Три єднання в однóму

Від початку "Всього"- до сьогодні, через світи і світи, в нашу примарну свідомість, переливається "Море Прикрощів". Знову і знову, “Ріка Вічності", повертає занурене в Часі, намагання людини осилити "Мури безпорадності", дістатися Вод, які собою відокремлю-ють швидкоплинне в житті від Безкінечного.  

* * *  

_ Три сестри, три долі, три життя, що відбуваються собою, як одне, Волею Фáтуму, вони незчислéнно разів діставалися межі "Мандрівної Спокути”, проникали крізь"Ніч Забуття" і бачили вранішнє Сонце. Розкривалися ними, раніше заплщені очі і "Простір Буття" охоплював їх обіймами своєї терпимості.  

_ Як і колись, »Три єднання», свої пригадали природні наймення, мету і куди вони йдуть.  

_ Доросліша, перша сестра, відповідністю Суті своєї, ще в зоряну зрі-лість свою, нареклася узгодженим іменем "Досить".  

_ Середня з сестер, упередженим "Над". А третя, ще зовсім непо'слух, бешкниця..Хаосом-Батьком, за вроду, за вдачу, за не-простоту, нареклася іменем "Під". Вона винуватиця здатності трійці бути разóм в Три єднанні – в одному.  

_ Та ось вони йдуть, щойно визрілим Твором Життя, а їм на Віку, просто з Неба під ноги простерлося "Поле Спокуси". А Поле! Йому… ані краю.  

_ І як не нагнути себе, не підняти скарби, що так впевнено тягнуться взя-тись до рук: коштовні смарагди, рубін і топаз, хрізопраз, заберзат, гіацінт, турмалін, саппаре, бірюза, кукухо... Все – живе. І Земля, наче чорна перлина в долоні.  

– Ну, кого-кому треба? – До трійці звертається Поле. Ну і що ви за диво? Візьміть, кому – що...  

_ Притихла розгублена трійця із цугу, а потім, всі разом занурились кожна в своє.  

_ Невгамована Під, що є третя з Сестер, неабияк нагріла свої на коштовностях руки. Підняла камінець що, як зірка палав і свідомість її автентичним вогнем палахнула: у очі, на скроні їй і в неосяжність душі, непокірної Під.  

_ Не стала мала відмовлятися власності Поля Дарів. Взяла собі кращі із кращих. Даремно взяла...  

_ А інша, найперша, породжена Хаосом-Батиьом донька, скарбів не взяла, бо для неї вони, наче рани, що довго болять. Земля яскравіша за Славу найкращіх перлин на миру і їй до смаку їх наявність і сут ність усякого плоду, гатунок її речовий.  

_ Торкнулася Досить землі запашної і та, невід'ємним пластом їй на душу припала і — вся доброта. Вона розістлала на тлі польовому хустинку і купку Землі нагорнула на неї, а вузлик під серце поклала собі, з упевненим вимовом: — Досить!  

_ Сеоедня, що Над, незворушно байдужо, смакуючи поглядом небо, осилила памороч Поля Дарів і Жах від Землі. Там, в Небі, вона за-побачила лет журавлиний. Летять журавлі. Окрилені птахи. Вони — на крилі. Їм простіше Людини собою наладити лет і, ніби вітання згори жартома, аж до рук на долоню принишклої Над, від крила журавлине перо скерувало.  

_ Не довго гостинністю тішилась трійця у Полі. З під ніг підхопилося Поле і, як не було. Мара! Наслання з потурання чогось…  

_ Та годі! Попереду – гори. "Гори Звершення власних бажань" височать.  

_ Спочити б на сходження зріє нагода. Хто де... Розгорнула свої надбання запопадлива тріїця мандрів. Ось, Досить, небесного кольо-ру хустку дбайливо на пагорок стелить, вирівнює купку узгірка землі і – о, диво! : казкóва краса навкруги набула:  

До обрію – сонця безкрай...  

Від краю до краю – пшениці розмай.  

Худоба на випасі, птах на крилі.  

Краща скарбниця – Земля на землі.  

Учула віршовану мову в собі задоволена Досить. А Над, незворушно, пером журавлиним виписує, їй зриме, собі на долоню: прогорне сторінку життя і дивиться пильно у світ на придбану цінність для себе.  

_ Розіклала і Під, нею придбані з Поля Спокуси скарби. Як ніч навернулася разом, раптово вона налягла на мандруючий гурт. Ні звір, а ні пташка не здатні порушити тишу набуту. Ні світла, ні зблис-ку вогню. Аж до обрію – ніч.  

_ Відчуло стихію свою меналіту зерно, Заятрилось у колір червоний, жовтавий, рожевий. Заграли веселкою всіх кольорів топази і яхонти і жірозель — вогнем нетутешнього світу.  

_ Кохається Під зібранням польовим. Коштовності їй до снаги. Їй— розрада.  

_ До зверхності гір, "Гір Надії і Дії", Три Єднання в Одному, досягли і до сходження рáзом, близько власної вічності, в гору і в гору ідуть.  

_ Треба б визнати зайвими придбані речі і кинути їх, як непóтріб.  

_ Легко Над прямувати узгірком. Перо журавлине занурює в тіло повітря вона і в неї упевнено робиться крок.  

_ Обтяжені Досить і Під, неймовірним зусиллям, а з ними і Над, дісталися краю Мети. Внизу – перевіз через Вічність в Єднання Рі-кою. Човняр-Перевізник – в човні. Домовитись (? ): Ні, не обтяжує зайвим човна пе-ревізник. Скарби не бере.  

_ Ціною – себе, порадив човняр перейти через Вічність Ріки, по нáтягу: берег-у-берег, плетінням з волокон трави-кропови.  

_ Зголосилася першою Над перейти над Вічністю плину Ріки: пішла, як та пісня луною пішла, пером журавлиним вона, жартома граючись, над Водами легко пішла і пішла...  

_ "Під", відмовила ризику "Над". Під небо, під сонце себе обумовила Під. Якість вища ціною за намір віддатися плину Ріки. Пішла побе-режно вона, легким відшукати скарбам і для себе, десь в Часі, віка-ми загублений Брід. Наважилась «Досить” ступила. Пішла, а за кроком, вагою під сер-цем, приховним згортком Землі, обтяжила нáтяг плетіння в провис. Вода – до колін, за хвилину – по груди...  

— «Відринь свою ношу! Свій вузлик відринь! » – Благає сестру наполохана Над.  

— «Та, досить! » – відмовила Досить і вся віддалася на розсуд і волю Ріки.  

_ Вхопило, вагою обтяжену, "Твориво Вод" і в Море, в розбурхане вариво "Прикрощів Моря", миттєво її віднесло, на край до "Початку і Простору Чáсу".  

* * *  

Потреба — не йти, не можлива. Так Створено Світ. Треба йти. А як воно буде (? ) А буде!..  

_ От І казці – початок — з кінця. Треба ­йти… Треба йти…  

_________  

“Над” — Чистий Дух;  

“Під” — Сущність душі;  

“Досить” — Фізична основа людини.