НИШПОРЯЧИ ТАЄМНИМИ НЕТРЯМИ ПАМ'ЯТІ... Глава 31

ГЛАВА 31  

Ну що ж, я мабуть продовжу оприлюднювати свої спогади про ті чудові миттєвості свого лікування, відпочинку на чорноморському узбережжі Криму, в чудовому санаторії “Горное солнце”. І навіть те, що це перебування в Криму пов’язане було з тяжким захворюванням, не змінює зараз моєї думки, що МОЯ доля зуміла винагородити мене за той жах і розпач які охопили мене в перші дні хвороби!  

За той час, майже місяць, поки я настирливо, з безкорисливою поміччю Володі, вивчав та тренувався розмовляти англійською, дуже мало спілкувався з другим моїм співмешканцем по палаті – Миколою. Але ми зустрічалися регулярно, три-чотири рази на день, за столом в столовій, де ми мали іменні місця. От тоді вже він відводив свою душу – цікаві розповіді, анекдоти безперервно розважали як нас, так і сусідні столики з іншими відпочиваючими. Та ще завжди, коли ми після обов’язкового, вечірнього морського плавання розташовувалися на своїх ліжках в павільйоні на березі моря, під заспокійливий шурхіт морських хвиль він мав нагоду повеселити нас своїми безкінечними розповідями про море, про кораблі, в які він був закоханий з дитинства.  

Після від’їзду Володі та попередження моєї кураторки з англійської, що вона на місяць йде у відпустку я, нарешті зрозумів, що то значить – повний відпочинок. Ми з ним, пішака, обслідували всі навколишні схили кримських гір, об’їздили з екскурсіями на автобусах узбережжя від Ялти до Фороса! А скільки нового я дізнавався з цікавих розповідей мого попутника про кораблі. Справа в тім, що після закінчення середньої школи він почав свою трудову діяльність в 1952-му році на тільки-но заснованому суднобудівному заводі вантажником в бригаді свого батька. А через два роки, по протекції батька і дядька був призваний до військової служби і три роки плавав на військовому судні Чорноморського флоту. Повернувшись після служби на рідний завод став працювати в конструкторському бюро і заочно вчився в інституті, а далі швидкий кар’єрний ріст до ведучого інженера.  

Так, працюючи одним з головних інженерів на будівництві морських суден на Миколаївському суднобудівному, згодом, був призначений капітаном-контролером на ходових іспитах новозбудованих суден. До того часу мені ніколи не доводилося читати, або слухати про життя на судні та випробування всіх механізмів корабля та й самого судна в реальних умовах відкритого і неспокійного моря. То були, для мене, особливі пізнання про життя моряків, корабелів від дійсного знавця морського життя. Майже три місяці тривали наші спілкування. На жаль, після теплого розставання життя виставило стільки нових питань, нових перепон, що з-за цього ми обмінялися тільки кількома короткими листами і наше спілкування закінчилося, але згадка про ще одну людину, яка трапилася на моєму шляху тепер назавжди на серверах моєї пам’яті!  

От завжди, згадуючи свій життєвий шлях, спочатку ображаюся на свою долю – таки часто отримував від неї стусанів, добрячих запотиличників, але ж потім ця таки доля і допомагала мені в житті. Мабуть то було своєрідне навчання – витримці, спокою, вмінню долати любі незгоди та не здаватися. До речі – можна тільки уявити собі почуття (не мої – я якось вже налаштувався на довготривале лікування і тільки чекав, коли зможу отримати допуск до польотів) моєї коханої! Минуло тільки кілька місяців, як ми побралися, а вже повинні були розлучитися на такий довгий час. Як же це тяжко не чути довгий період рідного голосу, не знати що діється вдома, як здоров’я коханої та моєї мами. На прикладі моїх синів, які з початку війни в розлуці з коханими половинками, з дітьми, відчуваю їх неспокій, хвилювання. Та вони все-таки на постійному зв’язку з ними через Інтернет. Можуть зв’язатися і бачити своїх коханих в будь-який час. А в ті давні роки мобілок ще не винайшли, щоб почути рідні голоси потрібно йти на головпошту, очікувати до години коли тебе з’єднають з рідними людьми телефоністки і буде добрий зв'язок і ти, нарешті почуєш в слухавці: “Я тебе кохаю, чекаю, розкажи щось про себе! ” А ще були листи з теплими словами до самих рідних, але хіба все то могло замінити присутність коханої людини поряд, її обійми, поцілунки! Навіть приїзд на кілька днів в Алупку був тільки миттєвістю, а потім знову розпач розлуки і, нарешті, переможне закінчення лікування і возз’єднання з рідними та коханою! Але й до польотів, як виявилося, ще було дуже далеко, моя люба доля знов випробувала мою витримку.  

Зараз, од оточуючих, особливо молодих, постійно лунає критичне, негативне оцінювання минулого (я й сам часто-густо цим грішу), але останніми місяцями заглиблюючись і нишпорячи в нетрях минулого моєї пам’яті раптом почав усвідомлювати – ми (і я в тому числі) не до кінця чесні в своїх висновках. Тому готовий прийняти добрий шмат критичних висловлювань на ті, деякі думки, що виникли в моїй голові. Але така вже в мене вдача – зважити всі позитиви і негативи, а потім визначивши вагу тієї, чи іншої оцінки, оприлюднити свою оцінку події, яку аналізую. Одразу потрібно зазначити, що не вважаю свою оцінку беззаперечною, але відстоювати її буду вперто.  

Так от, що ж викликає в моїй свідомості хитання в оцінці нашого (мого) минулого? З своїх дитячих років (я про це вже згадував в своїх творах неодноразово), з розповідей моєї мами знав тяжку, гірку правду про радянські концтабори. Коли доля мотала мене по просторам Союзу, Польщі, поступово, дізнавався стільки гіркої правди про зламані долі людей, знищені цілі покоління видатних вчених, літераторів, діячів театру, культури. А згодом почали оприлюднюватися суворо засекречені архіви тієї злочинної, діючої ланки, за допомоги якої творилися ті нелюдські злочини. Коли читав ті оприлюднені історичні документи іноді доводилося зупинятися, щоб трохи заспокоїтись і відновити свій психологічний стан. А в голові постійно питання: “І заради чого ця вакханалія зла, чи варта утопія комунізму таких жертв? ”  

Це тільки невеличка частинка ЗЛА згадана і викладена на чашу терезів справедливості, невеличка але така тяжка та вагома – бо кожна вбита людина, то знищений цілий ВСЕСВІТ і він вже ніколи не відновиться! З’явиться нова людина, новий ВСЕСВІТ, але то буде вже інший світ, а щось цінне в зруйнованому вже зникне назавжди!  

Заради справедливості хочу розглянути і позитиви з мого минулого. Я, молодий хлопець з хуліганським минулим, вільно – безкоштовно (зараз, в наш меркантильний час, теж можна стати пілотом, але то буде коштувати досить великих грошей, тобто не всі мають змогу здійснити свої мрії) стає курсантом льотного училища і врешті-решт стає пілотом! Здавалося б, все складається, як задумано – практики, роботи незміряно, набувай досвіду, вчись в Академії і можна літати на омріяних авіалайнерах, та раптом доля знову підкидає випробування на виживання. І отут пам'ять нагадує – скільки ж державних коштів було витрачено на моє стаціонарне лікування на протязі восьми місяців. Я спеціально цікавився нинішніми розцінками лікування – вони вражають, тому стільки оголошень з проханнями про грошову допомогу, не всякий здатен придбати дієві, але немислимо дорогущі ліки. А далі безкоштовна путівка на вісім місяців для продовження лікування та реабілітацію в найкращий, на той час, санаторій Чорноморського узбережжя Крима та ще двічі, до відновлення на льотній професії, в санаторіях під Києвом та в Карпатах (і теж безкоштовно)! Ще треба додати і отриману, без хабару та безкоштовно, поза чергою, двокімнатну квартиру (бо якраз в цей час народився син)! Отакий позитив минулого лягає на ваги терезів справедливості – і, якщо чесно, я не зможу оцінити справедливо, яка чаша терезів переваже, та нутром таки розумію – зло треба ненавидіти та знищувати! Тому ці суперечливі думки не дають спокою моїй бідній голові! Ну як тут не згадати слова нашого ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ:  

Думи мої, думи мої,  

Лихо мені з вами!  

Нащо стали на папері  

Сумними рядами?..  

Чом вас вітер не розвіяв  

В степу, як пилину?  

Чом вас лихо не приспало,  

Як свою дитину?..  

Одне знаю напевно – до останньої хвилини буду вірити в нашу перемогу і щасливе майбутнє УКРАЇНИ!