Від Дикого Поля

_ I  

І Час, і Світ, і Все — як дим:  

Облесливе, розкуте...  

Межи́ утворенням оцим –  

Моя, незрима “Скру́та”.  

Вона загальний має зір:  

Все бачить, чує, знає.  

Колись в мені проспиться звір  

Гадаю, пригадає.  

Отож, був я і був Кодáк*,  

Струмив Дніпро-Славута.  

Йому, зумовлене – козак,  

Тарпан та шабля кýта.  

До Межиріччя, за Поріг,  

Колись такий далекий…  

Стікався люд, неначе сніг,  

У Судний День, від спеки.  

Угамуватися не зміг,  

Ця правда очі коле:  

Зелений колір приналіг,  

Подався в “Дике Поле”  

На косови́ща, на хліби́,  

На древні городи́ща;  

Вставали “ди́би” на диби́,  

Ставали — попелища;  

Ятрився натовпами Шлях  

Знедолення – з неволі :  

Як і татарин так і лях  

Гуляли в Дикім Полі.  

Та йшло собі через життя,  

Від рóзсуду – до Суду  

Сліпе, розхристане Дитя  

Окрáїнного люду.  

Ніщо, з волаючого глас,  

Не витисло б ніколи,  

Та біль свою обтяжив Час  

На дóли, на подóли.  

Усе – затьмарено! За що? :  

Ні прóстору, ні ши́рі.  

Над всім оцим – моє “ніщо”,  

Проникливе і щи́ре.  

І я не раз вернув себе  

На дійство просто-неба.  

Мене ж, чужинщина гребé,  

Здебільшого – до себе.  

А я, як лист фанерний б’юсь,  

О твердь небесну б’юся! —  

На дóли-дóлішні, на Русь  

Не втрапив. Не відбувся.  

Не так замислено, не – так!  

Неволя не неволе:  

Козак, в колисці вже козак,  

А доля – Дике Поле.  

Гукали дзвони вже тоді:  

— На Січ! На січ — гукали.  

Ішли старі і молоді,  

З обпалами з опали.  

Чорнотелесі від землі;  

Руді ішли — з рудовищ,  

Сумирні з розуму і злі,  

Усюдами руйнóвищ.  

_ II  

Росло Дитя людської тьми.  

З крові росло і плоті.  

Отож і є “наонне”— Ми,  

Сіютністю на зльоті.  

А там, за мороком німим,  

Ні злагоди, ні ладу.  

І Час і Світ – усе, як дим  

Пітьми́ з далекогля́ду.  

Сурмила вітром далечінь  

В чорнильно-чорне море  

І день, і ніч гойдала тінь,  

Людське: – О, горе!.. горе!  

На землю сповнену життя  

Було, колись – щасливу,  

З дощу, моє передчуття,  

Обернено на зливу:  

Зелений колір звідусіль,  

Води зелений колір;  

Згори, з небес, і хліб, і сіль  

Замішував на горі...  

Чого мій рід не переніс!  

О, мит землі святая! :  

І яничаринина кріс,  

І гарт шаблí сипáя.  

Не обезволив душу рок:  

Аркан і ніж жовніра.  

Не поступалась ні на крок:  

Вела не Доля – Віра!  

_ III  

А Що ж Дитя? Йому і слід  

Було себе приспати –  

Ступити бóсоніж на лід,  

А потім вже й за грати.  

І поступилася стіна  

Цього хиткого збíгу :  

Загальна сила, як одна,  

Уже ламала кригу.  

Сусіду «півночі» – уклін.  

Він теж і сам, до речі,  

Окрім загострених колін,  

Ще мав і голі плечі.  

Такі нужденні “сім доріг”  

Вели аж до заги́ну,  

Коли гуляв “Петрів батіг”  

Та "грів" козацьку спи́ну –  

Аж, біль – на біль!..  

Аж, дим – на дим!..  

На цілий світ натуга…  

За першим вивихом оцим,  

Була ще й “Катя — Дрýга”.  

_ IV  

З облýди, зболена земля,  

При збоченій дорозі,  

А я – один і то – здаля,  

По ній іти не в змозі.  

Через споріднені світи,  

Мої пересторóги  

До роду рідного дійти  

Могли б і без дороги  

Та – біль за біль!..  

Та – дим за дим!..  

Та, все-таки, ми – Люди!  

Як люди, спóтвормо кривим,  

Прямуємо в нікýди.  

А де нестерпно, там і я.  

Мого переконання  

Не заростає колія́  

Ні перша, ні остання.  

На забуття... не певна річ.  

Злословити не треба :  

Де ми – не МИ,  

Там січ – не Січ!  

Там Правда — не від Неба!