Поплач зі мною поруч мамо

"Поплач зі мною поруч мамо"...... Важко пораненого під Солідаром Віктора молодого 20-річного бійця ЗСУ після ампутації у військовому госпіталі обох ніг вище коліна та тривалої реабілітації волонтери повезли додому до села Таранове на Дніпропетровщині, де жила його 45-річна мати Віра Петрівна. Він хотів зробити матері "сюрприз" і тому не зателефонував і не повідомив заздалегідь про свій приїзд додому. Дорогою додому в машині волонтерів, Віктор дуже нервував з приводу того, як зовні змінилася мати і як вона його зустріне після одинадцяти місяців розлуки. З телефонних повідомлень матері, він знав, що в цей час матері зазвичай немає вдома, тому що вона в неділю відвідує місцеву церкву, де ставить свічку і молиться Богу про душі загиблих військових, про якнайшвидше повернення сина і про закінчення кривавої російсько-української війни. Він узяв з волонтерів тверде слово, що вони не розкажуть його матері Вірі Петрівні про те, що йому у військовому госпіталі ампутували обидві ноги вище коліна. Він сам хотів їй це делікатно повідомити, попередньо "морально" підготувавши її.... Ось уже машина волонтерів під'їхала до воріт його сільської хати. Віктор знав, що його мати Віра Петрівна ніколи не зачиняє двері хати на замок. У них у селі ніхто ні в кого не краде. Адже у їхньому селі всі один одного добре знають. А навіть якби хтось не місцевий і заліз би нахабно до них у хату, сподіваючись щось вкрасти, то красти в них все одно не було чого. Крім древнього касетного магнітофона "Philips", старого кінескопного кольорового телевізора "Samsung" та пари старих радянських килимів на стінах у них у хаті нічого цінного з речей не було. Його мати тримала корову та з десяток курей і в понеділок та четвер їздила на мопеді до міста продавати городянам молоко, сир, сметану та курячі яйця. Волонтери припаркувалися біля паркану і заглушивши двигун відчинили хвіртку та обережно на руках занесли Віктора у двір. На подвір'ї хати їх оглушливим гавкотом зустрів невисокий сірий собака на прізвисько "Груша" – помісь німецької вівчарки та такси. "Груша" рвався з ланцюга і з піною з морди голосно гавкав на непроханих гостей, але масивний сталевий ланцюг прибитий цвяхами до собачої будки був занадто коротким, щоб він міг когось із волонтерів покусати. "Груша", не гавкай це "свої" сказав весело Віктор, сидячи на руках у волонтерів. "Груша" почувши голос свого господаря перестав гавкати і здивовано дивився на нього. А потім упізнавши його запах жалібно заскулив і почав виляти хвостом з боку на бік. Опустіть мене вниз, будь-ласка, я хочу погладити свого собаку попросив Віктор тримаючих його на руках волонтерів. Волонтери опустили його вниз і Віктор погладив "Грушу" по голові. А він від радості високо підстрибнув і лизнув його в губи, продовжуючи виляти хвостом на всі боки. Ну ось тепер мені доведеться через тебе рота мити з милом скривдженим голосом сказав йому Віктор. "Груша" почувши досаду в голосі господаря, відразу ж зробив винуваті очі і підібрав хвіст. "Груша" не ображайся на мене, я тебе теж дуже люблю сказав йому Віктор і лагідно почухав його правою рукою за вухом. Почувши, що господар його "пробачив" "Груша" зрадів і лизнув його в шию. Все дуже дякую, а тепер занесіть мене будь-ласка до хати попросив волонтерів Віктор. Волонтери на руках занесли Віктора до хати і поклали його на ліжко, накривши його ковдрою до самого підборіддя. Один із волонтерів на ім'я Сергій швидко збігав до машини і заніс до хати інвалідний візок Віктора і поставив його поруч із ліжком, на якому він лежав. Ні, інвалідний візок треба подалі сховати від матері, щоб вона не побачила його раніше ніж треба, сказав Віктор Сергію. А де його сховати спитав у нього розгублено Сергій. Найкраще в сараї, де зберігаються дрова на зиму, відповів йому Віктор. Добре відповів йому Сергій і вийшов разом із інвалідним візком з хати. Через п'ять хвилин Сергій повернувся назад до хати. Я надійно сховав інвалідний візок за стосом дров повідомив він Віктора. Молодець Сергію, похвалив його за гарно виконану роботу Віктор. А тепер я хочу попросити тебе щоб ти посадив мене на ліжку, підпер подушками і зробив би ковдру так щоб увійшовши в кімнату створювалося враження, що я просто сиджу на ліжку і у мене є дві здорові ноги сказав він звертаючись до Сергія. Буде зроблено бадьоро відповів йому Сергій. Він підняв тулуб Віктора, підтягнув його до поручнів ліжка і підклав йому під спину велику подушку і зліва та справа теж поклав по одній середнього розміру подушці. Потім Сергій на прохання Віктора зробив під ковдрою зі знайденого в шафі одягу два довгі валики, повністю з'імітувавши живі, здорові ноги. Ну як із хвилюванням у голосі запитав у Сергія Віктор. По-моєму все добре вийшло бадьоро відповів йому Сергій. Якщо не знати, то можна подумати, що в тебе дві абсолютно здорові ноги сказав він Віктору.  

Удачі тобі сказав Віктору прощаючись із ним Сергій. І тобі також відповів йому Віктор. Решта волонтерів теж по черзі підійшли до ліжка, попрощалися з Віктором і вийшовши з хати сіли в машину та поїхали у своїх невідкладних справах. Віктор залишився зовсім один у кімнаті. Цікаво, скільки зараз годин подумав Віктор. Він обережно вивільнив праву руку з-під ковдри і глянув на наручний електронний годинник. Годинник показував без двадцяти хвилин два. О, незабаром моя мати мусить повернутися додому з церкви подумав із хвилюванням Віктор. Він уявив собі, як його мати входить до кімнати, бачить його і в першу хвилину не вірить своїм очам, а потім кидається до нього на шию і обіймає його і плаче від радості. Яскраво уявивши собі це Віктор знову захвилювався, подумавши про те, яким ударом для матері стане той факт, що її син тепер безногий інвалід. Я повинен її спочатку "морально" підготувати перш ніж повідомлю їй жорстоку правду подумав Віктор. Час спливав для Віктора дуже повільно і він навіть встиг трохи задрімати. З дрімоти його вивів радісний зойк його матері Віри Петрівни, яка побачивши його сидячого під ковдрою у ліжку і обкладеного з усіх боків подушками, спочатку зупинилася на порозі кімнати не вірячи своїм очам, а потім прийшовши до тями кинулася на радощах його обіймати. Мамо, ти мене на радощах задушиш в своїх палких обіймах, сказав їй Віктор. Вибач мене, будь-ласка, синку, з винуватим виглядом відповіла йому мати. Дай я на тебе синку подивлюся, сказала йому Віра Петрівна відсторонюючись від сина. Який ти в мене став красень, так різко подорослішав і змужнів, сказала йому з гордістю Віра Петрівна. Ми всі в армії різко подорослішали та змужніли відповів їй Віктор з дивним виразом обличчя. А ти мамо, посивіла відколи я востаннє тебе бачив сказав їй Віктор з любов'ю дивлячись на матір. Так, я дуже хвилювалася за тебе, була в сильній депресії, нічого не хотілося робити по домашньому господарству, голодна корова годинами мукала в хліві не дояна, кури були не годовані, а яйця не зібрані і все буквально валилося у мене з рук. А я велику частину часу проводила в церкві безперервно цілодобово молячись Богу за твоє якнайшвидше повернення додому живим і неушкодженим і Бог почув мої щирі молитви сказала йому Віра Петрівна. Саме щира молитва Богу дала мені сил взяти себе в руки, щось почати щось робити по домашньому господарству та дочекатися твого повернення додому сказала Віра Петрівна.  

Мамо, я більше не вірю в Бога, відповів їй жорстким голосом Віктор. Вікторе не богохульствуй, бо інакше Бог тебе жорстоко покарає за це різко відповіла йому Віра Петрівна. Я не богохульствую і ніякого Бога немає відповів їй Віктор. Він помер як вважав Ніцше, а може його ніколи і не було сказав їй серйозним тоном Віктор. Вікторе, за такі слова про Бога на тебе чекає "гієна вогняна" після смерті відповіла йому гнівно Віра Петрівна. "Гієна вогняна" після смерті перепитав у неї з уїдливою усмішкою Віктор. Якщо це так, то це мені не страшно. Тому що "гієну вогняну" я вже пройшов на війні, сказав їй Віктор. Тепер мені нічого не страшно побачити відповів їй Віктор. Не говори ніколи у такому неповажному тоні про Бога сказала йому з обуренням Віра Петрівна. Чому це спитав у неї з подивом Віктор. Бо ти не знаєш і не розумієш усієї величі, масштабності та грандіозності його задумів відповіла йому Віра Петрівна. А в чому дозволь тебе спитати полягає "велич", "масштабність" і "грандіозність" "Божих задумів"  

коли п'яний кадировець три години поспіль ґвалтує маленьку, трирічну дівчинку прямо на очах у її зв'язаної матері, яка плаче, а потім вбиває її пострілом в голову з автомата. У чому полягають ці "Божі задуми" незбагненні для логіки простих смертних різким тоном запитав у матері Віктор. У чому вони? Поясни мені будь-ласка їх! Ти ще молодий і багато чого в житті не бачив і не розумієш, відповіла йому жорстко Віра Петрівна. Ні мамо, я вже різко подорослішав як ти говориш і я за своє коротке життя бачив і відчував стільки, що інші не бачили і не відчували і за дев'яносто років життя. Якщо я розповім тобі відверто і чесно що мені довелося побачити на цій війні, то ти майже напевно збожеволієш сказав їй Віктор.  

Я бачив як влучно підстрелені ворожим снайпером вмирали на моїх очах близькі друзі з якими я багато місяців воював в окопі пліч-о-пліч і ділився з ними своєю останньою сигаретою сказав їй Віктор. Знаєш мамо як жахливо дивитися на те як вмирає близька тобі людина і при цьому відчувати свою повну безпорадність щось для неї зробити?  

Ще кілька хвилин тому вони весело сміялися і ділилися зі мною своїми життєвими планами розповідаючи про те, чим займуться після закінчення війни, а вже через кілька хвилин лежали в холодному окопі безглуздо розкинувши в різні сторони руки і звернувши вгору до неба засклені очі. Їхнім амбітним життєвим планам так і не судилося збутися сказав матері Віктор. Вони після смерті неодмінно потрапили до раю сказала йому переконано Віра Петрівна.  

Я весь час, поки тебе не було, молилася в церкві за душі загиблих наших Героїв сказала Віра Петрівна. Мамo, ніякого пекла та раю не існує відповів їй різко Віктор.... Хоча ні, пекло реально існує на землі і перебуває в Україні на Донбасі, відповів матері Віктор.... І диявол із людським обличчям реально існує. Він сидить у бункері в росії, прихований у темряві під землею від решти цивілізованого світу і віддає своїй свиті злочинні накази щодня рівняти із землею українські міста та села вбиваючи бомбами та ракетами мирне населення України. Господи, Вікторе що там з тобою сталося на Донбасі. Що сталося з твоєю завжди чуйною та ніжною, поетичною душею сказала йому вражена Віра Петрівна. Моя душа мертва – згоріла там на Донбасі разом із моїми но... почав говорити Віктор і зупинився так і не закінчивши розпочату фразу. Що ти хочеш мені сказати, занепокоїлася його мати. Нічого злякавшись відповів їй Віктор.  

Зараз Віктор був в кількох кроках від зізнання матері у своїй інвалідності, але чомусь незмінна хоробрість його одвічна супутниця на полі бою на цей раз зрадила його. Він люто ненавидів себе за це, але нічого не міг з собою вдіяти. Його колишній душевний порив сказати матері усю правду поступився місцем боягузтву та бажанню відтягнути неприємний момент зізнання.  

Я тільки хочу тобі сказати мамо, що я воював проти рашистів під Ізюмом, під Бахмутом і під Солідаром і скрізь бачив одні й ті самі картини: кров і мертві тіла місцевих жителів, що лежали на сирій землі, сльози скорботи в очах їх дивом залишившихся в живих родичів і друзів і масові руйнування будинків та розірвану бомбами землю навколо з великими тріщинами як після проходження сильного землетрусу.... А я нещодавно бачила Катерину сказала йому Віра Петрівна, щоб змінити неприємну їй тему розмови. Катерину на мить пожвавішав Віктор і очі його спалахнули непідробним інтересом. А де ти її бачила, запитав у матері з хвилюванням Віктор. Я її бачила у Дніпрі відповіла йому Віра Петрівна. І як у неї справи спитав у матері Віктор. Вона навчається на економіста у "Дніпропетровському університеті економіки та права імені Альфреда Нобеля" відповіла йому мати. Я дуже радий за неї сказав Віктор матері. Ти бачив би яка вона стала справжня красуня відповіла йому Віра Петрівна. Осина талія, довгі ноги, великі блакитні очі, чорне, блискуче волосся до попереку почала захоплено перераховувати йому Віра Петрівна. Довгі ноги задумливо повторив за нею Віктор, і обличчя його стало непроникним. Я бачу що ти згадав її сказала йому посміхаючись Віра Петрівна. До речі вона питала про тебе, сказала йому посміхаючись Віра Петрівна. І що ти їй відповіла, запитав у матері з хвилюванням Віктор. Що ти справжній Герой і захищаєш Батьківщину від рашистів на Донбасі, відповіла йому Віра Петрівна. А що вона тобі відповіла, запитав у неї з хвилюванням Віктор. Що вона добре пам'ятає тебе і пишається твоїм мужнім вчинком, відповіла йому посміхаючись Віра Петрівна. До речі хлопця в неї немає, сказала йому посміхаючись Віра Петрівна. А ти що питала у Катерини, чи є у неї хлопець? Звісно ж питала відповіла йому Віра Петрівна. Адже вона схоже досі в тебе закохана, сказала йому посміхаючись Віра Петрівна. А пам'ятаєш, як ти в дитинстві катав її на своєму велосипеді по селу, запитала в нього Віра Петрівна. Пам'ятаю, похмуро відповів матері Віктор. Я так хочу щоб ти з нею одружився сказала йому мрійливо Віра Петрівна. Навіщо спитав у неї з подивом Віктор. Як навіщо? Я хочу, щоб ти був одружений, щоб у тебе були діти, а в мене онуки відповіла синові Віра Петрівна. Я знаю що Катерина тобі досі небайдужа і ти їй небайдужий сказала йому посміхаючись Віра Петрівна. Ти ж до неї в школі залицявся і вірші про кохання їй зворушливі на уроках під партою писав сказала йому Віра Петрівна. Як давно це було сказав глибоко зітхнувши Віктор. Не кажи так. Ти, молодий, гарний, здоровий і в тебе все життя попереду. Я була б спокійна якби зіграла ваше весілля сказала йому Віра Петрівна. Ти мамо непоправна оптимістка відповів їй трохи помовчавши Віктор. Що ти маєш на увазі, запитала в нього з подивом Віра Петрівна. Я маю на увазі, що Катерина не захоче виходити за мене заміж відповів матері Віктор. Чому ж це щиро здивувалася його мати? Навіщо їй такий чоловік, як я сказав матері Віктор. Я тебе синку зовсім не розумію сказала йому збентежена Віра Петрівна. Що ти маєш на увазі! Який "такий" чоловік їй не потрібен?... Безногий інвалід, за яким треба виносити судно з гівном, відповів їй Віктор. Мати недовірливо подивилася на нього, а потім перевела погляд на ковдру під якою нібито знаходилися його здорові ноги. Ти мамо, не віриш мені сильно розсердився на неї Віктор.  

Коли я їхав додому, я багато думав про те як відкрию тобі правду і хотів поступово "морально" підготувати тебе до цього, але все в мене пішло не за планом. Не буду казати тобі багато зайвих слів. Краще от подивися сама сказав він. Різким рухом правої руки він скинув із себе на підлогу ковдру, відкривши погляду враженої матері свої короткі обрубки замість ніг. О, Боже Милостивий, вигукнула з жахом Віра Петрівна і закривши обличчя руками заплакала навзрид. Милостивий? Якби Милостивий Бог справді існував на світі, то він дозволив би мені померти від вибуху снаряду там під Солідаром, а не залишив мені життя неповноцінного, безногого інваліда жорстоко відповів матері Віктор. Так було б краще для мене і для тебе теж жорстко сказав матері Віктор. Що ти таке кажеш синку, відповіла йому плачучи від горя Віра Петрівна. Я знаю, що я кажу мамо, відповів їй жорстким голосом Віктор. Забери, мамо будь-ласка, руки від обличчя! Не ховай своє обличчя від мене! Подивися будь-ласка на мене мамо! То я твій син Віктор! Подивися будь-ласка правді в обличчя! Твій син Віктор – нікому не потрібний безногий інвалід сказав жорстким голосом матері Віктор. Як же так? Має бути якийсь вихід із ситуації відповіла йому Віра Петрівна прибираючи руки від свого обличчя і дивлячись на Віктора через завісу своїх сліз. Який вихід перепитав у матері з подивом Віктор. Ампутовані ноги можна замінити протезами та заново навчитися ходити відповіла йому крізь сльози Віра Петрівна. Хороші протези ніг коштують дуже дорого, а ми не маємо таких грошей відповів їй Віктор. Але ж є благодійні фонди сказала йому мати. Можна звернутися до одного з таких благодійних фондів і вони безкоштовно допоможуть тобі з протезуванням нижніх кінцівок. Віктор витріщився на свою матір як на божевільну. Мамо, ти хоч приблизно уявляєш собі скільки у нас в Україні тисяч таких безногих інвалідів як я з'явилося у результаті цієї жорстокої війни сказав їй помовчавши Віктор. Ти уявляєш собі хоча б приблизно, яка там велика черга з бажаючих одержати собі безкоштовні протези? І яке місце я матиму в цій великій черзі на безкоштовні протези ніг? А щоб хоч якось просунутися вперед у черзі, необхідно буде дати хабаря "потрібній" людині сказав матері Віктор. Але ж всеодно має бути якийсь вихід плачучи відповіла йому Віра Петрівна. Мамо, зрозумій нарешті просту істину життя про те, що крім одне одного ми нікому більше в світі не потрібні відповів їй Віктор. А що ж тепер робити синку спитала в нього витираючи очі сповнені сліз Віра Петрівна. Обійми мене як у дитинстві і поплач зі мною поруч мамо над нашим спільним горем попросив її Віктор. Просто обійми і поплач разом зі мною, а більшого я в тебе й не прошу... На підвіконня сів голодний, сірий, кудлатий голуб. Його привабила жирна, чорна муха, що застрягла між віконними рамами. Він клюнув у скло раз, другий, третій марно намагаючись дістати муху, а потім став здивовано дивитися лівим жовтим оком на людей – сиву жінку середніх років та молодого чоловіка без ніг, що сиділи на ліжку, плакали і обіймалися одне з одним. Голуба злякали гучні ридання сивої жінки, що міцно обіймала молодого чоловіка без ніг, і він полетів геть.  

Кінець