Нам было

Нам было тогда не до смеха:  

закатом зажглись небеса,  

Зимы белоснежной эхо  

накинуло тень на леса.  

И мы, на дрейфующей льдине,  

под парусом белых снегов:  

"Ты – песня моя лебединая,  

до смерти – моя любовь! "  

Мы все проживали это  

в свои восемнадцать лет, -  

Когда было всё "фиолетово",  

а иней – как в мае цвет.  

И, вроде бы, для величия  

придумал он свой рассказ -  

Ведь должен же для приличия,  

признать, что "не в первый раз"!  

Со страстью ему говорила  

(Я вроде, была неглупа! )  

Такую "трагедь" закрутила...  

нас вместе накрыл снегопад.  

И эта симфония снега,  

и дрейф посреди зимы...  

Вскружила нам головы нега –  

где парус, та льдина и мы.  

И хорошо, и чуть странно  

на свете на белом жить:  

когда, народились заново,  

о смерти нет смысла твердить.  

Неужто должна согласиться,  

что прошлое вмёрзло в лёд?  

Опять мне всё это снится:  

любовь и мой первый полёт.  

Зимы за окном картинки.  

А вьюга, сломав крыла,  

Последней любви-паутинке,  

вновь к первой меня увлекла.  

Лiна Костенко  

Було нам тоді не до сміху.  

Ніч підняла завісу –  

біла симфонія снігу  

пливла над щоглами лісу.  

А ліс, як дрейфуюча шхуна,  

скрипів, у льоди закутий…  

І хлопець, зворушливо юний,  

сказав із дорослим смутком:  

– Ти пісня моя лебедина,  

останнє моє кохання…  

В такому віці людина  

завжди кохає востаннє.  

Бо то уже справа гідности –  

життя, бач, як сон, промайнуло.  

Підлітки для солідности  

мусять мати минуле.  

Завіяні снігом вітрила  

звисали, як біла гичка…  

Я теж йому щось говорила,  

і теж, певно, щось трагічне.  

Було кохання фатальне,  

майже з драми Ростана…  

Я тільки сніг пам'ятаю,  

отой, що давно розтанув.  

Білу симфонію снігу,  

шхуну, в льоди закуту…  

А нам з тобою – до сміху!  

А нам з тобою не смутно!  

І добре тобі, і весело  

на білому світі жити.  

Ти тільки, як всі воскреслі,  

не любиш про смерть говорити.  

І маєш, напевно, рацію.  

Минуле вмерзає в кригу.  

І це вже не декорація…  

Біла симфонія снігу.  

Стогне завія до рання,  

зламавши об ліс крило…  

Ти – моє перше кохання.  

Останнє уже було.