Тонкі вуста

Рассказ / Реализм
Аннотация отсутствует

Мовчать...  

Всі мовчать...  

Дивляться: хто у вікно, хто на підлогу, хто в книжку – будь-куди, тільки не на мене…  

Бо краще роздивлятися на стелі муху – якої там немає, – і усміхатися їй, ніж споглядати як я...  

Все бачу!..  

Багато розуму не треба, щоб зрозуміти, чому вони так поводяться – вчителька ж бо поряд!..  

Яка вже й сама не рада своїй слабині…  

Сподівалася, мабуть, що все буде як з іншими – вийшов, відповів, отримав оцінку й можеш сідати?..  

Чого вона від мене чекала, якого такого дива?..  

Хіба не знала, що я не такий, як всі?..  

Хіба не могла, як раніше, мовчки поставити “добре” й викликати наступного?..  

Бо ніколи такого не було, щоб я не вивчив заданого…  

І їй про це відомо...  

Тож завдяки її забаганці, стою тепер перед усіма, скрегочу зубами, очима підморгую, і готовий зникнути, провалитися куди-небудь, тільки щоб не тут, і не зараз бути...... Десь там, в глибині, розумію, що дарма я так на вчительку в’ївся. Їй хотілося всього лишень дати мені шанс відчути себе звичайною, нормальною людиною. Яка не тільки їсть, п’є, спить та ходить, як всі інші, а вміє також і говорити, висловлювати свої думки не гірше, ніж це роблять однолітки…  

Та якби ж то так!..  

І вони всі про це знають. Ті, хто усміхається, коли дорослі поряд, щоб наодинці кривлятися, наче перед мавп’ячою кліткою. І ті, які з розумінням ставляться до моєї вади й не показують, що їм незручно зі мною. Хоча, може вони теж подумки регочуть – я ж не залізу їм в голову, не прочитаю їхні думки!..  

Ненавиджу!..  

Всіх ненавиджу!..  

І насамперед себе...  

Правильно казала моїй матері її сестра: “Він же в тебе виродок, подивися на нього! Він же неповноцінний!.. ”  

Мати потім довго з тіткою не розмовляла, та хіба від того щось змінилося?..  

Нехай не такий потворний, як Льоньчик з того боку долини, та все одно меншовартий...... На Льончика, коли його накривало судомами, навіть мені було незручно дивитися. Бажання висказатися й неспроможність зробити це прийнятно для людського вуха та очей спотворювало його обличчя так, що Квазімодо поряд з ним виглядав би красенем. Мені було шкода цього дорослого дядька, що ходою перекривляв кривеньке каченя, і говорив, наче корова жуйку пережовує – повільно, протяжно, зі слиною, яка скапує з рота...  

В порівнянні з ним я виглядав Цицероном, і мені, хлопчаку, інколи хотілося захистити його від інших, чимось допомогти...  

Втім, що я міг?..  

Коли одного разу по телефону він спробував викликати майстра, щоб той полагодив зламаний телевізор, я був поряд. Так збіглося. Зрозуміти його мову не всякий зміг би, а тут ще й слухавку по той бік взяло якесь нетерпляче хамло. Мені добре було чути, як воно кричало: “Що ти все “ну”, та “ну” – жінці своїй “нукатимеш”, або мамці! Скажи нормально – чого тобі треба? Не марнуй мій і свій час!.. ”  

Я бачив, як у Льончика затряслися руки, лице спотворила гримаса – чи то болю, чи то намагання сказати щось...  

Не знаю, чому я вихопив у нього слухавку. Мабуть, згадка про маму, яку він поховав недавно, спонукала до цього. А може підслухана колись розмова, в якій він зізнався товаришеві по пляшці, що з жінкою ніколи не був. Як там не було, але я розізлився й виказав тому “майстрові”, все що думав. І жодного разу не запнувся, не спіткнувся об яке-небудь слово, чи букву. Аж поки не перепитали мене, хто я, і що мені потрібно. Бо тоді відразу ввімкнувся запобіжник, і…  

Я знову злякався!..  

Я не зміг сказати те, що від мене хотіли почути…  

Не зміг!..  

Нормальним людям не зрозуміти, як це – не відповісти на поставлене запитання, або не повторити слово в слово звичайну фразу? Це ж просто – говори і все! Це – як дихати, це – як…  

Не були вони в моїй, чи Льончика, шкірі, тому не зрозуміють…  

Ненавиджу!..  

Чому іншим дано, а таким як я – зась?..  

Хіба ми не з однієї планети – дві руки, дві ноги, – що у нас не так?..  

Хіба ми не хочемо спілкуватися, говорити нормально, як усі?..  

В чому вина Льончика, що навіть щире його “дякую” виглядало, наче відверте глузування над співбесідником?..  

Бо таким його створив Бог?..  

А що ж то за Бог, який одним дає, а інших обділяє?..  

Ще й називає нас дітьми своїми – ми швидше пасинки його, ніж діти…... Мати, коли заговорив так при ній, надавала мені по губах. Потім пригорнула й сказала, щоб замарно не згадував Бога, бо ми не знаємо його задумів. Можливо, якби я був нормальним, то в майбутньому кудись би вліз зі своїм язиком – в бандити, чи в депутати, – і хтозна, чи залишився б живим. Бог відібрав мову, щоб відвести від мене щось лихе – так вона говорила...  

А мене він спитав, чи хочу я цього?..  

Чи бажаю зустрічатися з дівчиною, замість того, щоб сидіти дома й читати мовчки книжки – він про це у мене поцікавився?..  

Навіщо ті книжки, навіщо все те знання, якщо я не зможу його нікому передати, якщо на нормальну роботу мене ніколи не візьмуть?..  

Бо немає нормальної роботи без спілкування…  

Та й життя без нього теж нормальним назвати важко…  

Втім, кому я це все скажу, кому воно потрібне?..  

Стороннім це не болить, у них свої проблеми...  

Тож понервуюся подумки, а потім засуну язика в дупу й удаватиму із себе дурника…  

Бо так легше: на будь-яке запитання знизувати плечима, мовляв, не знаю; на вечірці сидіти в кутку й спостерігати, як інші хлопці фліртують з дівчатами. Бо ти лише вмієш мовчки усміхатися, а їм балакучий потрібен. Щоб соловейком щебетав, щоб…  

Розумію, що їхньої вини в тому немає, що можливо теж поводився б так само, якби нормальним був...  

Якби...... Тоді не зміг відповісти “майстру” – слухавку вимкнув, не дивлячись, віддав її Льончику, розвернувся й, покусуючи губу, пішов геть. Льончик щось мукав мені навздогін, та я не спинявся, щоб його зрозуміти. Навіть якби й зрозумів, все одно допомогти не зміг би. Зовні нормальний, а всередині такий же каліка, як і він…... Льоньчика через два місяці в телятнику, де він сторожував, звабила п’яна молодичка. А через тиждень повідомила, що чекає від нього дитину. Люди кажуть: захотіла його хату прибрати до своїх рук, а завагітніла невідомо від кого. Льончик, як дізнався про це, вкоротив собі віку – перекинув мотузку через бантину, а вранці його з посинілим язиком знайшли телятниці…  

Я тоді саме виїхав до міста – вступати до коледжу. Мати вже потім, коли приїхав на канікули, розповіла цю новину. Вона підкидала в плиту дрова й розповідала. Я ж мовчки слухав, дивився на вогонь і думав про те, що Льончик тепер вже напевне знає, чи Бог є...  

А хата його й досі стоїть пусткою...... Кажуть, що це “дитяча” хвороба – як виросту, вона пройде сама по собі. Скоріше б! Хоча не дуже й вірю в це – Льончик бо виріс, та все одно залишився калікою...  

Мати водила мене по лікарях, по бабках. Іноді здавалося, що настає покращення, та воно лише здавалося…  

Дали якось адресу діда-гіпнотизера – все лікує, казали. Дивний дід – людей приймав лише після заходу сонця. Майже опівночі завів чоловік з десять в кімнату, щось там помудрував і всі позасинали. Я теж – чи від гіпнозу, чи від того, що ніч була й спати хотілося. Прокинувся, бо дід мене за плечі термосив: “Вставай, – каже. – Ти тепер нормально говоритимеш! – каже. ”  

А я спросоння, чи з переляку, знов затинатися почав. Дід у відповідь несподівано врізав мені підзатильника: “Не кривляйся! – говорить. – Я тебе вилікував! Тож іди звідси, нечемо! ”  

І я мовчки пішов. Декілька днів переконував себе, що тепер став, як усі. Навіть носа ненавмисно задрав – мовляв, дивіться...  

А потім знову стався рецидив. І знову все коту під хвіст – і лікування, і самонавіювання...  

Якщо відверто – не завжди я такий, калічний. Бувало щось як найде, то базікаю без упину, не затинаючись, не спотикаючись…  

Може тому мати й казала отак про мій язик?..  

Може тому вчителька й викликала сьогодні?..  

Бо минулого разу сам визвався розказати вірша. Біля дошки забувся, у вікно задивився й декламував, наче артист не сцені. А коли очі повернув долі й побачив роззявлені роти однолітків, здивований погляд вчительки, знову спрацював запобіжник.  

І знову: “нну... ”, “ммм, нну... ”  

І рука сама потяглася до рота – щоб не бачили губи дудкою, не помітили сіпання щоки і натягнуту шкіру на шиї...  

Щоб прикритися від насмішок...  

Щоб зникнути...  

 

–-------------------------------------  

– Досить, сідай! Наступним до дошки вийде…  

–-------------------------------------  

Іноді запитують: “Чому в тебе такі тонкі вуста, чому ти їх завжди стискаєш?.. ”  

Що я маю відповісти?..  

Правду?..  

Та чи знаю я її, чи зможу правильно сформулювати – щоб інші зрозуміли, і я нею задовольнився?..  

Може це страх так стискає мої губи, а може ними керує сам Бог…  

Якщо він дійсно існує…  

| 77 | 5 / 5 (голосов: 3) | 21:36 10.01.2019

Комментарии

Lana_ana12:40 11.01.2019
Сразу не нашлись нужные слова для оценки этого рассказа, поэтому хочу продолжить)
Всё-таки жизнь богаче любых фантазий, и описание реальных событий воспринимается гораздо ближе к сердцу. А глубина вашего погружения в тему, построение сюжета и пронзительность изложения – это уже уровень Мастера, перед которым хочется склонить голову ) Этот рассказ останется интересен на любом языке. Но в сочетании с вашим неповторимым колоритным языком он просто великолепен!
Danekto04:36 11.01.2019
lana_ana, дякую
Lana_ana01:18 11.01.2019
Сильно написано! Вы подняли тяжелую тему...

Книги автора

Лінкольн, Ізя та стотрильйонний споглядальник 18+
Автор: Danekto
Рассказ / Реализм
Аннотация отсутствует
19:06 02.12.2018 | 5 / 5 (голосов: 2)

Таке життя...
Автор: Danekto
Рассказ / Реализм
Аннотация отсутствует
20:41 15.11.2018 | 5 / 5 (голосов: 6)

Парус
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
19:35 30.06.2018 | 5 / 5 (голосов: 4)

Ніч
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
18:14 27.05.2018 | 5 / 5 (голосов: 14)

Батькова межа
Автор: Danekto
Рассказ / Проза
Аннотация отсутствует
23:25 31.03.2018 | 5 / 5 (голосов: 5)

Глюк 18+
Автор: Danekto
Рассказ / Фантастика Хоррор
Аннотация отсутствует
Теги: Глюк
14:19 27.02.2018 | 5 / 5 (голосов: 2)

Побажання
Автор: Danekto
Стихотворение / Другое
Аннотация отсутствует
Теги: кіт
21:06 25.02.2018 | 4.5 / 5 (голосов: 4)

Авторские права на произведения принадлежат авторам и охраняются законом. Перепечатка произведений возможна только с согласия его автора, к которому вы можете обратиться на его авторской странице.

YaPishu.net 2019