Інкубаторська

Очерк / История, Мемуар, Реализм
Аннотация отсутствует

Холодний вітер гнав кураїну по чорному зораному степу.  

Весна, здебільшого, в наших краях: холодна, сира. Чорнозем на Херсонщині, неначе масло, так і липне до черевичок, і якби не витирав би його об пролізлу з-під землі траву, все рівно було, неначе мазутом на помащене взуття.  

Долати той шлях пішки від Клапав до Надеждівки доводилось мені щомісяця протягом 10 років.  

З інтернату не дуже пускали дітей самих додому, та й який то був твій дім, коли вже в ньому жили інші люди. А так хотілося до тітоньки, а ще більше до ще живої старенької бабусі, що я частенько тікала зі школи-інтернату. Вчилася добре – то мені все сходило з рук.  

Тікала я до тих дитячих уяв, якими було наповнене раннє дитинство: туман, мов молоко, над ставом і спів півнів на колгоспному «куртахнику», як називали пташину ферму односельчани. Хата наша стояла з одного боку ставка, а колгоспний курятник – на другому і все було вкрите білим пір’ям і курьми: берег ставка і його вода до середини.  

Хлопчаки перепливали ставок і в низенькій лісопосадці збирали крашанки курячі, до яких ще не дійшли руки птахівниць, і з крашанками, в плавках, пливли назад.  

Я рано навчилась плавати, ще до школи. В мене все дитинство на ставку було, як у гусей. Моя бабуся Параска було кричала навздогін: «Як утопишся, додому не приходь»! Я і топилась, і не один раз – мене рятували то сільська фельдшерка, що теж погано плавала, але полізла на глибину по мою душу, то якийсь хлопчак. Я відходила на березі і все одно лізла у воду. Бабуся зустрічала мене ввечері біля воріт: била мене по спині якоюсь лахманиною, приказуючи: «Та померла, а на мене оцю біду оставила»! Та – це була моєї бабусі донька Харитина, а я була Харитини дочкою. Я знала, що головне мені пробігти під бабусиними руками і забігти до літньої кухні, де на мене чекав алюмінієвий таз з теплою водою, який завжди стояв на краю верхніх східців, що вели в погріб, куди я не раз летіла разом з тим тазом.  

В світлій хатині з іконою та лампадкою я засинала дуже швидко, крізь сон чула молитви до Богородиці моєї бабусі, яка просила розуму і здоров’я для мене і захисту від нечистої сили.  

Чи то молитви до Бога баби Параски були дуже вдалі, бо «нечиста сила», яка траплялась в моєму житті дуже швидко відпадала від мене, хоч обмовлянь на мене було багато.  

Першим таким випробуванням мого дитинства був той же став і діжки, які викочували жінки зі своїх погребів для замочування в прісній воді, щоб не висихали. Діжки стояли по березі ставу навпроти кожного двору, наповнені майже до краю водою. Хлопчаки придумали: ловити жаб і кидати в діжки.  

Ото було видовище для дітлахів: жаби перескакували з однієї діжки в іншу, а навкруги веселощі та сміх. Ввечері молодиці прийшли поїти худобу й побачили в діжках і жаб і жабенят. Матері провели дізнання, то хтось сказав, що це Людка-сирота зробила, команда молодиць попрямувала до нашого двору і наказала моїй бабусі, щоб вона щось робила з «цією страшною дитиною», бо хто його знає, що з мене виросте. Я була пригнічена: по-перше: не я це придумала і не я це робила, це робили старші діти, а по-друге, я зрозуміла, що вони мене зрадили і споганили моє уявлення про справедливість, в що я вже тоді вірила.  

Величезна, розлога груша росла у нас за городами, це дерево було останнім з саду розкуркуленого діда, город якого знаходився поруч. Дід-сусід ревно охороняв це дерево: коли воно цвіло, коли з нього, онуки діда збирали в мішки груші.  

До дерева ніхто ніколи не підходив – все село знало, що це дерево родини діда, хоча в його конфіскованій хатині давно знаходився єдиний на село магазин, або, як називали люди села, «лавка». В тій «лавці» продавалось все: від керосину, за яким вічно стояла черга, до оселедців, цукерок і сувоїв матерії, молотків і швейних машинок.  

В той день, коли моя мама лежала в труні, в нашій хаті (а це був кінець квітня). Груша діда цвіла дуже рясно. Сусідські хлопчаки вирішили мені зробити подарунок: вилізли на дерево (грушу) і почали ламати з квітами гілля. Побачивши таке неподобство, дід біг до груші з товстою палицею.  

Хлопчаки з квітучим гіллям пострибали з груші і зайняли оборону біля мене, шестирічної дитини. На питання діда, нащо вони нищать цвіт, хлопчаки відповіли, що в мене померла мама, тому вони хочуть подарувати мені квіти. Дід опустив палицю і мовчки пішов до двору.  

А хлопчаки клали в мої руки квітучі, білі гілки груші, які я гордо несла до труни мами. Але після випадку з жабами в діжках, я своїм дитячим серцем зрозуміла, що квітуче гілля груші, мабуть, буде у мене останніми квітками в цьому житті. А жаби будуть частіше…  

Сільська рада вирішила відправити мене на навчання в школу-інтернат, бо бабці моїй вже було за 80 років, а брат та сестра старші навчались у технікумах.  

Зараз до інтернатів ставляться люди з неповагою. А в моєму житті найсвітліші спомини саме про інтернат, можливо, що іншого нічого кращого не було.  

Дітей було в інтернаті більше чотириста душ, класи «а» і класи «б», а молодші класи переповнені до 46 учнів. Це були діти звільнених в 53-х репресованих роках батьків і вже не першої молодості жінок, молодість яких припала на роки війни. Змучені тяжкою післявоєнною працею, вони радо зустрічали в своїх оселях чоловіків з «вовчими білетами», як говорили про них люди, бо ці чоловіки були уражені в правах на 5 років: їм не можна було одружуватись, ні працювати в колгоспі, ні голосувати на виборах в державі.  

Люди ще довго носили статуси «зрадників Вітчизни» та « ворогів народу». А їхні діти носили інші прізвища і були ще довго в невідомості про біографію своїх батьків, про яких в дитячих «метриках» стояв прочерк. Таку «метрику» (свідоцтво про народження) мала і я.  

В інтернаті всі діти були рівні, відмінність між нами була тільки в навчанні. В першому класі мені тяжко давалось читання, але в другому – я вже всіх випередила в читанні та декламуванні. В усьому була винна моя добра пам'ять.  

Я легко вивчала тексти, формули напам’ять, не замислюючись над їх змістом. В першому класі молода вихователька ознайомила нас з казками М. Горького « Старуха Ізергіль». А перший образ героя Данко, що серце віддав людям, будоражив довго мої думки. Була велика ігрова кімната з великими ляльками, куди молодші класи заходили гратись по черзі. Та мені чомусь ніколи не діставались в руки ті великі кукли. Хтось з дівчаток завжди був спритніший до ляльок. Звичайно у дітей була туга за домівкою, бо більшість з них були з багатодітних сімей, чи то від матерів-одиначок. Мені було спокійніше в цьому плані, бо я знала, що мами в мене нема і тому мені треба бути тут. Хлопчакам було важче. Вони своєю дитячою фантазією розповідали про своїх батьків-героїв, які начебто загинули на війні. Слухаючи їх, вихователі іронічно говорили: «Знаємо ми ваших батьків «іродів».  

Хлопчаки плакали дуже, що їм не вірили. Іноді від образ тікали з інтернату. Їх привозили назад їхні матері і, віддаючи їх до рук вихователів, сумно дивились у вічі, не говорячи їм ані слова. Наче теж винні були перед усім світом.  

Я була вже в четвертому класі, коли моя сестричка вийшла заміж в інше село.  

Я приїжджала до неї на канікули няньчити своїх племінників, які з’явились один за одним. Тепер я мала два прізвиська, яким мене обдарували діти. Перше – в інтернаті називали мене «Петро Перший» за високе чоло та гарну пам'ять, а друге «інкубаторська» – так називали діти в селі. «Де твої папка і мамка? – казали, -  

Немає? Значить ти – інкубаторська». Особливо дошкуляв сусідський Вовка. Як я тихенько не пробиралася з автобусної зупинки додому, завжди чекав мене за рогом і з криком «Інкубаторська приїхала! » біг попереду мене вулицею. Я втягувала голову в плечі, думаючи про те, як швидше дійти до сестриного двору.  

В інтернаті було своє життя, свої закони, свої вчителі і вихователі.  

Я не знаю, звідки ми могли знати, в кого з наших вчителів в родині горе, кого з наших молодих виховательок кинув хлопець, але ми щиро переживали за них, співчували, вели себе тихіше. Ми любили їх, як діти люблять своїх матерів, і готові були за них йти у бій. Бо наш класний керівник був найкращий, а ми були її діти. Пам’ятаю виховательку похилих років, єврейку Розу Абрамівну, вона була вогником доброти: всіх завжди мирила і вчила нас всіх прощати все і всім. Не маючи своїх дітей, вона була мамою, бабусею для всіх.  

В кінці хрущовських часів, нам в їдальні давали тоненький кусочок хліба! Ми дівчатка легко переносили недоїдання, адже нас годували ще й кашами, а от організмам хлопчиків було кепсько. При розгрузці хліба в інтернаті, декілька старшокласників приховали вісім хлібин, які потім вони розділили з хлопчаками молодших класів. Що було! Їх звинуватили в крадіжці і хотіли здати до міліції, але мудрі вихователі на чолі з Миколою Корнійовичем сказали: «Вони ж голодні, а їхні організми ростуть! ». Цього маленького худенького, лисого вихователя всі поважали, а прізвисько йому дали – Корінь.  

В старших класах, в ті часи, у нас були ленінські читання. Ми писали реферати про політичну ситуацію в країні та за кордоном і виступали з ними на виховних годинах. В кінці 60- тих років дуже популярною була в СРСР афроамериканка Анжела Девіс. Взявши на правознавстві тему «Моральний кодекс будівника комунізму», я не знаю з якого боку втулила туди Анжелу Девіс. Його визнали одним з п’яти кращих рефератів району. Коли я читала цей реферат на великій конференції старшокласників, присвяченій ленінським Дням, мене декілька раз переривали оплесками. Я була у фаворі, але мені дуже хотілося почути гарні слова в мою адресу від Коріня. На запитання моєї подруги: «Як Вам виступ Люди на трибуні? ». Він відповів: «Допусти «село» до мікрофону, а вона, через необачність, голосніше всіх кричала». Я засмутилась. А коли сиділа на самопідготовці уроків перед вихователем, він, дивлячись мені у вічі, проказав неголосно: «Тобі не спадало на думку, як афроамериканка в капіталістичній країні, США, не маючи ніяких прав, змогла отримати вчену степінь «доктора історичних наук»? ». «Але ж, їй було тяжко» – відповіла я. Він, махнувши головою відповів: «А вам, мабуть, буде скрізь легко». Тоді ці слова були для мене незрозумілі. «Що він хоче цим сказать? » – думала я. Пройшли роки – і вже потім я зрозуміла слова вихователя.  

За межами інтернату було інше життя, іноді, незрозуміле для мене. Своєю прямотою в розмовах, я дивувала людей. На мене дивились з подивом. А моя сестра завжди говорила, що в мене «дурний язик»: «Ти можеш, хоч трішки помовчать? Хто тебе питає? Ти знаєш, що мовчання «золото»? » Я мовчала, але в душі моїй зрів протест, і я часто свою образу до життя викладала дівчачими кулачками на хлопчиках, таких, як я, підлітках. Вони не боялися мене, і з їхніх уст я найчастіше чула: «Інкубаторська! ».  

До інтернату часто приїжджали почесні гості: космонавти, письменники. Вітати таких людей було за честь, бо вони ж були дивом для нас, іншим, високим, світом. А для керівництва інтернату треба було показати своїх вихованців і свою роботу з нами з кращого боку. Я була першою ученицею під час привітання гостей, бо мала від природи дужий голос, який мене ніколи не підводив без мікрофону. Я вміло в’язала червоні галстуки почесним гостям і сприймала це дане мені зверху, «а хто ж як не я». Одного разу підслухала розмову директора інтернату з вчителями: «Танюша, звичайно, дуже красива дівчинка, але худенька. А от Люда добре розвивається, все на місці. Якщо виставимо Таню, скажуть, що дітей погано годуємо. Треба виставляти Люду». Так я проходила кастинг на головного «вітальника».  

В інтернаті діти швидко дорослішали. Особливо ті, що вчилися слабенько. Вони були якісь мудріші, добріші, помірковані до життя і більше знали про той світ, що за огорожею інтернату. Вони були практичніші за нас «ботаніків», «хорошистів», нас, що були в різних інтернатовських «комітетах», «зборах активістів», туристичних та спортивних змаганнях.  

Секретарем комітету комсомолу класу обрали мене, але чомусь Корінь і Фред – класний керівник були не взахваті, я це бачила. Виходили з класу і курили біля вікна, що було дуже незвично для вчительського складу. Директор інтернату, поглянувши на мене, сказав: «Так це ти, нещасна? ». Я стояла перед ним і не знала, що відповісти на його слова, не розуміла, чому він так говорить. Але хто в 16 років заморочував собі голову різними словами чи то запитаннями. Ми раділи, що живемо на землі, і які не були б наші батьки, не знаючи їх, ми любили своїх батьків, і як там що, нам було боляче за них.  

Проти батька змалечку мене всі підбурювали. Тітка Марія називала його «німцем», «фашистом», «…йому хата потрібна, а не дитина», говорила вона. Так про «поганого фашиста» я чула не раз. І ніяких бажань його побачити в мене не виникало. Але одного разу на літніх канікулах з двоюрідним братом Іваном ми випасали радгоспних телят, бо старший брат його був зайнятий домашніми справами. Теплий гарний день. Біля ставка пасуться колгоспні бики, а поряд корови людей села. Сільський пастух, чоловік в літах, і я, «пастушка з книжкою», спокійно сиділи біля ставка, дивлячись на стадо молодняка та людських корів, що пили воду біля паші, на вигоні. Чоловік запитав, дивлячись на мене: «Людо, а чому ти не поїдеш до свого батька в Одеську область? Він тебе не відкине». Я поглянула на чоловіка і відповіла: «А моя рідня сказала, що він фашист, дурень і німець». «Самі вони дурні і фашисти», -відповів він. Ввечері я гнала телят з неспокоєм на серці. Вперше я почула про свого батька теплі слова.  

Мені передали його адресу. Їхати до незнайомої людини за дві області мені було ніяково і боязко. Я вирішила написати йому листа в інтернаті, бо вдома не наважувалася. Відповідь мені прийшла швидко.  

Він писав з дружиною, що дуже мене любить і що плакав, читаючи мого листа. І просив, щоб я приїхала на канікули до них. Сестра мене випроводжала, автобуси були переповнені, бо ж літо, відпустки. Підійшовши до хати батька, я побачила маленьку худеньку жіночку, що брала воду з викопаної криниці (басини). На мій оклик вона обернулась, захвилювалась і зі словами: «Ти Люда? », – розкинувши руки, бігла до мене назустріч, обіймала та плакала. Тітка Маша (так називали батькову дружину) дала мені помитись і вклала відпочивати на білу постіль, бо батько ще був на роботі. Прокинулась я від того, що в мене мокре обличчя. Відкривши очі, я побачила чоловіка, який сидів біля мене і плакав, як жінка. Це був мій батько.  

Я потрапила в родину, мені було легко і радісно. Я скрізь прибирала, перетирала, мила, прала, строчила на машинці різні торбинки для сільського збіжжя. Навіть пошила тітці Маші спідницю. На серці було легко і радісно. Я батькові розповідала про своє життя-буття. Батько розповідав про історії його, а отже і мого, роду. Рід пішов із міста Ізмаїла, який відносився на той час до Австро-Угорської імперії, його бабуся була баварка, а дід військовий росіянин. Предки брали участь в Російсько-турецькій війні. Там і залишились на службі на ізмаїлівській заставі. Вивчення німецької мови в родині від бабусі, як «Отче наш». Батько зі своїм братом гарно знали німецьку, румунську, бо ходили до румунської школи в часи цісарської Румунії. За радянської влади це все негативно вплинуло на родину: дід – кадровий офіцер румунської армії, бабуся – баварка, а рідня в Германії – статус «зрадника Вітчизни», хоча батько на той час так і не зрозумів, де ж його Вітчизна? Воркута, Південний Сахалін – міста заслання мого батька. Після восьми років таборів – отримання «вовчого білету». Для мене «комсомолки» світ потемнів, пригадала двозначні слова директора інтернату, мої мрії про родину. На душі було гірко. А я вже мріяла, що могла б бути не «інкубаторська». Але …  

На запитання батька, чи хочу я залишитись з ними в родині і ходити в десятий клас до їхньої сільської школи, я відповіла: «Ні».  

Я їхала до інтернату з відчуттям якоїсь провини перед людьми. Я в думках шукала недоліки в своєму батькові. Він працював біля коней, але знав чотири мови, він не був випивохою. Стрункий, підтягнутий. Його з радістю я могла б показати своїм однокласникам і дітям села. Такий чоловік міг би завжди мене захистити в житті… Але він був «зрадник Вітчизни», і цього мені навіть діти не пробачили б. Я мовчала про нього, обираючи для себе шлях, і прізвисько «інкубаторська».

| 162 | оценок нет 14:01 03.04.2019

Комментарии

Анонимный комментарий23:26 04.04.2019
Я плачу..сльози на очах майже від кожного рядку..дякую.дуже гарно і таку історію треба знати..дякую.
Анонимный комментарий20:51 04.04.2019
Круто!Я даже рада і щаслива,що моя тітка Любов Семенівна Тищенко виклала на папері свої спогади,своє дитяче і юнацьке життя.Сказала,що посвячує це оповідання мені.! Дякую,я дуже задоволенна таким подарунком,мені сьогодні 53!горда за Вас, Семенівна

Авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице.

YaPishu.net 2019