La petite fille, qui préférait danser

Мій вірш французькою мовою "Маленька дівчинка, що любила танцювати".  

"Маленька дівчинка, що любила танцювати"  

У тихому селі, де світанок прозорий і ясний,  

Жила дівчинка з очима кольору морської хвилі.  

Малесенька, гарненька, з усмішкою чарівною,  

Казали, що в ній живуть мрії про літо.  

Її звали Лілі — ім’я ніжне, мов шовк,  

У кожному русі її жила радість.  

Але коли наставала година книжки відкривати,  

Вона тікала зі школи, мов пташка — до моря.  

Їй нудно було вчитись, цифри вкладали у сон,  

Літери на дошці танцювали… та без краси.  

Вона дивилася у вікно, де розливалося сонце,  

І мріяла про музику та стрічки на вітрі.  

Бо більше за все на світі вона любила  

Кружляти, співати, відчувати свободу у своєму тілі.  

Її босі ноги творили поеми на траві,  

А чистий голос шепотів: «Я люблю тебе» —  

Світові, життю, птахам, барвам,  

Кожному таємному ударові серця.  

Вона танцювала зранку, співала ввечері,  

І здавалося інколи, що її тінь прагне  

Сісти на срібний місяць, щоб слухати його вібрації,  

І колихати зірки легким чарівним подихом.  

Учителі повторювали: «Лілі, мусиш вчитись!  

Колись життя, дитино, може піднести несподіванку».  

А вона лиш легким рухом руки їм відповідала,  

Що навчитися мріяти — цілком їй достатньо.  

Одного дня в селі відбулося пишне весілля,  

І раптом усі захотіли побачити, як вона танцює.  

Дівчинку попросили подарувати молодятам  

танець, від якого її серце забилося швидше.  

Вона встала з-за столу і повільно підійшла,  

Лілі, посміхаючись, увійшла в палюче сонце.  

Вона кружляла, кружляла на траві, як пір'їнка, п'яна від неба,  

І співала мелодію таку ніжну і чисту,  

Що навіть старі люди, які сиділи під темними липами,  

Відчували, як їхні серця наповнюються блакиттю неба,  

І раптом у їхньому житті не стало жорстоких шляхів.  

Світ знову став для них лагідним сонцем.  

Тоді всі зрозуміли: світ занадто великий,  

щоб утримувати дитячі мрії в білому шкільному класі.  

А Лілі кружляла в танці, прекрасна як первоцвіт.  

Іноді в житті трапляється, що дитина з легкою ходою може навчити все село  

мріяти про перемогу над темрявою світла.  

Відтоді ніхто більше не хотів її змінювати:  

Лілі залишилася Лілі, зі своїм сміхом, своїми шаленими танцями і своїми дитячими мріями,  

що легко розквітають у серці.  

Вона навчилася читати, коли захотіла,  

і її танці щодня відкривалися перед очима зворушених людей: її сусідів, друзів, батьків, братів і сестер.  

Як подаровані квіти, без аромату і кольорів,  

Але які торкалися душі і зігрівали серця.  

І ніхто ніколи не міг насправді дорікнути їй  

за те, чого так сміливо бажало її серце.  

Mon poème en français « La petite fille, qui préférait danser».  

"La petite fille, qui préférait danser"  

Dans un village calme, où l’aube est douce et claire,  

Vivait une fillette aux yeux couleur de mer.  

Si petite, si belle, un sourire enchanté,  

On disait qu’elle avait des rêves pour l’été.  

Elle s’appelait Lily, un prénom fait de soie,  

Chaque mouvement était empreint de joie.  

Mais lorsqu’arrivait l’heure d’ouvrir un abécédaire,  

Elle s'enfuyait de l'école comme un oiseau, vers la mer.  

L’école la lassait, les chiffres l’endormaient,  

Les lettres sur le tableau dansaient… mais sans beauté.  

Elle fixait la fenêtre où le soleil s’étend,  

Et rêvait de musique et de rubans dans le vent.  

Car ce qu’elle aimait, plus que tout sur la terre,  

C’était tourner, chanter, sentir la liberté dans son corps.  

Ses pieds nus sur l’herbe composaient des poèmes,  

Et sa voix cristalline chuchotait : « Je t’aime »  

Au monde, à la vie, aux oiseaux, aux couleurs,  

À chaque battement secret de son cœur.  

Elle dansait le matin, elle chantait le soir,  

Et parfois son ombre semblait vouloir s’asseoir  

Sur la lune en argent pour l’écouter vibrer,  

Et bercer les étoiles d’un souffle enchanté.  

Les maîtres répétaient : « Lily, tu dois apprendre!  

Un jour la vie, tu sais, pourrait vouloir surprendre. »  

Mais elle répondait d’un geste aérien,  

Qu’apprendre à rêver lui suffisait très bien.  

Un jour, dans le village, un mariage brillait,  

Et chacun soudain voulut la voir danser.  

On pria la fillette d'offrir aux mariés  

Un pas de danse o son cœur s'envolerait.  

Elle quitta la table et avanza doucement,  

Lily, souriante, entra dans le soleil brûlant.  

Elle tournait, tournait sur l'herbe, comme une plume, ivre du ciel,  

Et chantait un air si doux et si pur,  

Que même les personnes vieux, assises sous les tilleuls obscurs  

Ils sentient leurs cœurs llenar du bleu du ciel,  

Et soudain, dans leurs vies, nul chemin n'était cruel.  

Le monde redevenait pour eux un doux soleil.  

Alors, tout le monde comprit : le monde est trop grand  

Pour enfermer les rêves d'enfants dans une salle de classe blanche.  

Et Lily tournait dans la danse, belle comme une pervenche.  

Il arrive parfois dans la vie qu'un enfant à la démarche légère  

puisse apprendre à tout un village à  

rêver de vaincre les ténèbres de la lumière.  

Depuis lors, personne ne voulait plus la changer :  

Lily est restée Lily, avec son rire, ses danses endiablées et ses rêves d'enfance,  

S'épanouissent dans le cœur avec aisance.  

Elle a appris à lire quand elle l’a voulu,  

Et ses danses s’ouvraient chaque jour aux yeux des gens émus: ses voisins, ses amis, ses parents, ses frères et sœurs.  

Comme des fleurs offertes, sans parfum ni couleurs,  

Mais qui touchaient l’âme et réchauffaient les cœurs.  

Et nul ne put jamais vraiment lui reprocher  

Ce que son cœur, en vérité, osait tant souhaiter.