ДУМКИ ВГОЛОС... - 10 -

(Ніхто не відає своєї долі, можемо тільки боротися з її випробуваннями!.. )  

На нашій чудовій, але багатостраждальній планеті ЗЕМЛЯ, згідно розрахунків вчених, кількість населення досягла, на даний момент, восьми мільярдів людей і тільки декільком з них випала здатність бачити та оприлюднити майбутнє, як своєї долі, так і долі людства. Завдяки нашому скептичному мисленню, в усі часи, люди намагалися критично дослідити усі такі передбачення – велика частка таких пророцтв дійсно не справджувалася. Та все ж ми маємо, зафіксованих документально, кілька постатей, яким дана можливість бачити своє майбутнє, і навіть майбутнє людства (але думаю – така можливість не зробила їх щасливими). Не буду перелічувати таких славнозвісних ясновидців – всі вони широко описані в ЗМІ і доволі знані читачами. Тому в своїх роздумах зупинюсь не на пророках та їх геніальних передбаченнях, а на спробах вгадати якісь несподіванки звичайної людини в СВОЇЙ рідній, непередбачуваній долі. І знов таки, не зможу дослідити такі спроби усіх допитливих – пориюся тільки в СВОЇХ спогадах!..  

Маючи за плечима великий досвід, отриманий на довгому, як для людини, життєвому шляху, теж на протязі всього життя замислювався над питанням долі і частенько намагався вгадати перебіг та можливі викрутаси СВОЄЇ долі. І то було марно – які б ТИ не будував плани, доля, майже завжди, все вирішувала на свій лад і ТОБІ залишалося тільки збиратися силами та переборювати все те, що ТВОЯ люба доля підкидала, випробовуючи ТЕБЕ на міцність. Боже, як же то було тяжко часами – думав: ”Чи вистачить сил, терпіння, щоб таки видертися, обдираючи шкіру, та зціпивши зуби з чергової прірви, в яку зіштовхне ТВОЯ люба доля? ” Соромно зараз зізнаватися, та були в моєму житті хвилини, коли руки опускалися, сльози душили, виникали думки: ”А чи варто взагалі жити далі? ” Так, були в житті такі стресові ситуації, коли майже не витримувала МОЯ нервова система!.. Це особливо вибивало з колії, коли така біда тривала довгий час і здавалося, кінця і краю не буде черговому іспиту ТВОЇЙ терплячості.  

Та, як висловився ще на початку ХХ-го століття М. А. Булгаков в своєму пророчому романі:”Не бува так, щоб що-небудь тяглося вічно. ” І це, таки правда – навіть сонце не буде світити вічно. Вчені вже вирахували – нашому небесному світилу зосталося жити тільки кілька мільярдів років. Що ж тоді мовити про НАШЕ – людське життя?! Кожну мить, годину, рік щось змінюється – хтось з’являється на цьому світі, хтось покидає його і це, для НАС, безкінечний життєвий процес!.. І треба бути завжди готовим до того, що в житті ВСЕ, рано чи пізно, змінюється – в гірший або кращий бік!.. От тільки в який бік це станеться – навряд здогадаєшся… І ще одна думка, до якої докопався, перекопуючи завали СВОЄЇ пам’яті останні п’ять років, зважившись оприлюднити та опублікувати деякі етапи СВОГО життя – поки ТИ молодий, в тебе не вистачає часу (треба будувати кар’єру, сім’ю) досліджувати СВОЮ долю, то ж, такі роздуми припадають виключно на пенсійні часи!.. Можеш спокійно згадувати, оцінювати, чи все робив вірно в минулому!..  

От і зараз, триває війна – жорстока, безжальна, з озвірілим, втратившим людську гідність ворогом (колишнім ”братським народом”), а пам’ять знов і знов вертає до спогадів, про мої, тоді ще дитини (12 – 13 років), дуже теплі та відверті дорослі розмови з моєю мамою. Такі наші дружні бесіди згадуються напевно не спроста, на фоні виття сигналів повітряних тривог, відео зйомок сьогоденних, народжених в підвалах малюків – майбутніх захисників України, я пригадую мамині розповіді зі сльозами на очах!.. Вона народжувала мене під час Другої світової війни в далекій Башкирії в м. Уфа в жовтні 1944-го. От як тут не згадати про ДОЛЮ, про її чудернацькі, непередбачувані, але напевно, записані для МЕНЕ, рядки в ”Книзі доль” – в саме ті хвилини, коли почалися пологи, почали ревіти сирени повітряної тривоги, несподівано відключена була електромережа. В той час, лікарня не мала електрогенераторів, тому лікарі з медсестрами приймали нове життя з кишеньковими ліхтарями, майже навпомацки, та й я не вибрикувався – доволі шустро вискочив в цей світі. :))  

Хіба я міг знати – скільки випробувань заготовила МЕНІ доля… Це зараз я добре розумію – а хоч би й знав, то нічого б змінити не зміг!.. Отож, несподіванки для мене почали траплятися вже в перші дні мого життя – одразу після пологів мама тяжко захворіла. Довелося довго лікуватися в лікарні (висока температура, слабкість). Батько, з радості від народження сина та під впливом випитої великої кількості алкоголю, вночі, в середмісті, під час комендантської години додумався утнути салют з особистої офіцерської зброї. Ясна річ – його заарештували і він очікував засідання військового трибуналу. Добре, що у мами на той час була щира подруга – башкирка Ліда, час збігав, а мене потрібно було терміново офіційно зафіксувати на цьому світі в РАГСі.  

У мами, в їх багатодітній сім’ї був тільки один, найстарший брат, якого вона обожнювала, тому і свого сина, тобто мене, давно вже вирішила назвати в честь брата – Станіславом… Тож, подрузі Ліді доручила поїхати в РАГС і все офіціально оформити. Ну що ж, доволі нескладне діло – взяти у головлікаря довідку про хворобу мами та оформити нового громадянина СРСР. І знову, впевнений, що то таки рішення долі… На той, воєнний час, в Уфі було дуже скрутно з транспортом для цивільних, тому коли Ліда нарешті дочимчикувала, під кінець робочого дня, до РАГСу і почала заповнювати документи, раптом, з жахом зрозуміла – вона не може пригадати ім’я новонародженого сина своєї подруги Нюсі. Вони з керівницею РАГСу згадували і перебирали, майже час, всі, які знали чоловічі імена (і за весь цей час ім’я Станіслав не сплило в їх головах). Мобільних на той час ще не придумали, тому Ліда нічого кращого не вигадала, ніж назвати мене на честь свого брата – ЮРІЄМ!.. Чомусь доля вирішила, що це ім’я мені більш підходить, що ж, з долею не посперечаєшся!.. Зате в подальшому мама таки відвоювала ім’я свого коханого брата у долі і назвала так свого онука, мого сина!!!  

І продовжуючи свої роздуми про людську долю – хіба ж я міг подумати, передбачити, що народившись під несамовитий рев сирен Другої світової, при відключеній електриці, можу скінчити свій життєвий цикл під рев сирен Третьої світової, зі зруйнованою ворожими ракетами електромережею та зі зниклим зв’язком, не знаючи долі своїх дітей та онуків…  

Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ 2022-й рік