Біль цього моменту

Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует

“Я раніше ніколи не писав тобі листів – ти завжди була поряд, тож листування виглядало б недоречним. До того ж ми вміли спілкуватися без слів, які були зайвими, коли говорили наші очі, наші руки, наші тіла.  

На жаль, такого вже не буде...  

Я не балакучий – ми ще сварилися через це, пам’ятаєш? Я звик мовчати, але зараз хочу поговорити з тобою, дуже хочу. Мені більше нікому сказати те, що рветься назовні... ”  

Нестримний потік літер на екрані раптом завмер й лише курсор блимав, очікуючи нової команди. Вказівний палець чоловіка, який спричинив той потік, сіпався, наче жеребець, що б’є копитом в передчутті довгоочікуваної прогулянки. Втім, бігати уявного коня ніхто так і не відпустив – руки залишили клавіатуру й відсунули ноутбук.  

Чоловік деякий час посидів нерухомо, озирнувся напівтемною кімнатою, прислухався: в кутку тихо мурчав холодильник; за стіною ведучий спілкувався з глядачами – по телевізору йшло якесь ток-шоу; на вулиці періщив дощ і його краплі настирливо тарабанили у скло...  

Чоловік піднявся, припав обличчям до шибки. В багатоповерхівці, що височіла через вулицю, світилися вікна – в деяких навіть крізь дощ можна було розгледіти людей.  

“Метушаться, наче ті мурахи. Їм байдуже до інших – вони живуть своїм життям. Просто живуть... ” – чоловік зітхнув, повернувся до ноутбука.  

“Нещодавно розглядав наші старі фото. Я тільки зараз помітив, яка ти була гарна – справжня красуня... ”  

Пальці зависли над клавішами, а поглядом чоловік впився в курсор. Втім, рухливий знак від цього блимати не припинив, дратуючи й водночас наче спонукаючи до дії.  

“Мені тебе не вистачає – як води, як повітря! – курсор не зважав на емоції, якими були пронизані слова, й продовжував мовчки тягти їх за собою. – Ми зрослися, наче сіамські близнюки. Тепер же на твоєму місці пустка, яка болить і яку ніщо не може зцілити.  

Так, у мене були інші жінки. І зараз є. Але нікому з них я не можу відкритися повністю, оголити всі свої біди-печалі, або розповісти про нашого сина так, щоб мене зрозуміли, щоб пораділи, як може радіти тільки рідна мати.  

У нас гарний син…”  

Курсор зупинився, деякий час поблимав, потім останні слова стерлися, щоб після паузи знову з’явитися на екрані:  

“У нас гарний син. Але він більше спілкувався з тобою, а я…  

Я інколи почуваюся чужим у власній хаті. Я боюся одного разу не прокинутися, і що мене, можливо, знайдуть лише через декілька днів.  

Ні, це не його провина – це я такий. Бо не люблю багато балакати, не вмію просити, не смію вимагати – звик сам, все сам. Та іноді й мені хочеться, щоб спитали, чи потрібна допомога, щоб просто побули поряд, показали – комусь також важливо те, що хвилює мене.  

Це не звинувачення, ні – в нього робота, своя сім'я, діти, яких треба забезпечувати. Я був таким самим сином, тому розумію. І його зараз розумію, і своїх батьків…”  

Чоловік витер око, заклав руки за голову, зітхнув...  

Курсор на екрані мовчки гіпнозував невідомо кого. Стукіт дощу по склу трохи стих. За стіною ведуча новин емоційно, з надривом, розповідала, як все погано в країні та у світі. І лише холодильник в кутку продовжував монотонно мурчати.  

“Сьогодні мій день народження... – курсор знову повів за собою літери. – Я й досі не вважаю його за свято. Бо святом завжди робила його ти – мені ж воно в тягар. Тому й утік з дому – щоб ні гостей, ні вітань, ні побажань.  

Так, я знаю, що всі ті слова будуть щирими. Але вони не принесуть очікуваної радості, не допоможуть досягти душевної рівноваги. Та й набридло усміхатися іншим, вдавати із себе щасливого, в той час, як всередині все закипає невідомо від чого.  

Я не знаю, що робити! Ні алкоголь, ні інші жінки, ні улюблена робота вже не рятують. Лише сон може ненадовго принести полегшення – сон, в якому присутня ти. Втім, засинати навічно я поки що не хочу...  

Розумію, що втеча від людей – це хлоп’яцтво. І що вимкнений телефон та готель в чужому місті не позбавлять від надокучливого товариства – від мене самого. Раніше вважав себе сильною людиною, та зараз відчуваю, що ще трохи й зламаюсь. Я готовий вибухнути від безвиході. Я загубився: не знаю, чого хочу від життя, не бачу цілі, не бачу сенсу. Спробував самостійно розібратися з цим, та зрозумів, що не впораюсь – стає ще гірше…”  

Курсор перестрибнув на новий рядок, але бігти далі не поспішав.  

Чоловік пальцями затарабанив по ноутбуку – наче той тарпан, який нарешті вирвався на свободу. Але здавалося, що замість очікуваної волі кінь знову опинився в клітці. Бо радісний, на перший погляд, стукіт копит невдовзі стих, ніби жеребець зустрівся з несподіваною перепоною. Через мить знов затарабанило, але вже якось тривожно. Щоб вчергове замовкнути. І знов пролунати – нервово, розпачливо...  

“Інколи я шкодую, що не вірю в Бога… в загальноприйнятого Бога, – курсор мовчки вказував, де повинні з’являтися слова. – Та чи зміг би він відповісти мені: навіщо все це, що я повинен зробити, чому навчитися, що зрозуміти?..  

Я не хочу вірити так, як вірять інші – мені ближче моє. Я сприйняв би Бога, який був би уособленням кохання – нашого кохання. Воно було – я читав його у твоїх очах, відчував у своєму серці. Шкодую, що ніколи не говорив про свої почуття. Ти чекала на мої слова, я бачив. Знаю, цього вже не виправити, але прошу... В пам’ять про все світле, що було з нами; заради майбутнього наших дітей та онуків; для себе...  

Чуєш?..  

Вперше для себе прошу – допоможи! Підкажи, як бути?..  

Як стерпіти біль цього моменту?!.  

Тебе, як Бога, в якого вірю, прошу!.. Бо ти знаєш! Повинна знати!..  

Можливо далі й буде легше, але зараз… зараз цей біль – убивчий.  

Благаю – допоможи!..  

Будь ласка!..  

Чуєш?!.  

Бо ти – справжня Віра, і остання Надія, і єдина Любов моя...  

Бо інакше…”  

Курсор, здавалося, застряг – підморгуючи, все миготів собі на одному місці. А потім побіг. Побіг назад. Ковтаючи по дорозі літери, слова, речення...  

Чоловік відпустив клавішу стирання і якусь мить ще споглядав на екрані чисте біле поле. Потому закрив ноутбук, скинув капці й не роздягаючись, вмостився в ліжку. Ще через хвильку він згорнувся калачиком, натягнув ковдру на голову й затих...  

Дощ на вулиці нарешті скінчився. В будинку навпроти майже у всіх вікнах погасло світло. Навіть телевізора за стіною чутно вже не було – мабуть, вимкнули.  

Здавалося, навколо все вимерло.  

І лише холодильник в кутку кімнати своїм мурчанням спростовував це й наче казав: життя продовжується!..  

 

| 29 | 5 / 5 (голосов: 2) | 19:46 16.01.2020

Комментарии

Danekto13:09 17.01.2020
lana_ana, Хм! дійсно - підсвідомість видала його, а ви вказали чому... Дякую
Lana_ana13:05 17.01.2020
danekto, мурчить та не гріє...
Danekto12:34 17.01.2020
lana_ana, дякую
(про безнадійно: все відносно - холодильник бо мурчить)))
Lana_ana12:09 17.01.2020
Сильно, сумно, зворушливо, безнадійно

Книги автора

Смак морозива по двадцять копійок
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
18:45 08.01.2020 | 5 / 5 (голосов: 2)

Поки не зникне час
Автор: Danekto
Рассказ / Сюрреализм
Аннотация отсутствует
20:16 12.10.2019 | 5 / 5 (голосов: 2)

Вареники з капустою
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
09:16 29.08.2019 | 5 / 5 (голосов: 2)

Їжак у прозорій воді
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
17:41 05.08.2019 | 5 / 5 (голосов: 2)

Синичка
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
21:31 02.05.2019 | 5 / 5 (голосов: 5)

Батарейка з косою
Автор: Danekto
Рассказ / Фантастика
Аннотация отсутствует
16:07 03.02.2019 | 5 / 5 (голосов: 3)

Тонкі вуста
Автор: Danekto
Рассказ / Реализм
Аннотация отсутствует
21:36 10.01.2019 | 5 / 5 (голосов: 3)

Авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице.

YaPishu.net 2019