А хто ж казав, що потрібно квартири скуповувати?

"А хто ж казав, що потрібно квартири скуповувати? "  

Розпад СРСР у 1991 році на низку незалежних молодих держав та утворення незалежної України призвели до різкої соціальної стратифікації населення колишньої УРСР. Для когось 90-ті роки відкрили нові можливості для розвитку та накопичення багатства, а когось навпаки позбавили всього і привели до злиднів та голоду.  

Людям, які звикли все своє життя підкорятися волі авторитарної держави в 90-ті роки, коли розвалився СРСР – велика "в'язниця народів" довелося зовсім туго.  

Вони не звикли думати і діяти самостійно і весь час чекали на підказки, або силовий примус у вигляді батога ззовні.  

Але ніхто не звертав на них жодної уваги тому, що кожен сам думав про те, як йому вижити і не піти на дно в цьому вирі політичних та економічних катаклізмів, що одночасно охопили увесь пострадянський простір.  

Я можу розповісти вам трохи про життя своєї родини в цей складний для нас і для країни період часу.  

Я погано пам'ятаю 90-ті роки. Мені тоді було лише 5 років. Але дещо я все-таки пам'ятаю.  

Моя мати Галина Григорівна тоді була на другій групі інвалідності через онкологію, а моя старша сестра Ірина Іванівна на той час навчалася на другому курсі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова за спеціальністю філологія "російська мова та література", пізніше вона в 1997 році закінчила аспірантуру з політології та захистила кандидатську дисертацію по політології, мій покійний батько Іван Тимофійович тоді ще кандидат технічних наук і доцент, тому що докторську дисертацію він захистив пізніше у 2000 році, тоді вже 6 років як працював на кафедрі водопостачання у КІСІ (тепер КНУСА), а до цього працював у Київводоканалі начальником планово-технічного відділу міста Києва.  

Я пам'ятаю як в той час йому по півроку не платили зарплату в КІСІ і ми жили вчотирьох на пенсію з інвалідності моєї матері Галини Григорівни та студентську стипендію моєї старшої сестри Ірини Іванівни.  

Пам'ятаю круто зварену манну кашу яку ми всі їли двічі на день і рідкі картопляні супи зі смердючою ковбасою замість м'яса.  

Згодом мій батько Іван Тимофійович вирішив зайнятися індивідуальним підприємництвом і почав домовлятися з підприємствами, що випускали лікеро-горілчану продукцію, пиво, соки та газовану воду та за гроші впроваджувати їм свої розробки з очищення води.  

От тоді у нього з'явилася можливість добре заробляти.  

Ми перестали їсти остогидлу манну кашу та рідкі картопляні супи зі смердючою ковбасою, а стали вже нормально харчуватися і змогли купити кілька квартир та почати будувати будинок у Криму.  

Якось тоді ми випадково зустріли на пошті нашу сусідку Аду, чий чоловік Степан доктор фізико-математичних наук і професор працював у НДІ, а в той час також як і мій батько місяцями ходив на роботу в інститут без виплати зарплати, сподіваючись, що колись йому її таки виплатять у повному обсязі.  

—Ого, Галю, скільки в тебе квартир із заздрістю сказала Ада моїй матері Галині Григорівні побачивши у неї в руках пухку пачку квитанцій за комуналку.  

—Адо, ми вчасно зняли гроші з ощадкнижки і доклали до тих грошей, які заробив мій чоловік і купили квартири собі і дітям відповіла їй моя мати Галина Григорівна.  

—Тобі Галю, пощастило з чоловіком, а мій Степан як упертий дурень ходить у свій НДІ і робить роботу за яку йому не платять жодної копійки сказала їй Ада.  

—Ми Галю, могли б теж квартиру собі купити, адже у нас на ощадкнижці гроші були, але зникли через банкрутство Ощадбанку СРСР продовжувала Ада.  

—Ну хто ж Галю казав, що треба квартири скуповувати?  

Моя мати Галина Григорівна подивилася на неї і нічого їй не відповіла, а лише знизала плечима.  

—А й справді що тут скажеш?  

—Треба було по телевізору чи по радіо оголошувати: "громадяни терміново знімайте гроші з ощадкнижок та купуйте квартири"?  

—Кожна людина має жити своїм розумом і неси відповідальність за своє життя.  

—Кожна людина – коваль свого особистого щастя.  

Кінець