IV. Хлопець

Сидить в квартирі порожній,  

В тишині непорушній  

Парубок юний, молодий.  

На вигляд змучений,  

Згадує який же був дурний.  

Як дівчину прекрасну покохав,  

Як рідною душою її назвав,  

І як у перше в житті поцілував.  

А вона вже не пам'ятає,  

І нічого не знає,  

Про них двох більше не згадує.  

Хоч вже не ті люди вони,  

Між ними різні полюси,  

Та часові пояси.  

Кохання в ньому ще лунає,  

Із сердця ніяк не зникає  

Та очі її не забуває.  

Спогади як ураган вривались,  

Залізна воля й витримка зламались,  

Емоції розбушувались.  

Розриває з середини тиша.  

Душа кричала і ревіла,  

Наружу вирватись хотіла,  

Звільнитись від болю,  

Знайти іншу долю.  

Та сердце давно потрапило в неволю.