ПТСР та війна

"ПТСР та війна"  

Того дня Валентина Семенівна разом з маленькою донькою Оленою поверталися на метро додому з ринку "Даринок". На станції "Майдан Незалежності" у вагон зайшов чоловік середнього віку у військовій формі з протезом замість правої ноги. Люди у переповненому вагоні метро стали наскільки це було можливо делікатно розступатися навколо чоловіка у військовій формі з протезом ноги і біля нього незабаром утворився деякий вільний простір.  

Валентина Семенівна разом з донькою Оленою тихо пошептавшись між собою чемно встали, щоб звільнити йому місце для сидіння. Чоловік у військовій формі сів на місце, яке звільнилося, і пильно спідлоба глянувши на Валентину Семенівну з Оленою несхвально хмикнув.  

—Чого ви мене лякаєтесь?  

—Я лякаюся?  

—Так, ви.  

—І ще й маленьку доньку свою налаштовуєте проти мене?  

—Я не налаштовую проти вас свою доньку.  

—Я бачив, як ви удвох про щось тихо пошепотілися, а потім відсунулися від мене і встали з сидіння.  

—Я вам не подобаюся?  

—Звичайно, я тепер нікому непотрібний інвалід і на мене всім начхати.  

—Моя дружина та донька тепер мають тата інваліда.  

—Кому ж потрібен виродок?  

—Людський обрубок?  

—За що мені та моїй родині це Боже покарання?  

—Мовчите?  

—Ми... ми просто хотіли поступитися вам місцем...,— розгубившись почала говорити Валентина Семенівна, але чоловік у військовій формі з протезом ноги її різко перебив, не давши домовити почату фразу до кінця.  

—Добренькими хочете виглядати у своїх очах?  

—Пожаліли бідного інваліда?  

—Я хочу, щоб її батько теж воював на Донбасі як я, і як я втратив на війні ногу.  

—Я хочу, щоб він став таким же нікому непотрібним людським обрубком як я, і щоб ви сповна відчули той самий нестерпний пекельний душевний біль, який щодня відчуваю я і моя родина, — сказав їй чоловік у військовій формі з протезом ноги.  

Не в силах цього більше витримати, Валентина Семенівна разом з донькою Оленою прожогом вибігли з вагона метро на перон на наступній зупинці, а поїзд поїхав собі далі.  

Кінець