а жартуєш як трирічна дитина. Годі вже бути маленьким!  

– А може я такий бо мені не дали побути маленьким? Бо коли усі решта лишилися жити тут ми змушені були переїхати через те що у мене мав з’явитися брат! Після того « розіграшу для дивака усією родиною» у вісімдесят сьомому все пішло шкереберть!  

– Який розіграш? – Ден затулив рота рукою, зрозумівши що бовкнув зайве.  

– Тобі нащо знати? Ти ж в нас такий самостійний! Тобі потрібні ключі? Спитай у Касандри. – швидко перевів тему Ден.  

Фред пішов шукати Касандру, та в будинку іі не було. Він кинув погляд на годинник – була лише третя година дня. Цей паскудний день тягнувся дуже довго. Раніше Фред думав що може й знайде спільну мову з родичами, та надія розтанула. Ті роки без них пролетіли як один день, і лиш за кілька годин він так утомився від спілкування з ними. Оце так сімейка! Розпач і лють почали розливатися по тілу, захотілося кинути все. Плювати на спадщину і на той шанс що дала доля! Краще повернутися у свою маленьку квартирку і жити там на одинці. У такому віці самотні люди намагаються встановити добрі відносини з рідними, щоб не лишитися самим на старість…Вони просто не були на його місці!  

Ноги вже були готові понести далеко-далеко, рука потяглася у кишеню до телефону щоб викликати таксі, та раптом до вух долинула чарівна пісня. Це співала його сорокарічна сестра Касандра. Вона теж була самотня, та не через те що була непривабливою, навпаки, у неї було прихильників більше ніж у рок зірок. Просто Касандра віддавала усю себе природі і часу на особисте життя не залишалося. Ось так у когось є натовп прихильників а їм байдуже, а хтось усе віддав би бодай за одного. Касандра сиділа на гойдалці, так само як і будинок гойдалка була старою і скрипіла, але ніжний спів Касандри навіть її зміг заспокоїти. Фред сів поруч і теж почав гойдатися як дитина. Касандра припинила спів і спитала спокійним голосом:  

– Тобі щось потрібно, любий братику?  

– Чого одразу потрібно? – Фреду стало соромно за те що він не знайшов кращого приводу поговорити з сестрою. – Може я просто хочу погойдатися або поговорити?  

– Люди усе роблять лише для себе. – Філософськи відповіла Касандра. – Та я рада буду допомогти тобі.  

– Мені потрібен ключ.  

– Який саме?  

– Той що відчиняє залізну скриню на горищі.  

– Дівчина трохи занервувала. – Навіщо тобі та скриня?  

– Хочу сховати іграшки.  

– Хіба на горищі більше нема місця?  

– Ні нема.  

– А може ти залишиш їх у кімнаті, ми ж тут ненадовго.  

– Та годі тобі, я просто сховаю мотлох у скриню, його там багато, я певен.  

– Ну гаразд. Ось тримай. – Вона простягнула йому невеличкий ключик, важко було повірити що він підійде до таких великих замків. – Тільки він може не відчинити, там усе таке старе та іржаве. – З надією у голосі промовила Касандра.  

– Дякую.  

Фред встав, підвівся і пішов назад у будинок, та на вході його зустрів Брет і заступив дорогу.  

– Треба поговорити.  

– Гаразд, Брете, тільки швидко. – Фреду не дуже хотілося розмовляти з грубим двоюрідним братом.  

– Візьми. – Брет простягнув конверт Фреду.  

– Що це?  

– Твоя частка зі спадщини. Задоволений? А тепер забирайся звідси!  

– Чому нотаріус не повідомив мене? І чому решта нічого не отримали?  

– Бо у нас є одна незакінчена справа, а тебе це не стосується!  

– Чому це?  

– Забагато запитань!  

– Фред повернув конверт Бретові. – Слухай сюди, може я і живу окремо від вас, та все ж я ваш родич! І хоч мені цих родинних зв’язків за дарма не треба, та я не збираюся стояти осторонь.  

– Що ти верзеш?  

– А ти думав мене надурити? Хотів відіслати до дому і забрати мою частку? Не вийде!  

– Ну як хочеш, лишайся, тільки не заважай нам! – Сказавши це Брет зайшов, голосно грюкнувши дверима.  

Насправді Фред не хотів усього того казати. Він не дуже любив родичів, але й не соромився їх. Навіть від жартівника Дена чи хулігана Брета він не чекав підступу та обману, і забрати скоріш гроші та поїхати… Зараз це була його заповітна мрія. Та Фред хотів щоб Брет відчув як це, коли тебе принижують.  

Брету було вже сорок та все ж не знайшлася ще та людина яка змогла б принизити його. За все своє життя розбишака не зустрічав гідного, на його думку суперника і завжди знущався над двоюрідними братами. Схоже, і цього разу слова не образили Брета, проте дуже роздратували.  

Скоро мала настати четверта година і Фред вирішив провести час до вечері за переглядом телевізору. Старенький ледь ловив кілька каналів, і найкраще що там можна було знайти ретро канал на якому йшов якийсь телесеріал.  

Потім пішла довга і нудна реклама. Телевізор стояв на тумбочці, у ній щось лежало. Фред підійшов туди. Це був телефонний довідник. У цей час на диван влігся Ден і перемкнув на мультики.  

– Вибач, буркотун та це моя кімната і телевізор що тут стоїть теж мій!  

Фред не хотів повертатися до своєї кімнати. Вона трохи бентежила його, він навіть не уявляв як там ночуватиме. Саме тому Фред і вирішив сховати іграшки на горище: може тоді перебувати у кімнаті стане легше. Тому він сів на дивані у коридорі. На щастя, Брет сидів з Алістером на кухні і не помітив що хтось сидить на його дивані.  

Довідник був не з номерами мешканців, тут були зібрані номери різноманітних служб: няньки, прибиральниці, ресторани. Фред вирішив замовити щось. Звісно, Касандра добре готувала, та до вечері лишалося кілька годин а перекус не завадив би. Чого тут тільки не було: сущі, мексиканська їжа, народна кухня. Та це все було якимось дорогим і незвичним тож Фред зупинився на класичній піці.  

Він навмання ткнув пальцем у номер і набрав його. У телефоні почувся голос автовідповідача:  

– Набраний вами номер є недійсним з вісімдесят сьомого року.  

Подивившись на довідник уважніше Фред настільки розлютився що сказав у голос:  

– Та це ж довідник тридцятирічної давнини! І з чого я взагалі взяв що номера, які містяться тут працюють?! Цей будинок старезний і все що у ньому теж!  

На крик Фреда прибігли Ден, Брет та Алістер.  

– Що сталося? Чому ти кричав? – Здивовано запитав Ден.  

– Нічого. Просто у цій книжці старі номери, намагався замовити їжу і мені всі гроші за хибні виклики познімало. – Насправді Фред хотів сказати: «- Мене дістав цей будинок і всі хто у ньому! Мене дістали ці старі меблі, іграшки та книжки, мене взагалі все дістало! Тут три нормальних ліжка і лише один телевізор, та й той ледве працює! Я не збираюся більше жити у цій смердючій халупі! ». Та згадав розмову з Бретом і стримався.  

– Ну й дурень! – Сказав Ден і пішов далі дивитися мультики.  

– І через ці дрібниці ватро людей турбувати? – Обурився Алістер.  

– Дай його сюди, мені він потрібен! – Сказав Брет.  

– Нащо?  

– Стіл хитається, якраз шукав чим підперти!  

– У цьому домі все розвалюється! – Буркнув Фред віддаючи довідника.  

Алістер і Брет пішли на кухню, Фред вирушив за ними щоб заварити чаю.  

– Ти вже відніс іграшки на горище? – поцікавився Алістер.  

– Ні, а що?  

– Якщо ти вже будеш йти туди, захопи це. – Він простягнув Фреду купу старих газет і малюнків.  

– А чому просто не викинути цей мотлох?  

Алістер зробив коротку паузу, після чого продовжив:  

– Ти ж знаєш Касандру, вона не дозволить їх викинути. Це, на її думку вбиває дерева. Потім віддаси їй, вона віднесе на переробку чи куди там здають старий папір.  

– Може тоді одразу віднести до неї в кімнату?  

– Можна й туди.  

Як і думав Фред Касандра оселилася в рожевій кімнаті. Він вже зазирав туди крізь прочинені двері і бачив ліжко з невеличкою тумбочкою поряд. На стіні були сліди від скочу, очевидно тут висів плакат який Касандра зняла. Вікно було відкритим а кімната наповнена свіжим повітрям.  

Хоч вона була такою самою як решта у цьому домі, та дбайлива рука Касандри внесла сюди трохи світла і тепла. Тут було затишно і приємно. Кімната ніби належала не старому будинку, а гарненькому ляльковому будиночку. Фред обережно поклав папір на тумбочку і вийшов, наткнувшись на Касандру, що саме йшла до кімнати.  

– Ой вибач!  

– Що ти робиш у моїй кімнаті?  

– Відніс папір, щоб ти потім здала на переробку.  

– Дякую, ти дуже милий! – Касандра посміхнулася. – Скажи що ти хочеш і я приготую тобі це на вечерю!  

– Я хочу піцу! – Сказав Фред, згадавши невдалу спробу замовити їжу.  

Касандра нічого не відповіла, закрила двері і пішла на кухню, Фред вийшов прогулятися вулицею і відпочити від цього будинку.  

Він трохи спізнився на вечерю, та Касандра не подавала їжу доки він не прийшов.  

– Нарешті дочекалися! – Сказали брати та дядько хором. Сварити Фреда ніхто не хотів, бо всі були дуже голодні.  

Коли Касандра принесла піцу усі нервово перезирнулися. Знову. І це дратувало Фреда.  

– Дуже смачно! Я ніколи раніше не їв такої піци! – Сказав Фред після вечері.  

– Дякую, це особливий рецепт.  

– Касандра, нащо ти приготувала цю бридоту! – Різко і грубо сказав Брет.  

– Я навіть дивитися на це не можу, не те що їсти! – підхопив Алістер.  

– Ти ж пообіцяла ніколи більше такого не готувати! – образився Ден.  

На очах Касандри проступили сльози, і вона побігла до своєї кімнати а Фред за нею.  

– Касандро, не слухай ти їх! Вони просто купа вередунів. – Заспокоював її Фред як міг.  

– Вони правду кажуть. – Хникала Касандра, не відкриваючи дверей.  

– Вибач, це я попросив тебе приготувати піцу…  

– Ти не винен, ти не знав.  

– Не знав чого?  

– Я хочу тобі сказати, але не можу!  

– Ну ти хоча б не погрожуєш мені як Брет.  

– Хіба він тобі погрожував?  

– Не те щоб погрожував… Казав щоб я поїхав, про якусь справу…  

– Надобраніч. – Різко сказала дівчина.  

Фред зрозумів що не дочекається відповіді, допитувати сестру, перед якою завинив, він не хотів, тому пішов до себе в кімнату.  

Він і справді дуже втомився, сьогоднішній день втомив його. Фред дуже хотів спати, наче не спав цілу вічність, і ноги ледь несли його нагору до кімнати. Він ліг на ліжко, яке виявилося дуже м'яким, годинами ворочався там і не міг заснути. Потім не витримав, встав і пішов на горище.  

Фред не знав чи зможе заснути коли позбудеться іграшок, та перебувати у кімнаті стане трохи легше…