Коли слова зайві...

Йшла я якось до дому. Настрій дуже поганий – із серії «не чіпай, або вб’є». І ось я збираюсь переходити дорогу, як перед самим моїм носом зупиняється чорний великий джип (в марках не розбираюся, але відразу зрозуміло, що дуже крутий і дорогий, я навіть і не знала, що в нашому маленькому містечку такі є). Де ж він має працювати, щоб заробити на таку автівку? Напевне вкрав. Мабуть так. Крадій (відразу повісила на нього ярлик). А де ж ще?  

Ото ж зупинилося авто. І звідти вийшов чоловік у костюмі (напевне якийсь Louis Vuitton, не менше – як раз під автівку)… і в сонячних окулярах. Взимку! Ну ось мажора-крадія на моєму шляху як раз ще не було. І ось чому саме сьогодні?  

Ось він такий Мачо Мен постав переді мною і каже: «Дівчина, добрий день, виходьте за мене заміж». Ви уявляєте? Як у кіно… Ну що за цирк «Шапіто»? Що такий новий прийом пікапу?  

– Хмм. Не знаю для когось він може і добрий, але... Скажіть мені ви вважаєте, що якщо у вас крута тачка і виглядаєте ви так… на «четвірочку», то вам можна усе? І усі дівчати повинні стрибати від радощів, що ви з ними познайомилися, навіть просто звернули увагу, а ще жартома запропонувала вийти заміж? Ви жартуєте?  

Чоловік аж завмер і напевне що вперше не знав, що сказати. Бо я впевнена на 100 % що з ним до мене так ніхто не розмовляв. Це відразу помітно. Я поспішила скористатися паузою і хотіла обійти цю груду металевого мотлоху, хоч і дорогого. Але далеко я не просунулася… На моєму шляху «виросли» дві громили, хоч і не лисі, але також їх вигляд страху наганяв. Таке відчуття, що я опинилися у 90-х роках. Але мене їх вигляд чомусь не злякав і я навіть не подумала чим може закінчитися ця зустріч (сили звичайно не рівні). Ось чому як нормально людина я не зрозуміла, що краще помовчати. Але ж ні. Я виросла в дитбудинку, а там не вчили боятися, і потрібно було виживати іноді (бо діти і ситуації були різні). І в тебе було завжди тільки два інструмента для цього (які були завжди твої і при тобі) – кулаки і язик. І тому в цьому я була профі. Але це ж не діти і навіть не хулігани і я давно вже не в дитбудинку (в мене знайшовся рідний дядько, який замінив мені батьків і виховав як рідну). Але слова самі вирвалися…  

– І навіть не думайте до мене підходити. Сядьте на місця. Швидко.  

– Було трохи смішно, що дорослі і здоровезні чоловіки мене послухалися. Але вони не мене послухалися, вони просто такого не очікували і просто оторопіли. Як відійшли, намагалися рипнутися знову в мій бік, але мій «наречений» їх зупинив: – Вертоліт, Танк, відбій. – І вони як слухняні хлопчики сіли в автівку…  

Тепер я остовпіла. «Вертоліт», «Танк»… Дійсно? Боже, та це вже якийсь блокбастер, а не «казка», як спочатку здавалося. Треба швиденько від нього відчепитися.  

– Вибач, вони не хотіли тебе налякати. Просто…  

Я не дала договорити. – Просто вони навчені кидатися на все, що несе для ваз загрозу, або коли ви вже щось не контролюєте. Так?  

– Трохи грубо, але так. Бачите в нас вже з вами діалог трохи виходить і я не такий страшний як вам здалося. – Він знов посміхнувся… Посмішка чудова і йому личить… Але це нічого не означає!  

– Я не трохи не злякалися і я сказала, що ви виглядаєте на «четвірку», а не страшний. – Він вже не міг стриматися і розсміявся.  

– Так я пам’ятаю і зрозумів. Так креативно мене ще ніхто не відшивав.  

– Ну завжди буває перший раз. – Я хотіла посміхнутися, але втрималася. Не хотіла показувати, що згодна на перемир'я. Тому знов спробували все ж таки перейти дорогу. Але знов не вийшло, бо не вгамований чоловік (який не звик, щоб йому відмовляли, просто так від мене не відчепиться) знов схопив мене за руку. Мені це не сподобалася (не люблю коли мене утримують силою) і я вирвалася… Але ця махина усе загородила і нічого не було видно, що зліва... і я трохи не опинилася під колесами Ауді, якби не мій «наречений»-рятивник. Ось чому в мене все не як у людей?  

Ви гадаєте я зраділа, що він мене врятував і тримав у своїх обіймах? Звичайно що ні. Навпаки я ще більше розізлилася. Чоловік наче відчув, що я закіпаю і повільно мене відпустив.  

Я витримала паузу, заспокоїлася (хоча б зробила вигляд, що це так).  

– Більше ніколи, чуєте, ніколи не торкайтеся мене. – стримуючи свів гнів промовила я.  

Але його це тільки розвеселило. Від підняв руки (в знак капітуляції і згоди).  

– Але якщо б не я, та б машина вас збила, навіть не дивлячись, що ви така гарна. – І знов посмішка… Ну не гад він? Знає це, і використовує. Але зі мною цей номер не пройде.  

Я була просто обурена. Він ще думає, що мені потрібні його сумнівні компліменти?!  

– Так як ви смієте? Як щоб не ви, то нічого не трапилося. – Від моїх слів він посерйознішав.  

– Добре, я визнаю. Але я не можу так просто вас відпустити. Нам треба побалакати. Дайте мені шанс, будь ласка. – Ось це «будь ласка» від дорослого заможного чоловіка мене «добило». Я трохи поступилася. Мені все ж таки була цікаво дізнатися чому він в мене так вчепився.  

– Добре, завтра в центрі парку о другій годині дня. Не запізнюйтеся – я не люблю чекати.  

Він розсміявся. – Слухаюсь Бос. Буду чекати нашої зустрічі з нетерпінням.  

Ага, ви завтра про мене і не згадаєте (це я сказала не вголос). Чомусь я була впевнена, що він не прийде. І на решті я перейшла дорогу під пильним поглядом чоловіка (якого я навіть не знаю як звати) і його церберів…  

– До речі, я Алекс… – Донеслося позаду. Я посміхнулася.  

***  

День промайнув як година. Біля першої дня я дуже неохоче почала збиратися на бесіду… з Алексом. З одягом морочитися не стала, бо це ж не побачення. Та і чомусь я була впевнена, що він не прийде (не знаю чому). Одягла свої улюблені рвані джинси і светрик на одне плече, жилет та чоботи на підборах. Подивилася на себе в дзеркало. Звичайна дівчина. Ось чого йому від мене потрібно?  

З такими думками непомітно я дійшла до парку. Як звичайно трохи раніше (на 15 хвилин). Скільки дядько не вчив мене не приходити завчасно – не виходить. Ось така я. Не можу я хоч на хвилинку запізнитися.  

… П'ятнадцять хвилин пройшли швидко, а мій кавалер так і не з’явився. Вирішила ще стільки же почекати (як студенти). Але й тоді диво не трапилося… Ну ось все так, як я і очікувала.  

Я вийшла з парку й тільки но перейшла через дорогу як почула голосний звук гальм… Я обернулася і побачила як до мене біжить … стривожений Алекс.  

Я різко відвернулася і продовжила шлях. Він швидко мене догнав, схопив за руку і повернув до себе. Ось так я опинилася в руках чоловіка, про якого знаю тільки його ім’ я. Він тримав мене сильно за плечі, але не боляче і дивився в очі. Не посміхався, нічого не казав…, але це вже було і не потрібне, навіть зайве…