ВІТЕР РЕВОЛЮЦІЇ

Рассказ / Драматургия
Аннотация отсутствует

ВІТЕР РЕВОЛЮЦІЇ  

Вані було всього п’ять рочків, коли помер його батько. Це був високий, кремезний, приємної зовнішності чоловік, який ніколи не знав хвороб та лікарняних ліжок. Саме тому організм не вмів боротись з хворобами і перша ж серйозна інфекція вбила його. Свого часу він дванадцять років прослужив на Кавказі. До сім’ї приїздив раз на рік, у відпустку, а потім знову повертався до місця служби. Це приносило матеріальне забезпечення, сім’я не бідувала.  

Йшов 1918-й рік. Сім’я жила в глухому селі, далеко від доріг, а значить і від цивілізації, тому вітер революції не скоро долетів у ці краї. Мали землю, господарство, реманент, і господарювали собі, як і вчора, як і торік, як і десять років тому. Тобто, господарювала тітка Федора, Ваніна мама.  

Господарство було чималеньке. Свого часу прадід взяв столипінські наділи собі та чотирьом своїм синам. На початок революції сім’я мала 12 десятин землі, 4 коня, 2 корови, овець, птицю. Все це господарство, власне, як було, так і залишилось на руках тітки Федори. А ще на руках тітки Федори залишилось четверо дітей.  

На цей час найстаршій, Саші, було одинадцять років, Колі – шість, Вані – п’ять, а найменшому Серьожі, – всього три місяці.  

Всю хатню роботу на свої дитячі плечі взяла Саша. Колю вже з семи років мама брала з собою в поле. За домашню птицю відповідальним був Ваня – щоб водичка у всіх була, щоб шуліка нікого не вкрав. Поверталась мама з поля, коли вже було темно. В темну хату заходити діти боялись, тому до останнього перебували на вулиці і часто засинали там, де кого зморив сон. А мама, коли поверталась, розшукувала малечу по бур’янах. Як не дивно, мама, коли лишилась сама, навіть чоловіка зустріла, з яким намагалась створити сім’ю. Але цей зв’язок був недовгим і завершився народженням ще одного сина Гриші.  

Тітка Федора була жінка статна, кремезна. Може, тому і взяла на свої плечі непосильну ношу, та не розрахувала сили. А, можливо, просто не мала вибору. В 1930-му році це була хвора на серце, практично лежача жінка. Йшла колективізація, розкуркулювання, починались репресії. Хто добровільно здавав все в колгосп, того репресії не зачепили. Сім’я тітки Федори рахувалась, як “маломощні” середняки, до того ж, не мала кормильця. Таку сім’ю по закону не повинні були розкуркулювати та виселяти. На це понадіялась тітка Федора, цим і погубила свою сім’ю.  

На цей час Саша вже була заміжня. Її чоловіком став хлопець, якого мати наймала на час сезонних робіт. Молоді люди зблизились і з часом одружились. Молодого чоловіка рахували, як колишнього батрака, тому його сім’я під репресії не підпадала.  

Колі було вісімнадцять і він працював в районній артілі “Красна бричка” молотобойцем. Ваня в свої сімнадцять встиг попрацювати на “Дніпробуді”, в конторі “Мостовий перехід” землекопом. Вручну рили котлован під “Дніпрогес”. Пізніше працював на Хортиці, в кам’яному кар’єрі вантажником. Пропрацював він вантажником десь з пів-року, коли приїхали на бричці із району двоє з рушницями. Спершу обшукали барак, потім знайшли Івана, обшукали і забрали з собою. Було літо, дуже спекотно, а поряд Дніпро. Ці двоє залишають арештанта на їздового і йдуть до Дніпра освіжитись. Ваня звертається до їздового:  

– Куди мене?  

– Вас виселяють, сім’я вже на станції.  

Пізніше Вані розповіли, що маму, Серьожу і Гришу забрали з дому. Мама і так майже не ходила, а тут з переляку ноги зовсім відмовили, так що, людям з рушницями довелось змайструвати зі своїх рушниць щось типу нош. І, підійшовши до брички, на рахунок раз-два-три закинули хвору на бричку. Всіх затриманих відправляли на найближчу залізнодоріжну станцію. Як виявилось, там же, в одному із підвалів, знаходився і Коля. На станції їх тримали три доби. Годували раз на добу квасоляним супом.  

Через три доби підігнали вагони і об’явили посадку. Глав сімей (в тому числі і Гришу) привели пізніше. Вагони не були пристосовані для перевезення людей. Не було ніяких зручностей, не було туалетів. Поїзд зрушив з місця і покотився година за годиною. Зупинки були, але виходити не дозволяли. Всі свої природні потреби справляли находу, завісившись якимось рядном.  

Їхали три доби. Весь цей час їх не годували. Та у кожного з дому щось було припасено, так і протримались.  

Прибули на станцію Богословськ, Свердловської області Надєждінського рацону. Народу – тьма. Треба було якнайшвидше десь усіх трудовлаштувати, дати хоч якусь кришу над головою. Основна маса народу направлялась на лісоповал, на заготівку лісу. Хто поміцніший – відбирали на кам’яно-вугільні копальні. Оскільки мама була дуже хвора і ще кудись відправлятись було проблематично, вона звернулась до керівництва, щоб сім’ю залишили на копальнях. Їй пішли назустріч, дали дозвіл залишитись.  

Жили перші 2-3 місяці в розбитих, спалених заводських корпусах. Паралельно з основною роботою будували самі для себе дерев’яні бараки і по мірі їх готовності вселялись туди по чотири сім’ї в секцію. Коля і Ваня влаштувались на роботу на копальні, мама з Серьожою і Гришою залишались “вдома”. Двадцять п’ять відсотків заробленого утримувалось. Кожна працездатна особа отримувала продуктові картки, по яких кожен місяць можна було отримати 800 грамів круп, 800 грамів цукру і 800 грамів риби. І кожна непрацездатна особа по картках отримувала половину цієї норми.  

На виселках мама прожила два роки. В 32-му вона померла. Брати своїми руками викопали яму, на своїх плечах віднесли її на кладовище, своїми руками й закопали. На цей час Колі було вже двадцять років, Вані–дев’ятнадцять, Серьожі – чотирнадцять, а Гриші – одинадцять.  

Мама була хвора, але саме вона була тим фундаментом, на якому трималась вся сім’я. Щойно не стало мами, те, що було одним цілим, почало розвалюватись на окремі шматки. Вже через рік, в 33-му, помер Гриша. Ще через рік, в 34-му, з дому пішов Серьожа. Більше брати його не бачили. Говорили, що підносив “істопникам” дрова – тим і жив. Ймовірно, там і загинув. Ночував, скоріше всього, десь в копальнях. А в копальнях траплялись випадки самозагоряння вугілля. Можливо, десь там Серьожа і загинув.  

Залишилось двоє братів – Коля та Ваня. Того, що отримували по картках, молодим, здоровим хлопцям не вистачало. Час від часу продавали щось із посуду, або якусь одежину, що привезли з собою. Одного разу Коля продав батьків костюм. Дуже шкода було його продавати. Гарна, добротна річ, а головне, пам’ять про батька. Але йому запропонували хорошу ціну, і хлопець не встояв проти спокуси.  

Скупитися “хорошо” в Богословську було мало шансів, а залишати населений пункт поселенцям заборонялося. Вирішили ризикнути. Ваня взяв гроші і відправився в Надєждінськ, в районний центр. Скупився. Добре пам’ятає, що купив пуд муки, решту – пам’ятає погано. Та доля була не з ним, доля була проти нього. Його затримали, все відібрали і на місяць “закрили”. Тримали в приміщенні, де не було анічогісінько. Спали просто на кам’яній підлозі. Пам’ятає страшенний холод. Щоб якось хоч трохи зігрітись, ховав обличчя в ворот сорочки і старався зігрітись власним диханням, а руки затискав між колін. Народу було стільки, що з боку на бік перевертатись доводилось групами, по команді.  

Через місяць випустили. Повертався Іван в Богословськ залізнодоріжною колією, по шпалах. Коли мимо поїхав поїзд, вирішив вскочити находу, щоб під’їхати. Та промахнувся. Скотився аж в самісінький низ насипу, весь побитий та скривавлений. Присів, схилив голову на коліна і сидів так, заціпенівши, якийсь час.  

– Что, умирать не хочется?  

Іван підняв голову. На колії стояла жінка.  

– А мне и угостить тебя нечем, вот разве что пачечка дрожей. Какая ни какая, а все же еда.  

Іван з’їв ті дріжджі і пошкутильгав далі. Він швидко забув про цю пригоду. Її витіснили інші думки. Він чекав зустрічі з братом. Чекав її і боявся. Як виявилось, не дарма. Перші слова, якими зустрів його Коля:  

– Де гроші, де покупки?  

– Розумієш, мене затримали, все відібрали, посадили на місяць.  

Та Коля не повірив жодному Ваніному слову. А скоріше-не захотів повірити. Безсила лють- не кращий помічник у налагоджуванні відносин. Брати розсварились настільки, що розірвали будь-які відносини. Ваня пішов з дому, поселився в гуртожитку. Його гнітив розрив з братом, його гнітило те, що довелось піти з дому, його гнітила обстановка в гуртожитку, гнітила неволя, загострилась тоска за батьківщиною. В гуртожитку він зійшовся з земляками, які теж тяжко переживали розрив з Батьківщиною. Зрештою, четверо з них, в тому числі і Іван, вирішили повертатись на Батьківщину.  

Тридцятого квітня 1934 року приятелі вийшли із Богословська. Пройшли всього кілометрів сім, як помітили погоню. Кинулись в болота. Щоб не потрапити в тіну, доводилось перестрибувати з купини на купину, з купини на купину. Від погоні відірвались.  

Першого Травня прийшли в Надєждінськ. Було свято, було галасливо і весело і ніхто не звертав уваги на чотирьох приятелів. Вони розуміли, що їх чекають нелегкі випробування, тому треба зробити хоч якийсь запас харчів. Найпростіше було накупити хліба. Правда, на руки давали всього один кілограм, тобто, одну хлібину. То ж, їм довелось обійти десять кіосків, щоб купити по десять кілограмів на кожного.  

Пішли тайгою, паралельно залізниці. На нічліг заходили поглибше в ліс. Щоб не замерзнути, розпалювали багаття, давали йому прогоріти. Золу, поки вона ще була гаряча, розгрібали, накладали зверху гілок, а вже потім вкладались самі. Днів через три прийшли в Златоуст. Звичайно ж, вони були надто примітними, тому їх зразу ж затримали, посадили в сторожку. Та коли сторож заснув, втекли, та вже втрьох, четвертий вирішив повертатись назад.  

Наступного дня переходили міст через річку. Звідки ж їм було знати, що він охороняється? Їх знову затримали і знову посадили в сторожку. В сторожці було віконце. Вночі вони виставили те віконце, знову втекли, але тепер уже вдвох. Третій теж вирішив повертатись назад. Так дійшли до Челябінська. І тут останній його приятель, вибачаючись, заявив, що теж вирішив повернутись :  

– Тут наші хліб возять, заберуть мене. Ваня, залишайся і ти. Давай повернемось.  

Та Ваня був непохитний, він вирішив йти до кінця. Якби ж то він знав, що йому  

приготувала доля, мабуть, повернувся б! А поки що знайшов попутній товарняк і на ньому доїхав до Свердловська. Там сів на пасажирський поїзд. Втома та хвилювання далися взнаки і Ваня міцно заснув. Проснувся, коли поїзд зупинився і почув як об’явили:  

– Станция Тюмень. Поезд дальше не идет!  

Виявилось, він сів не в той поїзд. Довелось повертатись в Челябінськ, а вже звідти пересуватись в своєму напрямку. І де тільки не довелось їхати: і в вагонах, і під вагонами, і на паровозі, і на цистернах. Доводилось їхати і в порожніх цистернах. От тільки голова повинна бути зверху, щоб не отруїтись випарами. Поїзд зупинився – ховаєшся, щоб не помітили, поїзд рушив – знову голову в люк і милуйся собі краєвидами. Одного разу заліз в тендер з вугіллям. Машиністи, коли брали вугілля, помітили. Скоріше всього, з переляку включили воду і поливали хлопця, поки не змок до нитки, тоді прогнали. Одного разу примостився на гальмах. Кондуктор його помітив і не знайшов нічого кращого, як пнути ногою. Та так, що хлопець котився аж в самісінький низ насипу. Доводилось їхати і під вагоном, на ящику з-під інструментів. Їхати можна, але дуже небезпечно.  

Мабуть, все було б набагато простіше, якби не потреба в їжі. Голод мучив і штовхав до людей. А люди всі дуже різні – могли врятувати, а могли і знищити. Та вибору не було. Доводилось знову і знову стукати в двері, не маючи поняття, що чекає його за цими дверима. Одного разу постукав у двері – тиша, обережно прочинив їх – і похолов. Там сидів чоловік у міліцейській форм:  

– Заходи – заходи. Ты думаешь, я не знаю кто ты? Знаю! Таких, как ты, я много спас. Выпить не дам, а накормить – накормлю. Жена, проводишь его на станцию, чтобы никто не задержал.  

Звичайно, видно було здалеку хто є хто, тому його і затримували раз-по-раз. Одного разу затримали, посадили в острог, який був обнесений височенною огорожею. Кілька днів Ваня вів себе примірно. Всі доручення виконував старанно, був ввічливий та слухняний. А коли ввійшов в довіру, побачив, що ніхто за ним не слідкує, кинув мітлу, якою підмітав двір, розігнався і перескочив через огорожу. Всю решту життя, коли згадував ці події, він дивувався, як зміг перескочити через ту височенну огорожу.  

Одного разу побачив Ваня, що стоїть товарний вагон, а вікно відкрите. Вночі він вліз через це вікно. А вранці його помітили – затримали, знову посадили в сторожку. А там уже повно народу. Знайшов вільний куточок, присів, заснув. Прокинувся від якоїсь метушні. Поки він спав, вікно виставили і хто куди. Побіг і Іван. За всю дорогу затримували сім разів і сім разів тікав.  

В одному населеному пункті помітив, що господарі в кінці садиби працюють на городі. Зайшов в будинок – стоїть чавунок з вареною картоплею. Не втримався, наївся, а потім пішов до господарів каятись. Схопили, руки заломили, повели в дім. Пробував виправдатись, мов, вибачте, відпрацюю. Завели в дім, обшукали, перевірили – все на місці – відпустили.  

А в Пемзі в одне помешкання зайшов – посеред кімнати куча соломи, а в тій соломі діти борсаються. А біля печі лежить хлібина. Діти так загрались, що не помічали Івана. Він схопив хлібину і ходу. Біг вісім кілометрів, доки дорогу не перегородила річка, а через річку – міст. Забрався під міст, їв хліб і запивав водою з річки.  

А ще одного разу тільки до воріт підійшов, виходить хазяїн. Схопив, руки скрутив – і в погріб:  

– Много вас здесь ходит!  

А коли хазяїн пішов –Іван утік.  

Ночувати теж доводилось, де прийдеться. Траплялись і курйозні випадки. Одного разу заночував у полі, у копиці сіна – і тепло і подалі від чужих очей. Міцно заснув сном молодої, здорової людини. Та так, що не почув, як вранці на бричці під’їхав якийсь чолов’а за сіном. Загнав вила в копну. Та так, що до Іванового коліна дістав. Той від несподіванки та від болю заволав щосили. Чолов’яга вмить злетів із копиці, заскочив на бричку і дременув так, що мабуть не чув, що Іван вдогін кричав, намагаючись щось пояснити. Частіше інших пригод Іван згадував саме цю, бо саме вона залишила по собі шрам на все життя.  

У Івана з собою залишалась річ, яку сім’я взяла з собою, ще коли відправлялась на поселення. Це був вишиваний рушник, з якого потім мама пошила торбинку. Річ для нього була дуже дорога і пам’ятна. Та настала хвилина, коли йому довелось знову з торбинки зробити рушника і відправитись з ним на базар. Там одна жінка погодилась віддати за нього булочку. Іван тут же присів на камінь, їсть булочку. Підходить жінка, мовчки подає глечичок з кислим молоком.  

– Спасибі, добра жінко!  

Підходить інша жінка:  

– Может, покопаєш мне огород?  

– Покопаю.  

Півтора дні Ваня копав город тій жінці, а так нічого і не заробив:  

– Ты мне и так дорого обошелся!.  

З такими митарствами Іван доїхав до Харкова. На весь шлях пішло двадцять дві доби.  

В Харкові тільки вийшов із вагона – заарештували і повели у відділ НКВС. Там таких було немало. Викликали на допит. На такий випадок Іван приготував <легенду>.  

Мовляв, був на будівництві Комсомольська – на – Амурі. З дому прийшов лист – мама померла, а він в сім’ї старший. Повірили, допомогли. Вартовий провів його в безпечне місце. На станції Основа кондуктор дав Івану грошей – один карбованець. На ці гроші Іван купив собі тюльки і заліз в останній вагон поїзда, який їхав до станції Лозової.  

Через тридцять кілометрів, на станції Мерехва, поїзд зупинився. Ваню мучила спрага і він вирішив піти пошукати води. Звідки ж йому було знати, що біля останнього вагона виставили вартових. Його схопили і посадили в теплушку. А вранці теплушку причепили до поїзда і відправився Іван в напрямку, зворотньому тому, куди він так рвався.  

В ті часи до кожного поїзда був причеплений вагон, де засідала <Трійка ОГПУ>. Саме вона була уповноважена вирішувати буквально всі питання, що траплялись на залізниці. Івана визвали на допит. Задавали звичайні питання:  

– Хто? Звідки? Куди?  

Вердикт – винуватий. Стаття від 07. 08. 34 року “За безбілетний проїзд по залізній дорозі”. Покарання – три роки виправних робіт на БАМлаг (на ДВК) Усурійської залізної дороги.  

Привезли їх на станцію Тахтамигда. Всі три роки працював на земляних роботах – будували насипи під залізницю. За три роки дійшли до станції Архада (залізна дорога Улан-Уде – Хабаровськ, другі путі).  

В 1937–му році звільнився. Отримав сухий пайок, проїздний літер і можеш відправлятись, куди хочеш. Було лише одне місце, куди міг відправитись Іван. На Батьківщині залишилась сестра Саша. Її сім’я на той час – чоловік і четверо дітей. Розумів, що буде нелегко, тому хотів зразу ж їхати, шукати десь роботу. Сестра спинила:  

– Спочатку стань на ноги.  

Та і паспорт в районі відібрали, далеко не поїдеш. Іван залишився, та не надовго. Сім’я велика, самим би прокормитись, а тут ще здоровий, голодний чоловік.  

Поїхав в район, щоб забрати свій паспорт. Там запросили довідку із сільради. Поїхав в сільраду – там запросили довідку із колгоспу, що ти в колгоспі не потрібен. Хто ж в ті часи міг ризикнути дати таку довідку? Довелось влаштуватись в колгосп. Проте, витримати ті колгоспні «порядки» більше місяця він не міг. Звиклий господарювати з дитинства, коли кожен гвіздочок на своєму місці, терпіти не міг, як господарюють ті, хто і гадки не мав, що таке господарство. З колгоспу звільнився, став працювати по найму. Кому колодязь викопає, кому город скопає, кому щось відремонтує. Іноді працював за тарілку супу, іноді за нічліг. Так пройшло ще місяця півтора. Когось це стало дратувати. Знайшлась і людина, яка згодилась написати донос. Мовляв, веде контрреволюційну агітацію. Пізніше його ознайомили з цим доносом. З його автором вони були односельці. Пізніше, при зустрічах, все намагався виправдатись:  

– Нас заставляля, нам погрожували!  

Та Іван цього слухати не хотів:  

– Не чіпай минуле.  

В цей час ішов призив в армію. Призивались чоловіки 1915 року. Ваня був 1913-го р. н. Йому сказали, що свій призив він пропустив, тому його причислили до 1915-го р. н.  

Усіх призивників зібрали, привезли в райвійськкомат, а там заарештували і посадили в підвал. Стали викликати на допити. Бити не били, а от по стойці «смірно» доводилось стояти по 12 – 14 годин. Вимагали підписати папери. Коли падав, горланили, принижували, погрожували пістолетом. В приміщенні, де їх допитували, стояли стоси книжок, під саму стелю. Допитувач показував на книжки і горлав:  

– Бачиш, оце все ті гадюки написали, котрі вас обплутували.  

Підсадили до Івана чоловіка, односельця. Ніби такий же нещасний, заарештований. Говорив багато і всі розмови зводились до того, що папери треба підписувати, хоч бити не будуть. Бо як почнуть бити, все рівно підпишеш все. Після семи таких діб Іван підписав все, що пред’явили. Цим і вирішив свою подальшу долю.  

Погрузили їх в вагони і відправили в обласний центр. Там протримали 5 – 6 діб і знову погрузили, тепер уже в теплушки. Ці теплушки вже були пристосовані для перевезення людей, в них були туалети, нари.  

Перед відправленням вагон відкрили. Перед вагоном стоять двоє озброєних «начальників»:  

– За что сидите?  

– Не знаємо.  

– Срок?  

– Не знаємо.  

– У всех ст. 54, п. 10. Срок не больше 10-ти, не меньше 8-ми. Место назначения – Тахтамыгда.  

Було літо, дуже спекотно. Годували на зупинках. Коли довго не годували, вагони починали скандувати:  

– Хліба! Хліба! Хліба!  

Поїзд зупинявся. На вагон давали кілька хлібин та на кожного шматок риби. Були і «блатні». Одну хлібину вони забирали собі, а решту ділили на всіх.  

Швидко спека і солона риба робили свою справу і через якийсь час вагони скандували вже:  

– Води! Води! Води!  

Коли на ці скандування довго не реагували, вагони починали розхитувати. Поїзд зупинявся, і стояв, поки не втамовували спрагу всі. Він міг стояти і три години. Воду носили відрами. Цей марш продовжувався 56 діб. Кінечний пункт призначення – Тахтамигда, Бамлаг.  

Там вже було холодно, лежав сніг. Жили, як правило, в палатках. Основна робота в зимову пору – заготівля лісу. Робота нелегка і непроста. Оскільки працювати треба парами, багато залежало від того, як спрацюєшся з напарником. Іван згадував, як йому напарником одного разу поставили маленького, непоказного чоловіка на ім’я Казбіч. Іван не на жарт злякався:  

– Ну, тримайся, Іван, цей тобі всі руки обірве.  

Та вони спрацювались так, що коли настав час розлучатись, прощались, як рідні.  

В інший час сипали насипи під залізнодоріжне полотно. Коли доводилось довго затримуватись на одному місці, ставили дерев’яні бараки. На одній ділянці закінчували роботи, переїздили на іншу. Вихідних не було. Якщо в 4 – 6 місяців давали вихідний, то відпочивали до 10-ти годин, а потім – на благоустрій території. Були проблеми з посудом, були проблеми з постільною білизною. Діставали «блатні». Відбирали все, що можна було відібрати.  

Довгий час не було бані. Одежу час від часу здавали в фізкамери. Одежу здавали, а самі голі сиділи і чекали, коли повернуть їм речі.  

Літні речі – сорочку, штани, картуз – видавали раз на сезон. І раз на сезон видавали зимові речі – ватні штани, валянки, куфайку і шапку з напівсукна. В першу чергу забезпечувались передовики, рекордисти. Хто працював абияк, міг одержати літнє, коли вже треба було одержувати зимове і навпаки. Білизну видавали «по зносу». При цьому, якщо від сорочки практично нічого не залишалось, треба було пред’явити комірець. Це свідчило, що ти не продав, не проміняв свою білизну, тобто, ти не «промотчик». Були і ремонтні майстерні. Їх представники після роботи ходили по бараках, кричали:  

– Кому ремонт? Кому ремонт?  

Увечорі здавали, а вранці отримували свої речі назад, уже відремонтовані. Взимку взувались у валянки. Якщо валянки зношувались раніше сроку, сидить їх господар в таборі «по раздетности», чекає, коли підвезуть чергову партію.  

Норми виробітку були різні. Розраховані на 10-ти годинний робочий день. Та багатьом, особливо ослабленим, вони були непосильними. А в кінці робочого дня – перевірка. Норму виконав – повертаєшся в табір, а не виконав – працюєш далі. Часто робочий день продовжувався 12 – 14 годин. Іван працювати погано не вмів, тому числився в передовиках, в числі кращих.  

Одного разу, як передовик, одержав в числі перших зимовий одяг. Проте, відчув себе недобре і залишився в таборі. А тут на лихо перевірка.  

– Почему не на работе?  

– Больной.  

– Фельдшера сюда.  

– Температуру поміряли – нормальна.  

– Зимнее обмундирование получил и сидиш в бараке?  

Йому б помовчати, повинитись, а він зняв одежу:  

– Заберіть!  

Одежу забрали, а його, роздягненого, гнали три кілометри до місця роботи. Іван обморозився, захворів, та ще й штрафпайок отримав. Словом, потрапив в немилість. Став завсігдатаєм ізолятора. А там холодно, опалення немає. Бувало, вранці виносили непритомного. Штрафпайок давав про себе знати: упадок сил, понижена температура, почали опухати ноги. Іван був хлопець не із слабкого десятка – високий, кремезний. Одного разу був випадок, який може це підтвердити. Перекинули їх на нову ділянку. Всі сиділи без діла, чекали розпоряджень. Щоб чимось зайнятись, один чоловік, постарше, повище та покремезніше Івана, затіяв змагання на руках. Він легко перемагав одного супротивника за іншим. Іван поглядав, поглядав зі сторони, а потім:  

– А ну, дай я попробую.  

І переміг, не дивлячись на молодість. А тут сили зовсім його покинули.  

Вранці в ізолятор заходить охоронець:  

– Кто на работу?  

Якщо сили є, іди працюй. Але якщо сил немає, краще залишайся, бо будеш битий, прийшов працювати – працюй. Іван визвався працювати, та коли прийшов на місце, зрозумів, що сили свої не розрахував. Він тихенько опустився на землю, голову стис руками і сидить чекає, що буде далі. Тут же підходить охоронець:  

– Почему сидиш?  

– Упадок сил, зовсім ослаб.  

Можливо, його зовнішній вигляд говорив сам за себе, бо його не били, а навпаки, забрали в табір, посадили на дієтпайок. З часом Іван окріп, поправився.  

Але тут нова біда. З ділянки на ділянку їх перекидали машинами. Одного разу машина перекинулась. Троє отримали переломи, а Івану «пощастило». Переломів не було, а лише сильний забій. Переломів немає – на роботу, а робити не можеш – в ізолятор. Відправили Івана на загальні роботи. Сам то він і окріп, і поправився, але ж рука була неповноцінною, доводилося частіше перепочивати. А охоронець помітить, що сидить – в ізолятор. Знову став завсігдатаєм ізолятора. Ноги знову розпухли, страшно чесались. За станом здоров’я випустили в барак. Та оскільки сидіти в бараці «не положено», дали костилі. Вранці виходить з усіма на роботу. Поки дійде, майже обід. Після обіду виходить в зворотньому напрямку. Поки дійде, його вже решта наздоганяє. Так тривало десь неділю.  

А одного разу отримав таку травму, яка йому ледве руки не коштувала. Вели вони роботи в горах. На висоті, прив’язані мотузками, збивали камені. Мотузка не витримала, обірвалась. Іван летів з високої точки, весь побився, а найбільше постраждала ліва рука. Була пробита кістка, витік кістковий мозок.  

В таборі лікар оглянув травму і поставив діагноз: штучна фільдмона(так казав Іван). Та на місці лікар оглянув травму і виніс свій вердикт:  

– Кто поставил діагноз «искусственная фильдмона – дурак он.  

Рука розпухла, запливла запеченою кров’ю і лікуванню не піддавалась. Визвали військового хірурга. Але той оглянув травму і тільки руками розвів. Оперувати він не осмілився. Запросили ще одного хірурга. Іван запам’ятав його на все життя, саме він врятував йому руку, а може і більше. Звали його Михайло Михайлович. Він довго вивчав травму, а потім зробив надріз. Болю Іван не відчув. А коли прийшов до тями, почув:  

– Гноя никакого, только запеченная кровь.  

Місяця три Іван не піднімався з ліжка. Потім потроху почав підніматись, розходжуватись. Спочатку сам підтримував хвору руку, потім підв’язали пов’язкою. Одного разу в лікарню заїхав Михайло Михайлович (він був у тих краях проїздом). Коли побачив, в якому стані Іванова рука, страшенно розсердився:  

– Что же вы делаете? Вы же его искалечите!  

Він призначив хворому на травму молочні ванни та витяжку. В цілому, Іван пробув у лікарні десь близько року. З лікарні виписали і знову направили на загальні роботи. А рука для фізичних навантажень не годиться, доводилось давати їй перепочинок. А охоронець помітив – сидить, і знову в ізолятор. Від біди врятувало те, що незабаром перекинули їх на іншу ділянку. Там його поставили на апарат, де виготовляли гвіздки. Ваня так приловчився допомагати собі скаліченою рукою, що вправлявся з роботою не гірше здорової людини. Але, як відомо, все хороше швидко закінчується. Їх знову перекинули на іншу ділянку. І тут йому сповістили новину, яка примусила його пустити сльозу – його направили на лісозаготівку. Іван присів біля костра, повісивши голову. До нього підійшов виконроб, узбек за національністю:  

– Чего плачешь?  

– Та ось привезли на смерть.  

– Не плач, будешь получать свою горбушку.  

Свою горбушку Іван заробляв тим, що був відповідальним за інструменти – за їх збереження, за їх ремонт, за порядок у зберіганні. А ще він був відповідальний за багаття. Треба було збирати хмиз, розводити багаття та підтримувати в них вогонь.  

В цей час набирали колону транспортників (ТРО) – обслуговуючий персонал залізної дороги. Зазвичай, віддавали тих, хто самим не потрібен. Віддали Івана. Там його перепробували на різних ділянках, та він зі своєю рукою подовгу ніде не затримувався. Тоді його знову призначили відповідальним за інструменти та за багаття.  

Прийшов час – подали заявку на розконвоювання. Пройшов ще якийсь час. І ось біжить чоловік і находу кричить:  

– Иван, расконвоирование, назначение в распоряжение начальника станции.  

Видали пропуск і направлення. Прибув до місця призначення:  

– Стрелочником работал?  

– Нет.  

– Осваивайся, будешь рабо тать стрелочником.  

За три дні освоївся. Робота сподобалась. Працював із задоволенням. Знову був на хорошому рахунку, знову вийшов в передовики. Будучи розконвойованим, мав можливість ходити в ліс, збирати ягоди, а потім їх продати. Коли звільнився, мав додатково якусь копійчину.  

З цієї станції його перекинули на іншу, потім ще на іншу. А вже з цієї, називалась вона, здається, Ушумундський перевал, прийшло звільнення. Йшов 1947-й рік. В управління прийшло повідомлення про закінчення терміну. Управління знаходилось на ст. Завітая. Там виписали необхідні папери, довідку про звільнення. Акт Іван підписав, отримав на руки папери – і ти практично вільна людина.  

У кожного звільненого на руках літер на проїзд. На кожній станції його треба компостувати. Перша станція – в Іркутську. Народу – не проштовхатись. Таких, як Іван, зібралось чоловік сто. Відрядили делегацію до начальника станції, та той відказав, як відрізав:  

– Ничего не можем сделать!  

– Но нам нельзя задерживаться, у нас пайки на 10 суток.  

– Средств нету!  

Звернулись до начальника НКВС. Його розпорядження:  

– Отправить людей любыми путями! Это приказ!  

Прибули в Москву – те ж саме. Кінниця розжене столпотворіння, а народ знову в кучу. Був негайно організований состав, і людей відправили. В Харкові сів на пасажирський поїзд, доїхав до Запоріжжя, а вже звідти – до своєї станції. На свою станцію приїхав о 22-ій годині. Був кінець жовтня, до села кілометрів десять. А десь тут, на території станції, – «ЗАГОТЗЕРНО». Може, там є свої? Прийшов на «ЗАГОТЗЕРНО», а том самі жінки.  

– Хто із «ВІЛЬНОГО ЖИТТЯ»?  

– Ми із «ЖОВТНЯ».  

– А ми із «ВИВОДОВА».  

– Ми вас не відпустимо, все рівно проїжджаємо мимо, то ж, довеземо.  

Довезли до ставка. А там – доріжка у вулицю, а в кінці вулиці – сестрина хата.  

Йшов 1947-ий рік. Вже більше двох років, як закінчилась війна, але її сліди були скрізь. Сад був спалений, скрізь були окопи, навіть у дворі. Ваня постукав у двері – тиша. Хто ж тут живе? Та й чи живе взагалі? Обійшов кругом хати. Помітив свій візочок. Значить, свої. Знову постукав, покричав – тиша. Скоріш за все, його чули, та боялись вийти. А посередині двору лежала купа соломи. Тоді Іван взяв свій дерев’яний чемодан, заліз з ним в солому і там заночував.  

Вранці його розбудили звуки, які він майже забув за довгі роки. Хтось діставав воду із колодязя. Визирнув зі своєї схованки. Він одразу впізнав її, це була Саша. Іван вибрався із соломи. Сестра повернулась на шурхіт і завмерла з широко відкритими від жаху очима. В першу мить вона не впізнала брата. А вже в наступну мить з риданнями кинулась в обійми. Одежа на ній була зношена настільки, що було дивно, як вона взагалі тримається купи. Крізь дірки просвічувалось тіло. Те, що мали, зносилось, а інше взяти було ніде, та і не було за що. Та і німці все, що могли, забрали в окопи.  

Чим міг, поділився з сестрою, дав трохи грошей. Прописався, став на облік в сільраді. Днів десять дав собі відпочити, а потім поїхав в райцентр, влаштувався на роботу. З часом одружився з жінкою, яку знав з дитинства, а доля звела їх тільки зараз. Починали з двох чемоданів та винайнятого куточка, де окрім ліжка нічого більше не поміщалось. Коли народилась перша донька, її колиску підвісили під стелю, а функції столу виконувала табуретка в куточку кімнати. Коли народилась друга донька, довелось шукати інше житло. Коли діти трохи підросли, взяли земельну ділянку, побудували з самана хатину, яка і стала для сім’ї тим, що називають батьківською хатою.

| 27 | 5 / 5 (голосов: 3) | 16:58 08.11.2019

Комментарии

Авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице.

YaPishu.net 2019