Щ а с т я

_ Випадково зустрілися на базарі колишні сусідки, що недавно мешкали під одним дахом в будинку на дві родини. По завершенню розмови, сусідка, вже іншого місця проживання, запитала :  

— А щастя… як почуває себе щастя твоє?  

— Та, так!.. Він у мене під постійним наглядом. Приходить з роботи, а працює він грубником в ЖКГе. Отож, приходить він і я з ним не довго панькаюся. Правицею руки указу́ю на лаз до горища з таким репетом:  

– Геть з очей моїх, до бабушкиної фені!  

І його, як вітром, по приставній драбині, на горище зносить.  

_ Бережу його. Не показую на люди. Хвороба якась у нього дивна. Жодна спідниця не прошмигне поз нього, щоб очима він не вчепився в неї, та ще й з-забалакуванням, мабуть на італійській мові. Каже, що це в нього хвороба така – Іше-не-мія.  

_ Лікарю не ризикую показати. А раптово, заразна вона, оця ішенемія. Думаю, нехай моє щастя і врода його, зісохнуть на власному кореневищі.  

_ На горищі в нього зручності: і для відпочинку, і для душі розвага і, навіть, свого телевізора має…  

– Та досить, про «щастя», тобі!  

Застерегла співрозмовницю колишня сусідка.  

— Знаю я ціну твого щастя. Мій досвід — ключ до хвороби. Скажімо так: горище твоє поєднане з горищем сусідки; як і в тебе, в неї на горище є лаз і приставна драбина до лазу. І її, твою сусідку, по документації з нерухомості та обміну житла, теж знаю. А прізвище та ймення її: Бабушкіна Феня.