Божий знак

"Божий знак"  

Недільна служба знову пройшла при напівпорожньому храмі. Усього п'ять парафіян — і ті пенсіонерки, що ходять сюди за звичкою, як у поліклініку.  

—Господи, де я помилився?,— думав священик, дивлячись на потьмянілі від часу ікони.  

—Двадцять років служіння, а люди все рідше приходять до Бога.  

—Може, не так каже?  

—Чи не ті слова знаходить?  

За вікном мрячив осінній дощ. Типовий жовтень — сірий, вогкий, безрадісний. Як і настрій отця Михайла.  

—Ех, батюшка, — зітхнула баба Ніна, — старша парафіянка, протираючи свічники.  

—Молодь нині інша пішла. Їм би в телефонах сидіти, а не слухати молитви, —сказала баба Ніна.  

—Не в молоді діло, — Ніно Петрівно, — похитав головою священик.  

—У мені... Не можу я більше достукатися до людських сердець, —відповів їй отець Михайло.  

Він пам'ятав, яким був цей храм раніше.  

Люди приходили сім'ями, наводили дітей. На Великдень яблуку не було де впасти. А тепер...  

Звук маленьких кігтів по кам'яній підлозі вивів його з задуму. Худа сіра кішка, накульгуючи, тягла в зубах крихітне кошеня. Прямо до вівтаря.  

—Брись!,—отець Михайло підвівся.  

—Не годиться тут в храмі бути кішці...  

Кішка завмерла, подивилася на нього жовтими очима — ніби в душу зазирнула і продовжила свій шлях. Поклала кошеня біля вівтаря, лизнула його і... впала.  

—Господи помилуй… — священик підбіг до тварин.  

Кошеня було живе, а ось його мати... Глибока рана на боці, кров на сірому хутрі.  

—Принесла дитину в останню путь, — зрозумів отець Михайло. І вперше за багато років заплакав.  

Баба Ніна охала, хрестилася, бігала за молоком для кошеняти, а отець Михайло сидів поруч з померлою кішкою і думав про те, як ця безсловесна тварина в свою останню годину прийшла саме сюди.  

—Батюшка, — схлипувала баба Ніна, — може, це знак?  

—Вона ж... вона ж як Богородиця!  

—Кошеня назвали Серафимом.  

Рудий, бешкетний він швидко став улюбленцем нечисленних парафіян. А потім почало відбуватися щось дивовижне.  

Спочатку до церкви прийшли діти. Потім їхні батьки. А потім...  

У наступну неділю храм був повний. Люди прийшли подивитися на "того самого" кошеня, якому отець Михайло дав притулок. Історію розтиражували у соцмережах, хтось навіть зняв відео. "Напівжива кішка принесла кошеня в храм" — звучало як початок притчі.  

—Знаєте, що найдивовижніше в чудесах? Вони мають властивість множитися...  

Першою була Машенька дівчинка років семи, з величезними бантами і розсипом ластовиння на носі. Вона буквально затягла маму до храму, побачивши у телефоні відео з рудим кошеням.  

–Мамо, ну, будь-ласка! Я тільки подивлюсь!,— канючила вона всю дорогу.  

Олена, її мати, тільки зітхала. Після розлучення вона якось відійшла від церкви. Та й часу не було — робота, дочка, нескінченні проблеми...  

—П'ять хвилин, Машо. Лише п'ять хвилин!  

Але п'ять хвилин розтяглися на дві години. Поки Машенька грала з Серафимом, Олена слухала проповідь отця Михайла і плакала, а потім довго говорила з отцем Михайлом — про зраду, про прощення, про те, як важко виховувати маленьку дитину самотужки...  

Тепер вони приходять до церкви щонеділі.  

Слідом прийшли підлітки — компанія скейтбордистів, що каталися в сквері навпроти. Хтось із них зняв, як Серафим ганяється в церкві за голубами, відео на YouTube стало вірусним і зібрало 500 тис. переглядів за місяць.  

—Батюшка, а можна ми тут... ну... потусимо трохи?,— запитав їх заводила, Діма.  

—Серафим класний такий!  

Отець Михайло дозволив. А через тиждень хлопці самі запропонували допомогти священику з прибиранням території навколо храму. Потім втяглися у волонтерство. А там і до недільної школи дійшло...  

Була історія з бабою Валею — тією самою, що кричала на все подвір'я, що "церква — це бізнес" та "попи на мерседесах". Вона прийшла до храму посварившись з єдиною дочкою.  

—Вигнала!,— ридала вона отцю Михайлу.  

—Сказала, що дістала я її своїм бурчанням...  

Серафім тоді весь вечір просидів у неї на колінах, муркотів, терся об руки. А баба Валя говорила, говорила, говорила...  

Тепер вона перша помічниця у соціальній службі храму. І з дочкою помирилась та онуків у недільну школу водить.  

А потім був Ігор Петрович — успішний бізнесмен, власник мережі магазинів. Він заїхав у храм випадково – шукав, де припаркуватись на час зустрічі.  

—П'ять хвилин, отче, машину тільки поставлю!, — кинув він на ходу.  

І застиг, побачивши Серафима. Точнісінько як його дитячий кіт "Рудий", якого батько викинув у дев'яності — "нічого тварину годувати, коли самим їсти нічого". На все життя засіло у нього в пам'яті те викинуте на вулицю руде кошеня.  

Серафім підійшов, потерся об дорогі штани, залишивши руді комочки хутра на чорній тканині. А в бізнесмена Ігоря Петровича... очі зволожилися. Вперше, ось так — від одного виду тварини.  

—Батюшка, — сказав він потім. — А я ж все неправильно в житті робив. —Все думав — успіх, гроші, статус... А щастя немає... Порожньо якось...  

Тепер на його кошти при храмі працює притулок для бездомних тварин. І їдальня для незаможних та дитячий майданчик у дворі — найкращий у районі.  

Особлива історія була у Світлани — дитячого онколога із сусідньої лікарні. Вона прийшла після особливо тяжкої зміни, коли втратила маленького пацієнта.  

—Я не вірю в Бога, — сказала вона отцю Михайлу. —Не можу вірити. Який може бути Бог, якщо невинні діти вмирають?  

—І тут Серафим... Він застрибнув до неї навколішки і почав вилизувати руки — ті самі, які кілька годин боролися за життя дитини.  

Світлана приходить тепер щотижня до церкви.  

—Уявляєте, — каже вона отцю Михайлу, — я тепер перед операцією не тільки руки мою, а й молюся Богу. І знаєте... допомагає!  

—А скільки ще історій!  

—Марина, яка втратила роботу і знайшла покликання в організації благодійних ярмарків.  

—Антон, який зав'язав із алкоголем після того, як Серафим відмовився до нього підходити.  

—Сім'я Кузьменків, яка майже зважилася на розлучення, але помирилася після спільного волонтерства у храмовому притулку для тварин...  

Кожної неділі до храму приходять нові люди. Хтось лишається. Хтось іде, але повертається. Хтось просто заглядає щоб привітатись з рудим котом.  

—Але головне вони приходять.  

А отець Михайло стояв на амвоні і говорив.  

Говорив про кохання — те саме, що змушує мати віддати життя за дитину. Про віру — ту саму, що приводить нас до Бога у найважчий час, про чудеса — ті самі, що відбуваються щодня, просто ми розучилися їх помічати.  

І люди слухали. Затамувавши подих. Забувши про мобільні телефони.  

А Серафим... Він навчився визначати тих, кому особливо потрібна моральна підтримка. Підходив, терся об ноги, муркотів і люди відтаювали, починали говорити, плакати, шукати втіхи.  

Минув рік. У храмі вже не було вільних місць у неділю. Діти бігали у дворі церкви, старенькі в'язали шкарпетки для дитячого будинку, молодь організувала волонтерський загін.  

А отець Михайло часто згадував той дощовий жовтневий день. Сіра кішка з мудрими очима. Її останній шлях.  

—Кажуть, Бог діє через прості речі. Через людей, через обставини... через тварин. І іноді потрібна лише одна безпритульна кішка, щоб нагадати нам: чудеса трапляються. Треба лише вірити.  

—І знаєте що найцікавіше?  

Щороку в день, коли Серафим з'явився в храмі, отець Михайло служить особливу службу. Про кохання та жертовність. Про віру та надію. Про те, що навіть найменша істота може змінити світ.  

А Серафим сидить на підвіконні і муркоче.  

—Тому що там, де є любов — там є Бог.  

—Навіть якщо цю любов принесла на лапах звичайна бездомна кішка.  

Кінець