Потрібні слова

! Внимание! Текст не вычитан!  

Він сидів на лавочці біля будинку, його голова була похилена, він тихо дихав, руки стискав в кулак.  

Сонце сідало. Соловей завів свою останню пісню.  

Пройшов деякий час і юнак підняв голову, його зелені очі були наповнені сльозами, він вперше за довгий час плакав.  

Як би в той вечір хтось заглянув до двору, то побачив юнака, який плакав.  

Новину яку донесла йому жінка, жінка у довгій чорній сукні. Вбивала його. В ту мить він ненавидів себе, себе за те, що не зміг тоді сказати три слова, три слова які змогли змінити все, він не зміг, карав себе за свою несміливість, за невпевненість, за свою слабкість. Сльози котилися по його щоці, а соловей співав, співав наче серцем, серцем вбитим горем.  

Як би в той вечір хтось заглянув до двору, то побачив хлопчину, але більше нема кому дивитися у двір. Та, що заходячи у двір, спочатку пестливо гладила цуценя за вухом, а потім, як ранкове сонце, посмішкою янгола дарувала радість всім, всім хто знаходиться у дворику. Вона була єдиною його сусідкою, сусідкою, яку знав з малку, з якою рвали вишні, а потім тікали від старого діда Христана. З якою до пізньої ночі, на ґанку дивився на зорі.  

– Бачиш, ото великий дракон. – щебетала вона.  

– Дурненька, то Велика Ведмедиця. – виправив він її.  

– Не будь таким нудним – фантазую! Подивись на небо і уяви, що то ти відкрив усі ці зірки і даєш їм назву. Ось там квіточка бачиш? – вона вказала пальцем на скупчення зірок.  

– Так бачу. – Відповів він, а потім трішки подумав і сказав. – Назву їх Сузір'я Жоржина.  

– Чому Жоржина? – Здивовано запитала вона.  

– Тому що, ти відкрила ті зірочки, а ти любиш Жоржини. – хлопчик трішки почервонів.  

– Дурненький-. вона легенько пальцем провела йому по носику.  

Знав сусідку, сусідку якої більше немає.  

В ту хвилину все затихло, все навіть соловей. Для нього в ту хвилину зник промінчик сонця, той янгол, задля якого він ліз до діда Христана на тин, який ледь не розпався під ногами, щоб дістати смачної абрикоси, щоб ще один раз вона подарувала йому свою посмішку і провила пальцем по носу.  

На небі з'явилися зірки. Він тяжко підняв голову до неба.  

– Жоржина. – вимовив ледь дихаючи.  

Як би в той вечір хтось заглянув таки у двір, то побачив молодого чоловіка який тримав в руці клаптик тканини.  

Та сукня, що хлопець подарував Квітці на її повноліття. Така жовтенька, маленька, ніжна суконька. В цій сукні вона останній раз зайшла до його двору щоб сказати: "- Бувай. Я приїду восени, будемо равити у діда груші, я домовилася" і на останок провела пальцем по його носу. Він не зміг її зупинити, відпустив. Зараз від сукні залишився лише клаптик, а від дівчини маленьке, тендітне тіло. Понівечине тіло. Її життя забрала вантажівка, водій тоді так і не зупинився. Хлопець ненавидів себе, проклинав, рука стискала клаптик, хлопець схилився до колін, плакав і карав себе. Якби тоді він зумів сказати: " – Я тебе кохаю" все пішло б не так.  

Він клявся їй, що завжди буде оберігати її і захищати, що ніхто її не скривде, а якщо образить хтось хоча б пальцем, то більше не зможе його зігнути.  

Не зберіг. Відпустив.  

Як би в той вечір хтось зайшов до двору, то побачив пусте місце і клаптик жовтої тканини…Липневої ночі сталося щось страшне…