Відчинені двері

Ніч застукала мене в 22:37. Що ж, треба збиратися лягати спати. Ну як то спати: 22:38 – вкладатися, вмощуватися, міркувати, стирати іще одну марну реальність – прожитий день. Вмився, вклався і став калейдоскопити фонові думки та домисли, які застилають свідомість щоночі.  

І от. Прийшло бачення, як згаданий епізод фільму, сну, прочитаного: ключі висять в замку, аж теліпаються, якась особа, зовсім не якась – а Вона, пішла до виходу, далі – через парк, алею і на працю…  

«Коли це вона встигла так швидко і буденно, як в ні в чому не бувало – взяти і ходити на роботу, наче ту саму? » – Мельком промайнуло здивування й усміхнувся, як усміхаються у сні. Образ потух.  

Напів-реальні міркування вже лунали в голові; картинка – з’явилася і пішла, а усмішка осталась.  

Я ж був там! Саме на тій вулиці, бачив той скверик!  

Не закрила. Треба виручати. Бачення – ставило в факт.  

За роки моїх катань, поїздок в Київ, збиратися – це було проще-прощого. Головне – по погоді одягнутися, а решти і не треба.  

Тут же встав-зібрався за 10 хв. і пішов на залізничний – 1, 5 години на все про все. Впритик до 01:10 прийшов: взяв квиток, дочекався посадки – і сів. Приїду не сильно рано, але вже буде видно – пів 8-ої. Прекрасно!  

Думки про «Що сусіди її подумають?!» могли бентежити мене, але не стали. Бо кохана не любитель сусідів, хоча й в своїй нейтральності зважена.  

Дилема: якщо знайду запасний ключ – добре, якщо ні – зайти зможу тільки один раз, ні в магазин, ні іще кудись – не зможу сходити. Бо тоді буде підозріло – та й відчинену, без ключа, квартиру не смію залишити. Не для того Я приїзджав – щоби підставляти всіх і вся. От.  

Вона вийде десь в 9, не закриє двері на ключ, точніше соваючи в шкваржині, замешкається і піде, ще вся в хмарах.  

Зайду тоді в їдальню, поснідаю, вмиюся. Почекаю там – щоби розминутися.  

Тільки вийшовши з території столичного вокзалу, Я вже почав підбирати точки та можливі покупки до столу. Вічно на ніч їсть…  

Уявити тільки: приходить пізно-пізно, замість того, щоби ввімкнути краник в ванні, щоби скупнутися відпочивати – включає плиту і ставить щось варити-гріти. І так з усім: сама-сама, повсюди.  

Не знаю, як там на її новій, для мене колишній, вулиці з магазинами, але не треба зівати.  

Екомаркет? Що ж, нехай!  

Декілька бананів, шоколадка, молочний сир… о, полуниця… Темне пиво, суміші до того і сього… і, як здоворо – тут є квіти! Взяв Нарцисів, щоби знала про себе всю правду! Сміюся. Іноді дуже смішно буває, що задумка-забавка – працює як задумувалося  

Прийшов в 10:48.  

Як вгадав поверх та номер квартири: вона уникає зйому квартир вище 3 поверху, свіжі сліди і… по звуку власного серцебиття, від хвилювання. Ось, вони, двері цієї квартири. А коридор темніший, аніж в моїй «картинці».  

Торкаюся до ручки, а в грудях шалений адреналін: «Аби ТУДИ попав! ». Від самовпевненості ніхто не застрахований. «тух-тух-тух-тух-тух-тух…» так і вистукує серце.  

Поки я рахував кількість птичок, які билися в моїй грудній клітці, для себе відмічаю – що й досі тримаюся за ручку і все ніяк не натисну на її ричажок, при цьому переминаюся п’ятами і носками ботинок, смикаюся за брюки.  

… «А якщо вона там, а якщо не сама? » – Не біда.  

… «А якщо «Клієнт» – чужа сім’я, особа? » – Не-замкненими дверима не здивує ніхто. Не самий гірший варіант. Буду радий поділитися своєю історію, якщо дадуть розказати; привід – ціла торба гостинців. Все одно лячно.  

…А якщо вона так і осталася в краях Мілки? – Якщо чесно, розсміюся самому собі. На всі наші побачення Я збирався – як в нікуди, нідокого; не покладався на своє везіння, удачу – а лише на безстрашне і холодне «будь, що буде! ».  

Тягну… Тягну і сиплюся від переживання: а раптом «твердо» – закрито?  

Важкі двері попливли в мою сторону. Тримаючися за ручки схвильованого і тремтливого пакету, я акуратно заходжу і закриваю двері за собою, провірячи їх на ключ зсередини – відсутній. «Клац» – замикаю на защілку в дверях.  

Шукаю вмикач, все іще шукаючи чужого чоловічого чи жіночого погляду типу: «і що далі буде? » – Тиша.  

«Клац» – ввімкнув світильник. На дворі – пізній ранок. Попри в половину прикриті ламелі в кухні – вітальня достатньо освітлена і дає роздивитися основи прихожої й решти інтер’єру.  

Роззуваюся, кладу все як є на порозі і йду шукати когось, якщо вже так склалося з моїм входом.  

В єдиній спальні все заставлено розкритими валізами й напів-розібраними пакунками, повсюдно розміщений різне вбрання: верхній одяг та костюми – на дверях і шафах спальні, куртки, кофти, світери і все таке – на ліжку і на стільцях.  

На відкритих навстіж дверях, до ванної, висить окреме плаття, в класичний біло-чорний візерунок, білі точки різного розміру на чорному тлі, плаття легке, літнє. Воно коштувало всього нічого – 400 грн, на розпродажі в галантерейному бутіку, воно ідеально прийшлося її фігурі, стану та принесло дуже багато додатково щастя. Вона придбала його при мені. Таким чином, воно стало «нашим» – це плаття радості і ромашкових радостей.  

Умовно, поставив собі 2 відліки моментів:  

№1. Кохана повернеться післяобід чи раніш – згадавши про двері,  

№2. Як завжди, після 10-ти вечору. Але вже більше 11-ти, а знаючи її внутрішню та й принциповість її роботи – тому другий варіант залишається, перший відмітається  

Так, треба почати готувати терамісу. Це, взагалі-то – буде мій перший пробно-приготовлений терамісу в житті.  

Роздягаюся. В квартирі доволі прохолодно, щоби взагалі без футболки чи в ній, але ж – костюм! Костюм потрібно зберегти. Шукаю кухонний халат чи фартух… Благо, підштанники й шкарпетки з біжевою футболкою – зі мною, на мені. Ні, халату з фартухом не видно. Шкарпетки – нафіг, вони не швабра! Заховав. Кафель холодний, але терпимо.  

Буде міксер чи ні – все одно зіб’ю…Один банан, сир, добавки, пару «плиточок»-кусочків шоколодки – збив, бо міксер був. Формую вид, вмішуючи дрібно-нарізану і трохи навмисно-розтовчену полуницю, вона має пастельно-цукатно в’їдатися в саму структуру, повсюди, і стирчати з неї, як зацупки; зверху – грубо тертий шоколад.  

Може це і не то терамісу, але назву це так.  

Пошукати ключі. Ось вони, в кухонному столику!  

Але нехай. Кашу і гриби – в 9 почну готувати.  

Що ж, стіл умовно розсерверував.  

Високі свічки, йогурт, сувенір – треба вийти по них, але в середині від цього гудить тривога, наче сон розстане і Я прокинуся. «Мають бути! » – заглядаю в ніші вітальні та кухні. Є пачка «тарілочок» – свічок-таблеток, свч-варіант – нє! – Кривляюся, хоча і готовий й до них.  

А внутрішній голос, взяв і сказав щойно: Довірся їй – як є! Жди!  

Витерся, одягся – жду, читаю сучасну прозу в телефоні, іноді вдумливо вдивляючись в вікно.  

Ні – втомі, ні – голодності, ні – …болісним мукам, які наче піднімають мій таз і готові «на своїй спині» носити мене. Дуже болять сім’яні канали… Зітхаю і вдихаю глибоко: і щоби змиритися, і щоби легше стало… Це пророчі болі, тепер-то – абсолютно правдиві.  

18 лютого. Наступають сутінки, вмикаються світла, від холоду в квартирі бадьорить й здригуєшся, щоби потім знову заспокоїтися і спостерігати наближення вечору.  

Нова-стара робота втомлювала молоду жінку.  

Багато випитують, багато розмов по діловодству, одразу місії-поїздки по місту, українська попри волю – «треба»…  

Мізки підкипають від такого, враховуючи, що вона вже вдома, в лоні Вітчизни – цей стан був не́-комфортним, не нормальним. Це трохи бентежило й навівало примарне відчуття суму.  

«Прикро! » – Прозвучали її думки акцентованою українською. – Приехала обрести себя, а позамест – растрачиваю. Такое чувство, что уже и не с кем говорить – чтобы без подмены, без деловой голослИвности. Конечно, всё даже лучше… Но самой от этого не очень.  

Настало 17:00, коли можна йти додомки. Поки іще треба приходити раніше: порозбирати речі, наводити мінімальний порядок. А на вихідні – повнопривідний відпочинок від суєти і домашніх дєл. Треба здійснити деякі покупки: все треба і мало що останеться, в пользу.  

19:51. Квітка підходить до двору її житла, затрималася, оглянулася на вікна будинку, на вулички, на темні молоді дерева; вітер став пробирати, змерзла, втома пробудила голод, бурчить живіт; чомусь млосно тягнуть стегна, наче якась обширна, ніжна, але вперта прищепка-застібка – хоче закрити простір продолу її ніг, а з ним і всі роз’єми – аж до рота, очей, до проділу на маківці. З цим треба боротися, щоби не піддатися. Вона це вміє, але це теж спустошує. Та нарешті вона сама і може зможе витримати цей тиск чи трошечки попустити защеми…  

Вікна її квартири №878 виходили на іншу сторону будинку, від входу.  

Заходячи на прохідну, вона одразу почула запах смаженого на пательні чогось… «Грибы! Нужно будет звять» – І від цього всякі інші надумки та прищепки покинули увагу жінки, а бажання повечеряти – стало головним. Ось вона впевнено але не поспішаючи йде до свого другого поверху, до квартири – якось більш радісніше, аніж за цілий день і почала сама собі хіхікаться. І сама не змогла збагнути: в чому ж справа. В грудях теж якась бурхлива радість.  

Приготуванням решти вечері: каші з грибами, Я, все-таки, зайнявся на годину раніше. Тож каша вже закипіла і томилася, наливаючися стиглими білками. Варені яйця половинками вкрили таріль, а поверх, їх половинки накривали надтонкі, підтікаючи, а тому насичуючі собою, тонкі кільця помідора – «червона медуза», в міні-вазках імпровізованих соусницях – види соусів-добавок: тартар, кетчуп, гірчиця, майонез. Разом з такою-то добавкою – досконало! А ще, якби із припорошених поверх огірків – Ммм, Смак!  

Звук в коридорі під вхідними дверима. Ось, мій момент істини. Я вже не шумлю нічим, окрім запахів – тому чути все добре: ось вставляються ключі, провертаються…