63 лютого

В новинах побачила, що вже сороковий день, але для мене все ще той перший. Сорок днів вічного страху та віри у перемогу. Вже сорок днів як не живе моя душа. Час для мене зупинився о сьомій ранку, коли я тільки прокинулась і неначе одразу занурилась у страшний сон. Перші дні я молила Бога щоб той дав мені втекти від цього жаху, але це не сон, виявилось, що моєю долею було стати свідком цієї війни. У той день всі ми подорослішали на 10 років. Я вже не боялась за себе, мені було боязно лише за близьких.  

Я не жила у Маріуполі або Бучі, але це все відбувається зі мною. Я відчуваю як страждають діти, жінки та похилі люди. Напевно, дітей мені шкода більш за все. За свої 4, 7 або 9 років вони не зробили нічого, за що мають заплатити своїм життям. Чомусь люди, які прийшли зі зброєю в мій дім вирішують хто має жити, іншими словами, вони вбивають всіх. На їх думку, хоча чим вони можуть мислити, жоден українець не заслуговує на життя. І тут, напевно, і у вас виникає питання: «Чому? ». Нажаль, я не знаю відповіді, можливо, вони і справді не мають мізків якщо вірять і слухають свого маразматика. Але я не хочу про політику, я не спеціаліст, я не розумію всіх тонкощів.  

Важко обговорювати цю тему. Повинно пройти десятки років щоб мій біль втих. Людям характерно звикати до чогось, і я звикаю. Звикаю до сирен, звикаю до жахливих новин, звикаю до болю. Але я ніколи не звикну до смертей людей. Ця хвилина мовчання буде навічно в моєму серці.  

У нашої неньки важкий шлях, і я сподіваюсь, що зараз ми ставимо останню крапку та повністю відділяємось від сторони окупанта. Саме зараз ми закінчуємо зі справою всіх тих, хто відстоював нашу Україну.  

За календарем зараз четверте квітня, але для мене все той же лютий. Душа моя вдихне повітря лише весною, в день нашої перемоги.