III. Сон

В глухій самотності, на тихій пристані  

Стояв будинок старий,  

Часом майже знищений.  

Всюди в ньому тріщини, та дорога одна,  

Крізь коридори веде мене кудись вона.  

На столі свіча, записка,  

В ній короткі слова:  

"Те, що там зведе з розуму... "  

Не зрозумівши іду помалу крізь імлу.  

Здається, я тут був сотні разів,  

Вісить картина,   на ній образ кликав, манив,  

Йому ніби завдавали тисячі порізів.  

Сотні митів закоханої пари в очах видно.  

Все так прекрасно і мило,  

Що навіть тіло на миті німіло.  

Та вмить віддінок очей змінився,  

Зовсім інше там виднілося,  

Лиш сум, біль і нещастя.  

Не міг туди дивитись я.  

Стільки кімнат, в кожній чаруючий аромат,  

В них ніби був життя світанок та захід.  

Водночас незвичайне відчуття,  

Ніби зруйноване все, та не погланає забуття.  

І ось кінець, і там все таж картина,  

Образ змучений, вже сідий, одержимий,  

Хоч ще зовсім юний, молодий.  

Цікавлюсь як же його звати я,  

І тихо він шепочучи промовля моє ім'я...