Де Ластівки живуть

Влаштував її на роботу.  

Я Вперше відчув себе роботодавцем, а Вона вперше заробила. Я дав їй заробить.  

Що ми робили? Ми клеїли оголошення про моднєйших мікрокредитів.  

Ми жили рядом. Зустрілися рано-утром, Я ждав її біля атбе, а вона спізнилася. Був легкий туман.  

Годин в 13 ми закінчили і пішли до мене в хату. Вдома, Я приготував нам бутерброди. І вона вдячно прийняла і їла, простєйших бутерброд: хліб з твердим сиром і вареною ковбасою.  

І не кривилася, як часто кривляться ханжові істоти.  

Потом Я показав їй свою комнату. В мене було багато ПВА і ми почали граться клеєм.  

Я густо обризкав їй лице і сфоткав на її ж телефон. І вона порозсилала це своїм падругам. «Ми тут з Шевроном развлєкаємся». – І її густо обкінчене клеєм лице.  

Як потом казала одна із подруг: в неї в серці аж йокнуло від дикої несподіванки.  

Обожнював свою хату №2. Богемно жив, Богемно відновлювався, нарешті мені було благословенно добре.  

Саме в ті часи того літа вперше обзавівся імпровізованим підносом. Проходячи мимо викинутого дсп – Я повернувся за ним, притяг шмат додому і ножем вирізав собі підставку.  

Як піднос – дсп мене не влаштував, хоча Я пробував. Зате як підставка під ноутбук – прекрасно підходив, тепер він став суперрухомим – туди-назад, льогко!  

А замість «підноса» Я продовжував користуватися листочками.  

Раніше, використовував листочки для зливання насіння. Але швидко перейшов на кульочки. Не на свій поршень – а твердотільним над кульочком і закінчуванням в нього. Виходило імпозантно та дико.  

В мене вперше був свій балкон, застеклений дерев’яний – портал в пасторальне. А запах! Його дерев’яна рама та полиці були давно не нові, але прогріті літньою жарою, моя хата і була в постійній тіні – цей дух, ефект проник в моє єство, настрій, бажання, насолоду. Ввечері, перед сном чи коли сутеніло – навмисно був повністю голим і насолоджувався легким вечірнім шумом двору, школи поруч, запахами свого балкону, ловив холодок по тілу і все це під звуки деяких пісень обожнюваної Katatonia, які створенні для міських вечорів – «The Longest Year».  

Якось, в останній рік учоби, перестрівся з однією дівчиною і вона запитала поради:  

Її приглашає до себе хлопець, з яким вона в непонятках. Чи варто їй йти?  

Я відповів прямо і від себе: Якщо можна спробувати – то треба пробувати. Я завжди пробую. Не йти, не робити те, чого в нас немає… Відсутність чого – з нами по умовчанню, ми і так з цим.  

Через днів 2-3, Я знову її зустрів і вона усміхнено подякувала мені за мою рекомендацію. Сказала, що не жаліє, що пішла до нього.  

І от, будучи Вдома, в своїй богемній хаті з балконом, списалися з нею. Сказала, що вона недалеко від мене живе. І через даень-два. Пише мені пропозицію: Мовляв, вона їде на Баси – їдь за мною, там тебе зустріну, в нас там дача – вона пуста, Я там буду.  

Ніколи не їздив на Баси, наш сільський мкр-н: кущі, єбєня, кулічки в чортиках. І не хотів блукати – бо Я зажди блукаю, особливо на Баранівці. Не знаю – не лізу.  

Я то все розумів, чим пахло, але впевнений – що просто не доїхав би. Більше ми не спілкувалися, загалі, зовсім.