Синій кит

"Синій кит"  

Надворі був теплий осінній день. П'ятниця. 7 жовтня 2022 року. +19 градусів за Цельсієм.  

Дванадцятирічна Ірина відчинила навстіж вікно у своїй кімнаті та влізла ногами у домашніх капцях на підвіконня.  

Вона подивилася вниз з висоти шістнадцятого поверху на двірника в спецівці, що стояв під вікном і прибирав граблями осіннє листя в акуратні купи, а потім підняла голову і подивилася вгору на блакитне небо, по якому вдалині повільно пливли пір'ясті хмари схожі на білих пухнастих ведмедиків.  

Цей день ніяк не підходив для того, що вона збиралася зробити, але Куратор сказав їй що накласти на себе руки треба саме сьогодні.  

З Куратором Ірина познайомилася в інтернеті через свою шкільну подругу Кіру, яка теж потайки від усіх грала в цю гру. Ця гра називалася "Синій кит" і полягала в тому, що за завданням Куратора її учасники протягом п'ятдесяти сеансів піддаючи своє тіло тортурам поступово готували себе до зустрічі з Вічностью.  

Стати учасником цієї гри міг далеко не кожен бажаючий, а лише "Обраний", що пройшов психологічне тестування, і чия кандидатура була схвалена Куратором.  

Ірина потайки від усіх дуже пишалася тим, що саме вона стала такою "Обраною".  

Протягом п'ятдесяти днів за завданням Куратора вона методично катувала своє тіло вивчаючи межі своїх можливостей і ось нарешті цей важливий день настав. Вона стала готовою зробити ЦЕ.  

—Сьогодні Ірино, ти повинна зробити ЦЕ. Дивись, не підведи мене. Я в тебе вірю написав їй повідомлення Куратор.  

—Кураторе, я Вас не підведу написала йому відповідь Ірина.  

Ірина взялася правою рукою за віконну стійку і приготувалася стрибнути з вікна вниз.  

У цей момент в замку вхідних дверей квартири пролунав скрегіт ключа.  

До квартири увійшла мати Ірини —Ніна Олександрівна.  

—Ірино, ти вдома?, — голосно покликала її з коридору Ніна Олександрівна закриваючи вхідні двері квартири.  

—Ірино, забери у мене важкі сумки з продуктами і віднеси їх на кухню, а я ще піду до магазину, попросила її з коридору Ніна Олександрівна.  

—От чорт, мати прийшла додому і так невчасно з досадою подумала Ірина.  

—Але мати мене не зупинить. Я все одно зроблю ЦЕ, раз так вирішила мовчки подумала Ірина.  

—Ірино, ти що музику в навушниках голосно слухаєш?  

—Я тобі кажу сумки з продуктами у мене забери і віднеси їх на кухню, — голосно попросила її з коридору Ніна Олександрівна.  

Ірина вперто мовчала, чекаючи що мати піде.  

Не дочекавшись відповіді від дочки Ніна Олександрівна як є у брудному взутті з важкими сумками в руках, пішла шукати Ірину по квартирі.  

—Ірино, ти що таке задумала?, — голосно закричала Ніна Олександрівна стоячи на порозі дитячої кімнати побачивши дочку, що стояла на підвіконні тримаючись рукою за віконну стійку, і кинувши сумки з продуктами кинулася до дочки.  

Від несподіванки Ірина позадкувала назад і послизнувшись на підвіконні випала з вікна повиснувши в повітрі на правій руці, якою трималася за віконну стійку.  

Ніна Олександрівна підбігла до дочки і висунувшись з вікна схопила її під пахви і стала щосили тягнути Ірину через підвіконня назад до кімнати.  

Але Ірина була дуже важка для матері і жінка стала швидко втомлюватися.  

—Навіщо ти це робиш мамо?, — запитала у неї Ірина.  

—Тому що я люблю тебе Ірино, найбільше у світі і якщо з тобою доню, щось станеться, то я цього не переживу відповіла їй плачучи Ніна Олександрівна.  

—Якби мамо, ти мене любила, то не розлучилася б із моїм батьком, — дорікнула своєї матері Ірина.  

—Твій батько зрадив мене з іншою жінкою і я змушена була з ним розлучитися, — відповіла їй плачучи Ніна Олександрівна.  

—Мій батько зрадив тебе тому, що ти його не любила, — відповіла матері жорстким тоном Ірина.  

—Ірино, як ти можеш таке говорити?, — обурилася Ніна Олександрівна.  

—Ти його не любила і мене ти теж не любиш. Тобі головне — це твоя робота, — відповіла їй жорстким тоном Ірина.  

—Це не правда Ірино, —відповіла їй плачучи Ніна Олександрівна.  

—Ти мамо, ніколи не розуміла ні мене, ні батька, — відповіла матері жорстким тоном Ірина.  

—Ірино, ти дуже несправедлива до мене. Я щосили намагалася зберегти нашу родину, — відповіла їй плачучи Ніна Олександрівна.  

—Ти погано намагалася мамо, раз мій батько пішов від тебе, — відповіла їй жорстким тоном Ірина.  

—Я не змогла пробачити зраду твоєму батькові, як не намагалася, — сказала їй плачучи Ніна Олександрівна.  

—Мамо, я хотіла залишитися жити разом з моїм батьком, але ти через суд забрала мене і заборонила йому навіть бачитися зі мною, — сказала матері жорстким тоном Ірина.  

—Тому що я хотіла, щоб ти жила разом зі мною, —відповіла дочці плачучи Ніна Олександрівна.  

—А ти мамо, хоч раз у житті запитала у мене що я хочу?, — запитала у матері жорстким тоном Ірина.  

Ти мамо, хоч раз у житті цікавилася в мене чимось, крім моїх шкільних оцінок?  

—Ти знаєш мамо, як звуть хлопчика який мені в школі подобається?  

—Юрко?  

—Ні.  

—Микола?  

—Ні.  

—Денис?  

—Ні.  

—Коля?  

—Ні, ти не вгадала мамо.  

—Його звуть Вадим.  

—Вадим?  

—Так.  

—А ти знаєш мамо, який мій улюблений музичний гурт?  

—"Kalush Orchestra"?  

—Ні.  

—«Жадан і Собаки»?  

—Ні, ти знову не вгадала мамо.  

—Мій улюблений музичний гурт "The Unsleeping".  

—"The Unsleeping"?  

—Так.  

—А знаєш мамо, чого я хочу?  

—Про що мамо, я взагалі мрію?  

—Ти мрієш щоб я з твоїм батьком знову були разом, але ж це неможливо доню.  

—Знаєш мамо, я вже давно відчуваю себе нікому непотрібною і покинутою і я цілих п'ятдесят днів катувала себе намагаючись завдати собі якомога більше болі аби лише привернути до себе твою увагу, а ти ходила поруч зі мною вся заклопотана у своїх щоденних "важливих" справах і думках про роботу і нічого цього не помічала.  

—Ти доню, себе катувала???  

—Ось бачиш мамо, ти навіть цього не знаєш.  

—Я не хочу так більше жити мамо. Так, як я зараз живу з тобою з гіркотою в голосі сказала їй Ірина.  

—Пробач мені будь-ласка Ірино, за те що раніше я була неуважною до тебе. Але відтепер все у нас зміниться. Я люблю тебе доню і щиро бажаю тобі тільки добра, — сказала їй Ніна Олександрівна, щосили намагаючись втягнути дочку назад до кімнати.  

І вона вже майже наполовину втягла Ірину через підвіконня до кімнати, але раптом Ірина розтиснула свою праву руку якою раніше трималася за віконну стійку і стрімко полетіла вниз, прихопивши разом з собою свою матір.  

Двірник внизу як і раніше, збирав граблями осіннє листя в акуратні купи, коли раптом за чотири метри перед ним на землю впали двоє людей — мати і дочка.  

Двірник, кинувши граблі на землю, підбіг до них, щоб надати їм першу медичну допомогу, але вже було пізно. Вони обидві були мертві.  

Кінець