Дитя Бенуа

Репродукція цієї картини «Мадонна з дитям» Бенуа висіла в маминій спальні скільки себе пам’ятав до початку 2000-их: в рамці, за стеклом, трохи тьманна.  

Читаю містичний детектив. Там описується труп 8річного хлопчика та різні моменти переживань його батьків та хрещеного. І він, хрещений – слідчий по цьому вбивству, признається в собі – що не може розділити емоцій втрати, ніяк не виходить, мармурова холодність і відчуття іще більшого збайдужіння – тепер-то заслужене. А мати хлопчика наче проговорила, не помічаючи за собою: мовляв, чому його вбили? От вбили навіщо?... – От, мені і подумалося:  

– тобто якби хлопчика потріпали сексуально чи якось іще, залишивши живим, але «пустим» – ти б ставилася до нього як до зіпсованої речі?.. Мовляв: і що мені тепер робити, ця дитина вже не може піти «в люди», одна морока, одні тягарі – мішок на двох ногах, який треба волочити туди-всюди… ать-ать-ать! – не обережний мій висновок: всі біди в нас і через нас, малих? Є ж такі нещасні дівчатка, такі ж дорослі вже читачі та прозрілі подібні роздуми молоді жінки.  

А потім згадуєш цю картину, згадуєш лейтмотиви цих гірких думок про такі же користі відношення до свого існування, виживання, невинного – хоча це під питанням, про постійні душевні чорноти – спочатку це як гірка згуда, пліснява безвихідної млості, тепер – це йобана ваша дорослість, якою ви всі кічетеся, махаєтеся і робите все те, що не повинні.  

Діти це не іграшка, погратися раз-два – а далі все все в ненавить і в тягар… Але. Ти, Ти, Я, І ти он ти… живемося-тіліпаємося. Не тому що Всевишній захотів – а тому, що страсть призводить… призводить до нас.  

«Пусть бы жизнь кончалась с игрушками  

Ведь дальше ничего достойного»*  

(с) 7 Раса «Май»