Приємник

Приємник.  

В нас був кіт. Пухнастий, майже білий, з повністю рудим хвостом і на вухах по правильній рудій плямці  

"Рижий" – так іноді про нього Я говорив, через його дуже конкретно-рижого кудлатого хвоста. Мама була незгодна, говорила: – Який же він рижий, якщо – білий!  

Мама назвала його сама, бо обично Я називав його чи колективно.  

Фунтик. Фунтик Мальвінович. Моя бувала, досвідчена кицька Мальвіна взагалі-то короткошерста, а кошеня кудлате вийшло – напевно в тата.  

Будучи вже старшим кошеням, Фунтик, якось бігав навколо нас і в момент, коли мама закривала двері, вскочив в проєм... І важкі двері відбили, знесли йому частину хвоста.  

Як не було важко і боляче за котика, але та відбита частина все ще висіла на шкірці. Я відразу впіймав малого, швидким рухом ножа від'єднав відбите і забризкав спреєм з йодом.  

Через 5 років, пану Фунтику не пощастило, він потрапив десь в капкан – і йому перебило задню ногу, по коліно. Сказати, що він мучився, поки його рана гоїлася – це не сказати нічого. Іще в перші дні, нога хоч і перебита, але була при ньому, проте вправити її Я не міг, не зміг, не знав як, не видно було та й кіт був і так в шоці.  

І от, він з березня сяк-так існував і жив, мучився, спав лише на одному боці, і коли йому треба було покрутитися, почесатися і т. п. – дика біль зводила його до моментального знесилення та відчаю...  

Вже до середини травня відбита частина лапи зсохлася і відпала. За три місяці виодужування, від нестерпних болей Фунтика трохи контузило. Проте далі він жив як нормальний кіт, нормальний кіт без ноги: бродив в лісі, гуляв з кішками, плодив фунтенят. Якось навіть народилася кішечка з задніми лапами, чи однією – як ратиці. Спрацювали пост-травматичні Гени.  

Проте, останнім потомством Фунтика, його наслідником – стало народження кошеняти, яке було схожим на нього, з більшим рудимментом, так би мовити. Кошеня-котик.  

Фунтика на час народження кошенят, весною 2021-го якраз не стало. Мир йому.  

Я хотів охрестити кошенято Фунтик-2, але моя мама не звикла до таких традицій, та й самого Фунтика вона перестала любити після його оконтуження.  

Приїхав племінник і захотів котика собі, не довго думаючи – назвав його сам – "Тоша" і поїхав собі.  

Кошеня осталося в нас, бо було іще молочне. Поневолі, Я мав окликувати його як гості попросили. А Я хотів залишити собі і назвати Фунтиком, 2. Обідно і неприємно. Наче не коту душу зламали, фамільний, родовий дух, дали чуже ім'я і чужу душу – а мені.  

Тому, Я незлюбив кота, бо він став мені чужим, в нього став проявляиися якийсь свавільний трохи дикунський характер: причину ми знаємо, але тут вже нічого було вдіяти.  

Поки племінник "забирав" свого Тошу, він став вже вельми великим, з'явилися нові кошенята. І в час літнього затишшя племінника привезли і він, замість свого Тошія – обрав маленького нового котика, але вже супного і рибного. В свою чергу давши йому власне імено, знову – добре, що забрав одразу і мене вже ті переназви не парили.  

Мій Фунтикович залишився з нами, при мені. Я був радий цьому. Не довго думаючи, Я обійшов називання кота на свій манер, по-моєму, а не по раптовій хотілці, того, хто обламав котячу душу.  

Тато трохи допоміг. Іноді Я називав котика АнаТолієм: виходячи з Тоша – АнТоша – Анатолій. Тато сказав, що Анатолій – це турецька форма імені. Сказав, що можна і по-грецькі, раз на то пішло – Антіохій, те саме, лише в іншій мовній, релігійно-культурній традиції.  

Так наш котик Фунтикович став мати таке нове прекрасне двоймення: Анатолій або Антіох. Хоча мама і при мамі – називаєм його Тоша.