ЖИТТЯ

Дитячих літ можливе свято,  

В пітьму спливає від очей...  

О, скільки малось недоспато,  

Не доколиханих ночей!  

Ми, всі забули! Все забули!  

( Дай, пам'ять... з дóтику щоки)  

Колись нас бóсоніж обули  

Кремлівських веж «обувщики».  

Був справжнім святом  

Житній пряник,  

З Росії вивезений кимсь.  

Я знав тоді, що буде ранок,  

Якщо мій рот чогось поїсть;  

Що ніч бреде очеретами;  

Що вже, із нас, когось нема.  

І – мами… Зовсім інші «мами»,  

Тоді не сходили з ума.  

І так і сяк, згинало всяко.  

Не почуття, а біль чуття.  

Тобі я маю щиру дяку  

Моє – не зігнуте Життя!