Вінок усмішок

Втоплю я сум в гарячій кружці чаю  

і сльози в свою душу проковтну.  

Ні радості, ні горя я не знаю,  

без посмішки годину промину.  

Час пролетить, затихне звір у сердці,  

заскавульчить, зів'ється у клубок,  

замовкне неживим, в куток заб'ється,  

І одягну я усмішки вінок.  

Хай він не щирий -- квіти із тканини,  

хай на пелюстках роси не блищать,  

та з ним все легше і живіше лине,  

і думки темні у душі мовчать.  

Він мертвий, неживий, несправжній.  

Та хто помітить? Всім же всеодно.  

Корони у сердця вросли назавжди,  

в очах мигтить давно записане кіно.  

Як упаде вінок -- накотить лихо,  

і гіркі сльози по щокам уже течуть.  

Їх випускаю я тихенько-тихо,  

бо як побачать інші -- засміють.  

Прийду додому, заварю я чаю,  

посижу в тиші безкінечній глибині,  

подумаю про все: воно минає  

і тане у щоденній далині.  

Спокійніше стає в думках крилатих,  

вже звірі не ведуть запеклий бій,  

не хочеться із хмарами літати,  

ловить життя жорстокий буревій.  

Вплітаю нові квіти у волосся,  

мертві, несправжні, неживі.  

Із темряви виходжу:"Ось я!  

Як справи? Все прекрасно. Як завжди... "