Вкрадене дитинство. Вкрадене життя.

Вкрадене дитинство. Вкрадене життя.  

Війна це злочин якому немає виправдання і особливо якщо вмирають маленькі і беззахисні діти.  

Цей день для шестирічної Тані та її матері з Маріуполя як завжди розпочався з обстрілу міста російськими окупантами. Таня та її мати сиділи у підвалі свого житлового будинку безвилазно вже восьмий день поспіль рятуючись від ракетних обстрілів російських окупантів. Їжу та воду Тані та її матері привозили небайдужі волонтери, але останнім часом з доставкою їжі та води до Маріуполя стало важко. Російські окупаційні війська здійснюючи тривалу та виснажливу облогу непокірного міста підло не пропускали у Маріуполь гуманітарну допомогу з продовольством та водою з неокупованих територій України та не давали змоги встановити гуманітарний «зелений» коридор для евакуації мирного населення з Маріуполя до інших міст України. У Маріуполі вже почалася нестача продуктів харчування та питної води і особливо гостро її переживали маленькі діти.  

Через постійні обстріли російської авіації по Маріуполю в більшості житлових будинків на дев'яносто відсотків зруйнованого міста і в тому числі в напівзруйнованому будинку в підвалі якого ховалися від обстрілів Таня та її мати не було ні електрики, ні газу, ні опалення, ні гарячої води оскільки була повністю зруйнована інфраструктура міста. Оскільки ні газу, ні електрики в будинку не було і приготувати їжу було неможливо Таня разом із матір'ю харчувалися продуктами готовими до вживання в основному хлібом, сиром, ковбасою та шоколадними батончиками що їм п'ять днів тому ризикуючи власним життям під обстрілами ворожої авіації привезли небайдужі волонтери. Пили Таня та її мати замість води персиковий сік з великого пакету який їм разом з іншими продуктами п'ять днів тому також привезли хоробрі небайдужі волонтери. Звичайна вода у пляшках стала справжнім дефіцитом і була у майже повністю зруйнованому окупованому російськими військами Маріуполі "на вагу золота". Купити воду у пляшках у небагатьох вцілілих магазинах які ще працювали у майже повністю зруйнованому ворожими обстрілами Маріуполі було неможливо оскільки її в магазинах вже всю розкупили, а нових постачань питної води в пляшках в магазинах не було. Набрати воду у пляшку у бюветі було великим ризиком для життя оскільки вже були відомі численні трагічні випадки коли людей що виходили з укриття за продуктами харчування вбивав випадково впавший поруч з ними уламок російського ворожого снаряду, або вони ставали жертвами безглуздої сліпої агресії російських окупантів які впритул їх розстрілювали на вулицях без всякої на те причини і багато трупів розстріляних окупантами мирних жителів міста то тут то там лежали на дорогах. Їх трупи ніхто не забирав для поховання оскільки комунальні служби окупованого російськими військами міста Маріуполя у зв'язку із постійними обстрілами ворожої авіації не працювали так само як і місцеві ритуальні контори котрі також після окупації міста зачинилися і від тоді не працювали. Оскільки електрики у домі не було, то Таня з матір'ю які ховались у підвалі будинку від обстрілів не могли зарядити акумулятор мобільного телефону і поспілкуватися з іншими людьми та дізнатися новини про те, що відбувається на неокупованих ворогом територіях України. До останього часу аж поки її мобільний телефон повністю не розрядився і не вимкнувся мати Тані вела в телефоні свій електронний "щоденник" в якому вона описувала нещодавні події щодо взяття Маріуполя в облогу російськими окупантами та своє щоденне проживання разом з донькою Танею у підвалі свого напівзруйнованого вибухами ворожих російських снарядів будинку. "Іжі та води стає все менше і менше, а підвозу продуктів харчування і води вже декілька днів не було тому, що російські окупаційні війська не дають змогу встановити гуманітарні "зелені коридори" для забезпечення мирного населення Маріуполя продуктами харчування" писала у своєму електронному "щоденнику" у мобільному телефоні мати Тані. Російські окупанти не погоджуючи з українською владою гуманітарні "зелені коридори" не давали змоги мирним жителям окупованого міста Маріуполя виїхати з міста на неокуповані території України та цілеспрямовано прирікали тих мирних жителів міста, які не змогли виїхати з міста та лишилися у Маріуполі на повільну голодну смерть від нестачі їжі та води. " Запасів іжі в нас лишилося тільки на два дні і коли наші запаси іжі повністю вичерпаються, то нам у двох доведеться їсти сиру картоплю з мішку яку ми три тижні тому заздалегідь купили на продовольчому ринку. Іншого виходу в нас немає нам треба вижити за будь-яку ціну" писала у своєму електронному"щоденнику" у мобільному телефоні мати Тані два дні тому.  

Мати маленької Тані як могла намагалася забезпечувати її водою та їжею, а від тоді як води та їжі стало не вистачати на двох мати віддавала свою порцію води та їжі Тані, а сама залишалася весь день голодною. Воду та їжу треба заощаджувати від цього залежить наше життя говорила мати Тані. Цього дня мати віддала Тані останню порцію води та їжу, і більше в неї нічого з їжі та води не лишилося. Мати Тані сиділа на ковдрі у підвалі свого будинку і мовчки дивилася як її дочка п'є та їсть. Аби вона вижила, вона все що у мене є в житті, навіть нехай я помру, а вона виживе думала в цей момент мати Тані. Раптом у житловий будинок у підвалі якого ховалися Таня і її мати врізалася крилата російська ракета і їх будинок здригнувся від вибуху і почав осідати поховавши під своїми уламками живих людей. …Мамо мені боляче, мамо мені страшно і темно… мамо де ти… долинав з-під завалів зруйнованого російською ракетою житлового будинку зляканий голос Тані. Таня ще не знала що її мати вбита залізобетонною плитою перекриття, яка впала на неї та розчавила її та лежить майже за три метри від доньки в темряві похована під багатьма шарами з уламків стін з залізобетону, арматури та цегли. Таня лежала в темряві притиснута до землі уламками залізобетонної плити перекриття, яка по дивній випадковості не вбила її як її мати, а тільки придавила затиснувши її тулуб як у лещатах і позбавивши її можливості рухатися. Таня лежала на спині і спина її упиралася в гострий уламок зруйнованої залізобетонної стіни. Понівечену спину вздовж хребта палило немов вогнем ніби з неї живцем здирали шкіру. Таня спробувала поворухнути пальцями власних ніг і звільнити свої ноги з-під уламків залізобетонної плити перекриття, але їй не вдалося навіть на сантиметр звільнити ступні ніг. Ноги взагалі Танею не відчувалися. Напевно, мої ноги зламані подумала Таня і спробувала поворухнути пальцями рук, руки слухалися і Таня спробувала витягнути з під уламків одну з них. Ціною неймовірних зусиль Тані вдалося підтягнути праву руку до себе і вона почала відкопувати своє обличчя звільняючи вільний простір необхідний для дихання навколо носа і рота, і через годину роботи вона змогла більш менш вільно вдихнути повітря. Таня вдихнула холодне повітря змішане з бетонним пилом і закашлялася. Від витрачених зусиль Таня змокла та захотіла пити. Її понівечена спина вздовж хребта вся боліла та горіла вогнем, ніби її палили каленим залізом. Цей гострий жорсткий біль Тані дуже важко було терпіти. Ну де ти мамо, я хочу пити, прийди до мене та врятуй мене покликала її Таня. …Але відповіді від її матері не було…. Адже мертві ніколи не відповідають і ніколи не приходять на допомогу живим.... Через три дні проведеними під завалами зруйнованого будинку спрага Тані стала нестерпною, вона часто марила і тоді їй здавалося, що вона разом з мамою подорожують Чорним морем на білому парусному кораблі. Тані здавалося що вона стоїть на палубі парусного корабля та тримає мати за руку і дивиться на блакитні хвилі, що плескаються за бортом, а наступного моменту Таня відчувши спрагу відпускає мамину руку і стрибає за борт корабля прямо в блакитні теплі хвилі, вона спершу занурюється у воду з головою, а потім виринає на поверхню води і починає жадібно пити морську солону воду. Таня все п'є і п'є солону морську воду, але ніяк не може вгамувати своєї спраги. Таня приходить до тями і усвідомлює, що вона, як і раніше, знаходиться під завалами зруйнованого житлового будинку. Вона відчуває, що по щоках її течуть солоні сльози і потрапляють їй у рот. Це їх смак Таня у своїх галюцинаціях прийняла за солону морську воду. Мамо, хочу пити, дай мені попити, мамо врятуй мене, звільни мене просить її Таня. …Але від її матері, як і раніше, немає відповіді. Адже мертві не відповідають і ніколи не приходять на допомогу живим....  

…На четвертий день рятувальники розгрібаючи завали зруйнованого російською ракетою житлового будинку, знайшли під завалами мертві тіла Тані та її матері та вимкнений чудом вцілілий мобільний телефон матері Тані. Один із рятувальників обережно поклав тіло Тані на носилки і накрив зверху простирадлом. Дівчинка шести років, ймовірно померла від зневоднення організму…як шкода, така маленька дівчинка... у мене просто немає слів…, вона вже ніколи не виросте дорослою, не вийде заміж, не народить дітей, вона навіки залишиться мертвою маленькою дівчинкою знайденою під завалами зруйнованого житлового будинку та вбитою російськими окупантами,.... вкрадене дитинство, вкрадене життя сказав він звертаючись до свого колеги. Будь проклята ця Росія, будь проклятий цей клятий "руський мир", будь проклятий цей народ який прийшов до нас на нашу вільну українську землю нас «звільняти» від «нацизму» скидаючи бомби та обстрілюючи крилатими ракетами наші міста, руйнуючи наші будинки та вбиваючи наших дітей та дружин відповів йому колега.  

Кінець