Знаю, звідки мені відоме це слово

«…а над нами насквозь моя кисея» (с) автора ММ  

Читаю вірш, бачу цю фразу і бачу в собі, знаю дещо.  

(Монолог в думках):  

– А Я знаю, звідки мені відоме це слово «Кисея»!  

Раніше воно мною не зустрічалося і не зналося, так, щоби звертати на нього конкретну увагу  

Перед Новим роком, в грудні 2021-го, десь, числа 29-го,  

З душевних бід та по місцю проживання, через темних жителів по хаті, вдався я на пошук нової квартири і якраз в це число знявся в переїзд, точніше – переход, бо до нового житла було 15 хв, відносно старого місця.  

Зірвався з місця майже в момент, тільки-тільки приїхавши з праці. «Зірвався» – будучи в відчаї і тільки само-утішався випавшим мені шансом: ось, знайшов нову хату, де буду сам в комнаті, маю на це зарплату, вже трохи ближче до центру – мені приємно, по-сусідству з Курочкою, чудові види поля, крізь ліс з вікна та чудова нова кімната, тим більше: переїзд – це завжди свято.  

По-правді, по-справжньому і з душею, Я переночував там лише один нормальний раз – коли переїхав.  

В цей пізній вечір 29 грудня, число нещасливе, пішов дуже сильний сніг, перейшовший в хуртовину на всю ніч.  

Свої речі, по два пакети в руках, я переносив в дві-три ходки. Бокову обхідну стежку, саму чітку та пряму до нової квартири, обабіч поля, сильно засипа́ло, хурделиця і вітер били по обличчю і морозили кисті рук.  

А Я тащив вєщі, тащився з ситуації: з тимчасового полегшення, до невагомості і щастя – відносно обклавшого мене зла, тащився від погоди…  

Подібна злость, погода і відчуття чогось облегшуючого в собі – було в той день грудня в 2003му…  

Тепер же, йдучи по заметілі, весь в поривах і ривках: від тягару, від незручності, від вітру, від ожеледиці, від біди, від Новизни, від Звільнення: спам’ятовую всі ці моменти і йду до нових вогнів по сумським спасаючим стежкам.  

Влігся вже під 23 ночі. В новій хаті тепло, в новому житлі затишно; за вікном хурделить, видно поле, дуже далекі світла й обхідну стежку навколо моєї багатоповерхівки, в шибки лопотить вітер, шумить об стеклопакет сніг…  

Шумить і стукає по вікнам крига, гілля та буря – так же як і 1го березня 2013го…  

Ех! В рятівній біді – другі спасательні біди згадуються.  

В цій новій квартирі, а саме в моїй кімнаті, на столику лежала книга, класика в класичному пошарпаному виді.  

«Белая Гвардия» Булгакова.  

Щоби стало легше, став почитувати, в моментах отдиху, протягом дня.  

А книга дуже хитра, як жива пташка Всесвіту. Взяла й одразу привела в щемлячі та пам’ятні мені місця – на  

Андріївський Узвіз, де творилися заслужені спогади 13 травня 2016го.  

В оселі персонажів було темно, було бідно, було холодно і голодно. Єдиним теплим щастям для однієї з героїнь – була стара-престара кирея. Насмішка над тілом, чи не так? – Що це за штука? Застарілі слова, які вже не зустрінеш. –  

Не соромлячися себе, поліз гуглити-узнавати.  

– Ага!  

«... забываю, что снова здесь старая я –  

скачет вокруг попрыгунья моя,  

чивиликает песенку малую,  

а над нами насквозь моя кисея  

пропиталась закатами алыми –  

меланхолия лижет края» (с) ММ  

І ось, читаю цей вірш, бачу рядок – і все описане миттєвою асоціацією, промайнуло: в вимірах які не потрогаєш і не дотягнешся.  

2024-11-15