І — віку край

Кому потрібен я?.. Кому?!!  

Ось, вже і віку край.  

Давно спровадив я куму  

І кума, з пекла — в Рай.  

Моє напліддя, плоть живих,  

В “позагряниці” всі.  

Спілкуюсь з ними, як на гріх,  

Хіба що ув-вісні.  

Багато сплинуло годин,  

Як душу сум шкребе.  

Тепер я сам собі — один —  

Опíкую себе.  

Віддати куму я хотів  

Усе, що мав "зі жнив".  

Та кум мені заповістив,  

Щоб я був — довго жив.  

Якщо судити по уму,  

Позиркуючи вдаль,  

Таку людину, як кумý,  

Мені, як кýму — жаль!  

Обличь,  

Не впізнаними — тьма!  

І жодного із них,  

Знайомим бути, вже нема,  

Нема серед живих.  

Я знаю Істину (чому? ) —  

Для мене світ не Рай...  

Кому потрібен я? Кому!?  

Ось, вже і віку — край.