НИШПОРЯЧИ ТАЄМНИМИ НЕТРЯМИ ПАМ'ЯТІ... Глава 29

ГЛАВА 29  

Мабуть, це вік мій так діє на мою психіку, останнім часом все більш почуваюся роздратованим, втомленим. Та й ще ця клята війна, розв’язана нелюдями-рашистами – щоденне виття сирен повітряної тривоги, постійний страх за життя своїх дітей, онуків, рідних! Страхітливі зведення з фронту, жахливі відео-репортажі з містечок, селищ, звільнених українськими військами від окупантів! Розповіді визволених, які чудом вижили в полоні цієї орди, витримуючи на собі всі ті тортури, ґвалтування, розстріли та поголовний грабіж, мародерство! Все частіше в голові виникає питання: “Скільки ж може витримати людська істота нещасть та болю і до якого дна може занепасти людська мораль? ” Напевно стомився від цих – двадцятого та двадцять першого століть, в які пролито стільки крові! Мало було російському фашизму крові та знищених життів десятків мільйонів ні в чому не повинних співвітчизників своєї країни, так вони ще й експортували свої людоненависні ідеї до інших країн. Комуністичне вчення не стояло на місті – наприклад в Кампучії половина населення була знешкоджена, за ідею комунізму, мотиками, штиками. А зараз вони захлинаються від злоби – як це посміла, якась Україна, не впасти за дві доби під ноги такому “славному” окупанту!  

Все частіше не можеш одразу заснути вночі – прислухаєшся, чи не чути вибухів ракет, бомб і в цей час подумки знов і знов поринаєш в минуле. Розумію добре – вісімдесят років чоловічого життя це тільки МИТЬ в порівнянні з часом існування Всесвіту, але ж то МОЇ роки, то МОЄ життя, яке так дивно вклалося в такі страшні рамки від Другої Світової війни ХХ-го століття до Вітчизняної війни ХХІ-го століття. Та й не здається мені МОЄ життя – миттєвістю, стільки всього трапилося за таку крихітну мить, що зараз, згадуючи те далеке минуле навіть острах бере… Коли отак, безсонною ніччю, зненацька, сервери моєї пам’яті раптом нагадають якісь дуже давні епізоди МОГО звивистого життєвого шляху, навіть не віриться, що в тих цікавих, на той час, картинках ти виступаєш головним героєм. Одразу згадуєш всі ті почуття, думки, які володіли твоїми мізками на той час… Отож, пару днів тому, лежачи без сну, перегортав сторінки минулого – і затримався на 70-х, дуже тяжких для мене роках. Можливо то і добре, що людині не дано знати свого майбутнього – ми добре знаємо всю правду про своє минуле, з цікавістю спостерігаємо за розвитком подій зараз, а майбутнє будемо оцінювати тільки тоді, коли воно стане минулим. Тож я зміг оцінити біду, в яку мене зіпхнула моя примхлива доля, тільки тоді, коли вже не міг самостійно, без супроводу когось, зробити кілька кроків по кімнаті! Знадобилося вісім місяців безперервного перебування на лікарняному ліжку та відчайдушній боротьбі за моє здоров’я моїй любій лікарці – Раїсі Іванівні, щоб я повірив, що буду таки знову літати! І ще – завдяки її турботі мені була виділена профспілкова, пільгова, путівка в кращий санаторій Криму – “Горное солнце” (до речі – колись один з особистих санаторіїв Сталіна)!  

Ще починаючи з 2016-го року, коли почав освоювати клавіатуру Ноутбуку, цілком серйозно опановувати секрети літературної праці та друкувати свої мемуари, частенько виникало питання: “Навіщо мені ця нова морока – постійно напружувати свої мізки, наново проживати ті непрості хвилини свого неспокійного життя, переживати неабиякі стреси намагаючись надрукувати свої мемуари? ” Але врешті решт остаточно зважився та зміг надрукувати свої три книги! І зараз твердо впевнений – не дарма витрачав свій час і сили на спогади про своє життя та про долі людей, з якими довелося працювати, ділити домівку, кусень хліба! Дорогий мій читачу, дуже сподіваюся, що вірно зрозумієте мої літературні наміри, мої міркування, спостереження за оточуючим мене суспільством. Ці мої спомини не завжди характеризують мене, мої тодішні погляди, почуття з кращої сторони, але ж то правдива повість про молодого парубка, який жив в ті часи, коли більшість населення була зазомбована ленінізмом, комуністичними ідеями.  

Ще не друкувалися таємні архіви НКВД, КДБ, ми ще не мали всезнаючого Фейсбуку, але вже поступово, після розвінчання культу Сталіна, почала виринати правда. І ця страшна правда тоді (не зважаючи на мою обізнаність про концтабірну долю моєї мами) вражала мою молоду свідомість. А зараз, згадуючи ті далекі часи, свої почуття того часу, мушу визнати, доволі тяжко, так розповісти читачеві про ті події, щоб мені повірили – все те було в моєму житті. Але воєнне сьогодення, тяжкі випробування, які припали на долю нашої України змусить по-новому оцінювати наше минуле і підтвердження тому прийнятий днями закон: “Про дерадянізацію законодавства України”! Відтепер, нарешті, буде наведено порядок в законодавстві нашої Держави та викоренено навіть згадки про “ленінські ідеї побудови комуністичного суспільства”!  

Нещодавно відкрив для себе чудового, з прекрасним відчуттям передбачення, англійського журналіста, письменника – Еріка Блера (Джорджа Оруелла)! Ця людина – аж надто лівих, прокомуністичних переконань, після участі в Громадянській війні в Іспанії, усвідомив та почав друкувати статті про вбивче автократичне зло, в яке перетворюється “влада народу” в СРСР. Я приведу тільки невелику частину його передбачень ролі та біди диктатури для народів цілого світу: “Зрадливість минулого – головний догмат. Стверджується, що минулого об’єктивно не існує, воно лишається тільки в паперових документах та в пам’яті людей. От тому минуле – це те, на чому сходяться і документи і людські спомини. А оскільки Великий Брат (диктатор) повністю контролює всі документи, а також розум всіх своїх підлеглих, то з цього витікає: минуле стає таким, яким бажає бачити його Великий Брат (диктатор). Бо коли воно сфальсифіковано в потрібній на сьогодні формі, то це і є минуле і нічого іншого бути не могло. І з цим потрібно миритися, якщо навіть значення події буде змінюватися кілька разів. А якщо треба міняти спомини та підробляти документи, то треба забути, що ТИ вчинив в минулому. ”  

Чому, цієї ночі, виринуло в моїй пам’яті ті, такі вже далекі, нелегкі часи? Мабуть це доля моя, нагадує мені: “Не занепадай духом, хай настали зараз дуже тяжкі дні, і не тільки для тебе, а для всієї країни, треба вірити – ПЕРЕМОЖЕМО і будемо таки щасливі! ” Тож повернусь до тих давніх часів. Мені тільки-но двадцять сьомий, мізки, свідомість націлені тільки на одне – повернутися в небо, знову літати (навіть самостійно вивчаю англійську на заочних курсах – мрію керувати авіалайнерами). Коли прибув в санаторій був зачарований поводженням всіх працівників санаторію – від нянечки, медсестри до головлікарши. До цього, таке співчутливе відношення до своєї особи не часто стрічав. То, напевно, відгук високого статусу медзакладу та високопосадовців, які проходили лікування та відпочинок тут, на березі Чорного моря.  

Крім того, мене дуже уразили мої нові знайомі, співмешканці палати, до яких мене, по прибуттю в санаторій, привела медсестра. По тому, з якою повагою вона зверталася до них та просила дозволу, щоб підселити мене в їх палату, зрозумів – то не рядові відпочиваючі-пацієнти. Минуло вже 50 років з тих часів, повідлітали в небуття прізвища, але чітко в пам’яті імена, постаті, обличчя тих незвичайних людей, з якими мене звела моя вибаглива доля! Їх щира зацікавленість до моєї скромної особи, цікавість до моєї льотної праці! Як тільки ми залишилися самі в палаті, вони одразу відрекомендувалися: “Іван Петрович і Георгій Іванович”. Як для мене, вони були доволі солідного віку, десь за сімдесят – як потім вони казали: “Жовтневу революцію ми зустріли вже солідними парубками і сприйняли її з відкритими обіймами”. Коли я склав свої речі в шафку, мої співпалатники запросили мене до столу, на якому стояли три бокали, елітна пляшка кримського вина, фрукти, цукерки. “А зараз, будемо знайомитися”, – безапеляційно заявили мої нові знайомі.  

На правах хазяїв палати та завдяки солідному віку, вони першими почали нашу ознайомчу бесіду, яка тривала майже три години. Керував нашою бесідою, і доволі вміло та ґрунтовно, Георгій Іванович. Одразу коротко представив та охарактеризував Івана Петровича: “Цей молодий чоловік, бо він на два місяця молодший мене, нещодавно став пенсіонером, останні десять років працював головним прокурором Дніпропетровської області, а до цього працював в Секретаріаті ЦК КПРС, завідував кадровими питаннями”. Зізнаюся чесно – для мене, молодого хлопця, другого пілота, секретаря комсомольської організації Аральського аеропорта, такі регалії партійного діяча, з яким довелося, дякуючи моїй долі, жити разом в одній палаті, справили неабияке враження. Але то був тільки початок моїх дивовижних вражень. Георгій Іванович вів далі: “Я чистокровний грузин, – що для мене було дивно, мова його була російська, літературно вірна, абсолютно без акценту, – досі працюю в Секретаріаті ЦК КПРС, завідую відділом з національних питань в СРСР”. Після такого, несподіваного для мене, представлення, Георгій Іванович оголосив, як справжній грузин, тост: “За знайомство, дружбу! ” Тільки після цього почався справжній допит мене – я відчув, що то були справжні майстри в такій справі.  

Справа в тім, що як я дізнався згодом, спілкуючись дуже тісно і відверто з такими неординарними дядьками майже місяць, свій тернистий, кар’єрний шлях до вершин влади СРСР вони розпочинали разом з участі в Жовтневому перевороті, знайомстві зі Сталіним та його оточенням. А далі служба в загонах ВЧК, бої на фронтах Громадянської війни і запрошення їм працювати в Секретаріаті, в найближчому оточенні Сталіна. В наших, тодішніх, бесідах вони часто розповідали такі подробиці, від яких мені ставало не по собі, а вони всі ті події свого життя сприймали як необхідність, без якої не могло бути щасливого комуністичного майбутнього. Так, вони вважали себе справжніми ленінцями, були впевнені – іншого шляху до щастя не існує. І хоча вже розвінчаний був культ Сталіна, і оприлюднені звірства, репресії, вбивства вождя-шизофреника, на які я іноді намагався звернути їх увагу – вони вірили, що то неминучі похибки на такому складному шляху, як будівництво комунізму.  

Зізнаюсь чесно, я й не надто сперечався з такими досвідченими бійцями політичної еліти того часу та й досвіду політичного тоді не мав. Мені цікавіше було слухати їх, як свідків та учасників тих часів і подій, про які б я не зміг дізнатися навіть зараз, коли відкриваються найтаємніші архіви. Вони відчували мою неприховану зацікавленість до історії, до біографій видатних діячів, яких знав тільки з літератури, а вони з ними жили поруч, товаришували, творили історію СРСР. До всього, ці політичні діячі виявилися ще й дуже досвідченими шахістами, давніми суперниками, великими знавцями теорії шахів – було так цікаво спостерігати за двобоями таких майстрів, які проходили в супроводі коментарів та історичних розповідей. От тоді, я й ознайомився з подробицями знаменитого, першого з “великого терору” – “Шахтинського процесу” над “шкідниками” вугільної промисловості на Донбасі в 1928-у році під головуванням Вишінського. І що цікаво – вони прекрасно розуміли, справа висмоктана з пальця, але були впевнені, то було потрібно політично. А одного разу Георгій Іванович повідав, як його викликав Сталін і в своєму кабінеті, віч-на-віч, наказав заарештувати Першого Секретаря Грузії та привезти його в Москву, бо надійшов донос про його зраду. Як він визнав – то була найтяжча справа в його житті, бо то був його найкращий товариш ще з юних років, вони товаришували сім’ями, а жінки їхні були давніми партійними подругами. “З самого початку нашої конфіденціальної розмови з Кобою, – так між собою, в товариському колі, вони називали Сталіна, – я зрозумів, що приречений, бо він добре знав, в яких ми відносинах з підозрюваним. Коба дуже часто використовував такий метод перевірки надійності товаришів з найближчого кола – невиконання завдання могло загрожувати смертю! ” А далі Георгій Іванович розповів: “Знаючи, що мій друг має особисту зброю, я без попередження і без зброї прийшов до нього пізно ввечері додому. Тільки-но зайшовши в прихожу – чесно попередив, що прийшов до нього без зброї, але з недобрим наказом від Коби, привезти його в Москву. Він хвилину помовчав, а потім пішов в кабінет, одягтися та взяти документи. Хоч я і був поряд з ним, але він встиг вистрелити собі в голову – миттєва смерть…”  

І, що цікаво, такий результат виконання його наказу дуже сподобався Сталіну. Напевно тому Георгій Іванович і дожив до солідного віку! За той час, це майже місяць, спілкування з такими незвичайними відпочиваючими, моя голова пухла від таких надзвичайно цікавих, таємних подробиць життя верхівки комуністичної еліти. Мабуть тому, я зараз, пишучи свої мемуари, намагаюся достовірно змалювати той, минулий, час, в якому я жив, мої почуття і як навколишній світ впливав на мій світогляд. Все почуте став оцінювати критично і мав свої погляди на історичне минули і тогодення. Розсталися ми дружньо, під дзвін бокалів, навіть обмінялися адресами, але більше не спілкувалися.  

Взагалі, лікуючись та відпочиваючи тоді на березі Чорного моря, доля подарувала мені нагоду зустрічатися та спілкуватися з багатьма неординарними людьми (може колись і знайду час, щоб розповісти – цікавих зустрічей було багато). Думаю, ті зустрічі не пройшли дурно і змінили мій світогляд, сприйняття оточуючого мене світу в кращий бік. Я почав більш критично сприймати, і комуністичну ідеологію, і настирну пропаганду ЗМІ та радіо. От знов і знов прокручую в пам’яті той казковий час проведений в Алупці! Життя під пильним наглядом чудових лікарів, добрих та співчутливих медсестер, суворо дотримуючись розпорядку – навіть спальних місць у кожного було два (одне в палаті, а друге просто на березі моря, в відкритому з моря павільйоні). Під час нічного шторму навіть бризки з хвиль кропили нас – було суперово! Зараз, прокручуючи в пам’яті ті казкові хвилини свого життя, доводиться час від часу виринати і з жахом прислухатися, чи не летить на твій дім ракета, снаряд, бомба, як подарунок від рашистського виродка. Цілими днями слухаєш військові зведення з фронтів, переглядаєш шокуючі кадри, зняті після визволення, від нелюдів в російській військовій формі, наших міст і селищ! Знов і знов запитую – де ж ті, такі правильні, такі слушні гасла: “Фашизму – ніколи знову! ”, “Не допустимо повторення того жахіття! ”?.. Виходить – не вчить нас історія нічому і вже народився десь у світі нова гнида-диктатор, який тільки-но підросте, набере сили і знов зуміє одурити, зазомбувати сотні мільйонів олухів і поведе те стадо на смерть, прагнучи стати новим імператором всесвіту. Люди – не потрібно бути великим вченим, щоб зрозуміти, ні одна диктатура не була вічно на Землі, ні один диктатор не був ні вченим, ні винахідником і не приніс своїм поневоленим рабам щастя! До всього – простий, не науковий швидкий перегляд всієї історії НАШОЇ цивілізації, сухо доводить, такі війни, катаклізми відбувалися постійно, і, чомусь мені здається, то буде таке ж і надалі!..