В Просторі и Часі

Свій початок розуму до тіла  

Пам’ятаю, брав і я зі слів.  

Наді-мнóю птаха пролетіла.  

Птахою задіяно засíв.  

Піднялися очі, потяглися,  

З пóгляду, на óбриси крилá.  

Птаха, із довірливої висі,  

Першу дію рóздуму дала.  

Птаха в небі Простору і Часу.  

Я – на тілі спраглої землі  

Не осилив думкою за власну  

Однозначність. Виміри малі.  

Потім, світ з одвічними громáми,  

Світу нескінчéнної пори́,  

Налягали злетами на злами,  

Зламами на злéти догори.  

І, поки-що, розумом не схибив,  

Покаяння душу не шкребé.  

На собі несу свою погибель:  

Почуваю птахою — себе!