365

– Наступний, наступний! Не штовхаємося! – Кричала Зоряна Анатоліївна, махаючи лівою рукою, а правою тримаючи списки з учнями.  

Це була жінка яскравої зовнішності: кучеряве пофарбоване у блідо-жовтий колір волося, сухе, як солома і зібране до купки сірою з фіолетовим пришпилькою (у колір вільної сорочки з широкими рукавами-ліхтариками, запнутої у чорну звужену спідницю нижче колін) на задніх пасмах, передні ж закривали майже увесь лоб і спускалися до підборіддя. Тонкі чорні з зеленуватим відтінком брови майоріли над яскраво помальованими фіолетовим очима з чорною підводкою, проведеною товстим шаром, що розпливався під впливом спеки та ховався у зморшках повік. Її зелені очі дивилися через товсту чорну оправу окулярів, а губи, як і довгі нігті, були помальовані яскравим червоним. Сама ж жінка на зріст видавалася досить високою (тому й взувала підбори лише мінімальної довжини), широкою у плечах та у області стегон, а спідниця цілком і повністю викривала і навіть підкреслювала животик, який випирав уперед, як то часто буває у жінок її віку.  

Біля неї, спершись на підвіконня та підігнувши праву ногу стояв удвічі, а то й утричі худіший за неї чоловік, вдягнутий у чорне: старенька чорна футболка без малюнків та тексту, такого ж кольору спортивні штани та кросівки. Його лице так само було побите зморшками, які особливо помітно виднілися біля глибоко посаджених блакитних очей. Над ними – густі брови, що вже встигли вигоріти на сонці, під ними – широченний ніс-картопля у глибоких цятках та зуби, що не сходилися посередині, які він весь час облизував, міцно стискаючи губи і прицмокуючи. По скронях стікали крапельки поту, які також виблискували на лисині посередині голови і ховалися у русявому волоссі позаду та збоку. Чомусь, він нагадував скоріше вантажника з міського ринку, ніж фотографа, яким насправді був. Може, через те, що він був засмаглий, може, через те, що зростом вийшов до плечей Зоряни Анатоліївни.  

Я проштовхався через юрбу випускників, не минувши жодної ноги у себе на дорозі та, з рештою, перечепився через чорний товстий провід, що був простягнутий прямо перед сходами до сцени. Почувся сміх декількох купок старшокласників, але я зробив вигляд, що нічого не помітив. Підводячись сходами, я зняв майже пустий рюкзак та жбурнув його до стільця, на якому і вмостився. Тут, на сцені актової зали, був зовсім інший світ: простір, біле світло, що падає на стілець не лише з прожекторів самої сцени, а і спеціально прилаштованої апаратури, камера, усілякі білі з чорним парасолі і повітря, якого геть не вистачає там, серед випускників, які липнуть один до одного спітнілими футболками під сценою, де на них падають жаркі сонячні промені з високих вікон, які майже сягають стелі.  

– Ім’я? – Голосно запитала Зоряна Анатоліївна, дивлячись у свої папери.  

– Назар Грабовець.  

Якийсь час Зоряна Анатоліївна переглядала папери, а потім підвела очі і подивилася на мене, ніби чекаючи пояснень.  

– 11-Б. – Додав я.  

Жінка знову почала шарудіти аркушами.  

– Не бачу у списку.  

Так було завжди – мене майже кожен раз минали. У початкових класах мене якось забули на вулиці під час прогулянки, а одного разу навіть поїхали автобусом без мене назад до школи після екскурсії. У середній школі я почав зникати зі списків, а вчителі завжди забували моє ім’я. З шостого класу наді мною почали знущатися інші підлітки. Все через те, що я такий щасливий на різні оказії. Наприклад, одного разу я перечепився на сходах і, щоб втриматись, схопився за перше, що трапилося під руки. На жаль, я не встиг передбачити, що це будуть штани хлопчика з паралелі. Іншого разу я почувався дуже погано, але медсестра не відпустила мене додому і мені довелося йти на урок. Мій вчитель, Олександр Миколайович, попросив мене принести з вчительської контурну карту, на яку мене, з рештою, і знудило прямо в учительській, коли я трохи подався уперед, щоб взяти її в руки. І, здавалося б, хоча би цей випадок мав стати таким, який буде вирізняти мене з-поміж учнів для вчителів, але сталося навпаки. Тепер мене помічали лише учні, які або ігнорували мене (бо вважалося, що людина, яка мене торкнеться, буде 10 років нещаслива), або по-різному наді мною знущалися: раз на декілька місяців я знаходив безглузді образливі зім’яті листівки у своєму портфелі на кшталт: «Назар – з дупи пар» (після того, як мені на стілець підклали кульку, що видає непристойні звуки), «Грабовець – стріляний горобець» (після того, як хлопці після школи закидали мене горобиною з рогаток), «Назік – смердючий ПАЗік» (не знаю, як я був причетний до того, що наш шкільний автобус почав смердіти паленою резиною, а з вікон повалив густий дим, але то вже скоріше вплив мого авторитету).  

Три роки тому я прийшов навчатися у цей ліцей з надією, що все буде інакше. І справді, багато що стало кращим: ніхто наді мною не знущається (лише так, деякі особи, що вважають себе центром Всесвіту, можуть штовхнути чи підставити підніжку), я став поводитися обережніше і прораховую свій шлях наперед так, щоб нічого і нікого не зачепити і втриматися на ногах, хоча іноді я можу і помилитися. Я ніколи не вдягав яскравого одягу і намагався відповідати лише тоді, коли мене питають, що ставалося украй рідко. Завдяки цьому я став ще непомітнішим, ніж був до того, хоча я не можу сказати, що мені це не подобається. Бути ніким все одно краще, ніж бути «Назарком-маменятком» (ця листівка з’явилася після того, як я придбав мамі коробку цукерок на заощаджені кошти з обідів і про це дізналися хлопці з мого попереднього класу). Єдиним, що мені не подобалося у такому становищі – це те, що у мене геть не було друзів. Хоча їх у мене ніколи не було. Я декілька разів намагався почати розмову з іншими учнями у новому класі, але мене або не чули через загальний галас, або просто не помічали, що я звертаюся конкретно до когось. Мама говорить, що я просто народився під такою зіркою, що ніхто мене ніби не бачить, але завжди додає, що я обов’язково досягну успіху. Я у це не вірю.  

Зоряна Анатоліївна погортала папери, а потім, махнувши рукою, притулила листок до стіни і дописала моє ім’я у кінці списку 11-Б. Як і очікувалося.  

Пані Зоряна кивнула фотографу і той, переставши цмокати та розглядати брудні нігті, звернувся до мене:  

– Добре, …  

– Назар. – Нагадав я.  

– …Назаре. Зараз дивися у об’єктив і спробуй не закрити очі, коли буде спалах. – Він притулився обличчям до камери і додав: – Посміхайся.  

Камера спалахнула декілька разів і фотограф почав розглядати результат.  

Доки вони із Зоряною Анатоліївною оцінювали по шкалі від 1 до 10 жахливість мого вигляду, я мав нагоду поспостерігати за тим, що коїться довкола, а найцікавішими для мене були випускники. Он вони: найкрасивіша дівчина планети; хлопець, який видудлить на випускному увесь алкоголь, наче воду і буде упевнено триматися на ногах; майбутній відомий саксофоніст; шалена Ніка та креативна Діана, що була вдягнута у вільну легку сукню, розфарбовану за власним смаком. Вони про щось говорили і посміхалися. Ляля, рідше Аля (вона ж Аліна і та, що найкрасивіша) правою рукою крутила свого каштанового кучерика і сміялася, а Сява (той, що гарно сприймає алкоголь) штурхав у плече Моцарта (що мав би стати саксофоністом). Сонце падало прямо на них, плуталося у їх волоссі і віях, лишало на обличчях та руках жовті смужки і блискотіло у їх очах. Я собі подумав, що саме їх і мав би фотографувати цей чоловік. Усі ці прожектори, натягнуті посмішки – усе це так неприродньо. Інша справа – мої фотографії. Я завжди фотографував лише живі моменти з їх життів, потім переглядав і мені здавалося, наче усі вони рухаються на своїх фото.  

Зашаруділи листочки – Зоряна Анатоліївна знову шукала моє ім’я.  

– Дякую,... Н-Назаре. Наступний!  

Я підвівся зі стільця і ще раз подивився на них, підіймаючи портфель з підлоги. Такі сонячні, вони не дивилися на мене, хоча знали, що перебувають у полі мого зору. Я відчував. Лише Ляля декілька разів потайки поглянула на мене збоку, а потім опустила очі і продовжила сміятися із жартів Сяви, роблячи вигляд, наче мене тут немає, хоча, може, мені це всього лише здалося. Я закинув рюкзак на плече і стрімко пішов зі сцени, знову перечепившись через клятий провід та попрямував до дверей, продовжуючи не минати жодної ноги, а все через те, що я почав ще 365 днів тому.